У перші дні війни він переїхав із Сан-Франциско, де жив і працював, у Запоріжжя – місто, в якому народився, закінчив школу і де живуть його батьки.
Нині він один із засновників фонду, який займається забезпеченням територіальної оборони. І це його перше інтерв’ю українському ЗМІ.
Андрій Ліскович жив у Запоріжжі до 16 років, 2001 року поїхав навчатися до Московського фізико-технічного інституту. Наступні 6 років жив у Москві, закінчив інститут та Російську Економічну Школу. Потім закінчив аспірантуру Гарвардського Університету і залишився в Америці.
Андрій зізнається, що спершу хотів бути професором, але в часи аспірантури зрозумів, що його цікавлять інформаційні технології. Тому після аспірантури переїхав до Силіконової долини. До початку війни він жив і працював у Сан-Франциско.
- Ви коли-небудь думали про те, що Росія може напасти на Україну?
- Припускав, що це може статися. Вважав це малоймовірним, але можливим. Ми з батьками обговорювали, що буде, якщо почнеться війна, як поводитися. За тиждень до початку війни мої батьки ”репетирували” евакуацію. Перша дата можливого нападу мала назву 16 лютого. Вони зняли на Бабурці (Хортицький район Запоріжжя – авт.) квартиру на випадок, якщо будуть зруйновані мости, щоб можна було виїхати. Були побоювання, що можуть розбити мости та виїхати стане неможливо. Батьки не вірили, що почнеться війна. Я більшу частину лютого був у Москві. Майже всі мої студентські друзі з Росії, і я знав, що якщо почнеться війна, то я, напевно, більше ніколи не зможу побачити їх. Більше того, я спеціально з'їздив на Кавказ – до Дагестану, Чечні, Інгушетії, Північної Осетії – у ті місця, які були гарячими точками або де були теракти. Я хотів зрозуміти, які там настрої та як там ставляться до Росії. Мене дуже здивувало, що багато хто там говорить про Росію як про іноземну державу. У Махачкалі люди запитували мене: "Ви з Росії прилетіли?" Вони ментально не сприймають себе частиною Росії.
А в Москві мені хотілося відчути атмосферу, зрозуміти, наскільки люди очікують на військові дії. З усіх моїх співрозмовників практично ніхто не вірив, що війна справді почнеться.
20 лютого я відлетів до Сан-Франциско. 23 лютого (за американським часом – авт.) я почув заяву Путіна у прямому ефірі. Стало зрозуміло, що він оголошує війну. Я зателефонував своєму татові і сказав: "Вставай, почалося, буди маму і їдьте".
- Вони поїхали? Послухали вас?
- Переконати було нелегко, але, на щастя, їх підготували завдяки тренуванню тижнем раніше. Вони проїхали через всю Україну, дісталися Польщі, а зараз вони десь у східній Німеччині.
- Це ви казали їм, куди та як треба їхати?
- Перший день я займався тим, що організовував їхню евакуацію, координував та бронював готелі. Було складно, бо всі бронювали, а вони їхали з собакою, і не всюди їх готові було приймати.
ВІДВАГА АМЕРИКАНЦЯ І ЗЕЛЕНСЬКИЙ
- В інтернеті є ваше фото, де ви на мітингу у Сан-Франциско, загорнуті в український прапор.
- Так, я сходив на великий мітинг. Він був 24 лютого за американським часом перед мерією Сан-Франциско, на нього вийшло понад 1000 людей. Було багато росіян та білорусів, були люди з плакатами "Я москвич, вибачте мені".
– У вас був просто прапор?
– У мене не було свого прапора. Мені його дав мій знайомий американець китайського походження. Я загорнувся у нього, сфотографувався, і цю фотографію потім узяв Блумберг для своєї статті про роботу нашого фонду.
Мені було важливо сходити на той мітинг, але було також очевидно, що мітинги не вплинуть на хід війни, тоді як в Україні рахунок ішов на дні.
Я уважно стежив за тим, що відбувалося у Києві та реакцією Зеленського насамперед. Коли я зрозумів, що він не поїде і боротиметься до кінця, вирішив, що маю негайно повернутися і допомогти всім, що в моїх силах.
