Відчував, що не вийде з того пекла живим

При виконанні бойового завдання під Ізюмом на Харківщині, де наші війська нещодавно розпочали контрнаступ, загинув 25-річний головний сержант ЗСУ Опанас Халіков. Його батько Георгій Халіков воював в одному підрозділі з сином і віддав своє життя за Україну пів року тому.

22 травня указом президента Опанас Георгійович Халіков нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

БАТЬКА ЗУСТРІВ ВИПАДКОВО - НА ФРОНТІ

Опанас узяв зброю до рук ще у 18 років, одразу після закінчення навчання в технікумі. У такому віці піти на фронт можна лише з дозволу батьків чи опікунів.

Опікуном Опанаса і його двох братів — старшого та меншого — була батькова сестра, Зоя Шупарська. Вона забрала племінників до себе у Тарутине на Одещині після смерті їхньої матері. Оформила над ними опіку, бо брату Георгію було б важко з малими дітьми. Він розлучився з дружиною задовго до її смерті й з того часу жив на Полтавщині.

Тут, у селі Тищенки Шишацького району, мешкає ще одна його сестра, Світлана. Георгій працював разом із нею на тваринницькій фермі доглядачем худоби, хоча до переїзду з Одещини служив у міліції. А в 2015 році пішов звідси на фронт — «воювати за справедливість», як сам сказав.

До речі, Халікови походять з інтернаціональної родини. Батько Зої, Світлани і Георгія — узбек, а мама — молдаванка. Обоє були сиротами. А їхні діти й онуки виросли українськими патріотами.

Зоя Шупарська розповідала, що Опанас, щойно досягши повноліття, поставив її перед фактом: укладатиму контракт із ЗСУ. Вона розуміла, що сперечатися з ним марно, бо не той у нього характер. Поїхала з племінником у військкомат, підписала необхідні документи…

— Про те, що батько на фронті, я не знав, оскільки ми жили нарізно. З ним у нас були добрі стосунки, проте ми спілкувалися переважно телефоном, а потім і взагалі втратили зв’язок. А зустрілися вже у 2017-му на Донбасі. Причому випадково. Мій підрозділ їхав на ротацію, а його — заступав на бойові позиції, — пригадував Опанас, у якого мені довелося брати інтерв’ю телефоном одразу після похорону батька.

Тоді й з’ясувалося, що обидва Халікови цілий рік служили у різних бригадах ЗСУ на Донеччині. Халіков-старший — у 13-му батальйоні 58-ї мотопіхотної бригади, а Халіков-молодший — у 93-й бригаді. Згодом Георгій Журович теж перевівся у 93-ю механізовану, що має почесне ім’я «Холодний Яр». Служив із сином хоч і в різних ротах, але в одному батальйоні. Батькові так було спокійніше.

ЗАГИНУВ, АЛЕ МОЛОДИХ УРЯТУВАВ

Опанас пригадував:

— Школу ведення бойових дій у мого тата пройшли сотні солдат. Він учив новоприбулих, як поводитися зі зброєю. Мені, як і всім, завжди наказував швидко пересуватися на позиціях, щоб ворог не засік вогневої точки. Тато всі шість років стояв на першій лінії зіткнення, а я, як артилерист, — на другій. Коли повертався з бойового чергування на іншому кінці Гранітного, завжди заходив у його бліндаж. На тижні разів зо три зустрічалися, якщо було тихо.

Наприкінці жовтня на тій ділянці фронту було неспокійно. Наші військові просунулися вперед на кілометр-півтора, у так звану сіру зону, наблизившись упритул до невеликого села. Це ворогові не сподобалося, і з вечора 25 жовтня він почав дуже щільний обстріл наших позицій з важкої артилерії. Під час обстрілу 51-річний майстер-сержант 93-ї механізованої бригади Георгій Халіков отримав поранення, несумісні з життям.

Побратими розповідали, що Георгій виконував наказ прикрити перехід у визначеному місці. На завдання з ним пішли троє молодих контрактників, і в цей час почався обстріл. Почувши свист снаряда, дядя Жора, як його називали бійці, скомандував хлопцям, що йшли позад нього, лягти на землю. А сам устиг лише присісти. У цей момент, буквально у двох метрах від нього розірвався боєприпас. Майстер-сержант Георгій Халіков помер миттєво, але зберіг життя трьом солдатам.

З ОДНІЄЇ ГАРЯЧОЇ ТОЧКИ — В ІНШУ

Опанас був копією батька. Такої ж міцної статури, такої ж доброї вдачі, цілеспрямований. Після тяжкої втрати близькі просили хлопця бути особливо обережним.

— У мене ще контракт не закінчився, і мені треба помститися за батька, — відповідав Опанас на застереження численної рідні.

На початку квітня я поцікавилася у досвідченого молодого солдата, як у нього справи, чи всім забезпечений їхній підрозділ, чи не потрібна якась допомога. Халіков відповів: «Уже краще. Звільнили Тростянець. Зараз п'ятий день тиша, навіть незвично. Я зараз взагалі недалеко від росії. Дякую, що не забуваєте. Дуже приємно».

Обіцяв за кілька днів бути у Полтаві, де колись навчався у професійному коледжі транспортного будівництва, і зателефонувати.

Не знаю, чи він був у Полтаві, і не нагадувала про себе, розуміючи, що військових краще не турбувати без зайвої потреби. А днями дізналася, що Опанас Халіков у складі свого підрозділу, який вибивав орду з Охтирки і Тростянця, був перекинутий із Сумщини в іншу гарячу точку – під Ізюм. Там під час масованих обстрілів ворога загинув.

За словами його тітки, Зої Шупарської, він відчував, що не вийде з того пекла живим: за пів години до загибелі телефонував їй, щоби попрощатися.

Опанас Халіков так і не здійснив своєї мрії — вступити до військової академії. Не виступив на міжнародному турнірі з боксу, до якого готувався. І одружитися не встиг. Вдома, на Одещині, на нього чекала кохана дівчина.

Він був справжнім чоловіком, мужнім воїном, гідним свого героїчного батька. Першого травня, коли Опанаса ховали в його рідному селі Березине на Одещині, родині вручили орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким раніше президент України нагородив посмертно Георгія Халікова. Такого ж ордена тепер удостоєний і син.

Тільки Халікови точно не за нагороди воювали...

Зауважу насамкінець, що турецький безпілотний літальний апарат «Байрактар», який зараз успішно допомагає нашим воїнам знищувати ворога, ЗСУ уперше застосували саме 26 жовтня минулого року, і це було помстою за смерть мужнього «холодноярівця» Георгія Халікова.

Ганна Волкова, Полтава

Фото надане Опанасом Халіковим