26 лютого я взяв квиток на літак. Кожен, хто в дорозі бачив мій паспорт, говорив слова підтримки. Ніколи раніше не зустрічав такої одностайної реакції.
Я доїхав до пункту прийому біженців із України у Пшемишлі. Туди приїздили автобуси, які буквально штурмували поляки з плакатами, які пропонували допомогу із житлом, транспортом, їжею. Не було емоцій, не було ридання. Пересічні європейці поводилися так, начебто виконували свій обов'язок.
– Психологічно тяжка картина, мені здається?
- Так, це було психологічно тяжко, проте я розумію, що люди мають виїжджати. Ми бачили, що сталося у Маріуполі, на тих територіях, де вони не поїхали.
- Кордон перейшли і..?
– Вночі 27 лютого я перейшов пішки кордон. На виїзд були величезні черги, на в'їзд майже нікого. Але одночасно зі мною пройшла група з 6 чоловіків, які їхали воювати, причому один із них - 21-річний хлопець із Массачусетсу. Він не говорив ні слова російською чи українською, і я допоміг перекласти його прохання до інших - взяти його з собою в армію. Вони були приємно вражені його рішучістю воювати за Україну, одразу почали писати про нього своїм знайомим. Це приклад нестримної відваги. Те, що зробив Зеленський (що не поїхав), це в певному сенсі джерело цієї відваги. Якби він поїхав, я не знаю, як розвивалися б події, не знаю, чи я приїхав би. Важко відмотати події.
- Вас зачепило щось конкретне у промові Зеленського чи сам факт?
- Сам факт того, що він залишився. Слова – це одне, а дії – зовсім інше.
- Повернімося до вашої дороги. Ви опинилися у Львові...
- Переночував, приїхав на вокзал, а потяги йшли не за розкладом. Я збирався поїхати до Києва – там була найскладніша ситуація, але перший поїзд був до Запоріжжя – і я поїхав сюди.
ОБОРОННИЙ ФОНД І СПЕЦИ, ЯКІ НАВЧАТЬ ЛІТАТИ НА ДРОНАХ
- Як прийшло розуміння, що армія потребує не людей, а забезпечення?
– Приїхав до Запоріжжя, прийшов до військового. Запитав, чим можу допомогти. Охочих тримати автомати в руках було багато, але не було постачання. Приходили хлопці, як я, у джинсах та куртках, а їм видають "Калаш" і два магазини до нього - і все. Мені дали у супровід військовий фургон, і ми почали їздити по всіх воєнторгах і купувати весь тактичний одяг, який можна було знайти (фліси, футболки, взуття тощо) - все, що можна вдягнути на військового. Я купував зі своєї кредитної картки, доки товар був у наявності, але в перший тиждень-два майже все закінчилося. Тоді ми почали переключатися на закупівлі на Заході.
- Ми - це хто?
- Про те, що їду в Україну я сказав кільком своїм близьким друзям, потім чутка розійшлася серед моїх знайомих. Вони почали переказувати гроші, навіть не питаючи, на мій рахунок і писали “На допомогу Україні”. Ці гроші я одразу витрачав на купівлю речей у воєнторгах. Мені почали писати і запитувати: "Чим я можу допомогти?" До речі, істотну частину грошей отримали від громадян Росії, хоча їм загрожує 15 років за будь-яку допомогу Україні, але люди розуміють, що відбувається катастрофа, і мінімум, що вони можуть зробити, – переказати гроші.
Я працював у компанії Uber 4 роки, у мене там багато знайомих та друзів. Сформувалася група, яка почала активно мені допомагати з логістикою. Ми започаткували фонд Ukraine Defense Fund (Фонд Оборони України). Він формально інкорпорований в Огайо, незабаром відкриваємо представництво у Запоріжжі. Це неурядова некомерційна організація.
- Фонд збирає пожертвування, закуповує критичні речі для військових та бере участь ще у якихось процесах, які корисні армії?
- Так. Ми зіткнулися з тим, що у випадку високотехнологічних товарів їх недостатньо просто передати до армії. Потрібно правильно їх настроїти, навчити людей ними користуватися, щоб не вийшло, що цвяхи ними забиватимуть. Зараз ми відкриваємо центр, який займатиметься технічною підтримкою та навчанням. Це спільна ініціатива із волонтерським центром "Паляниця". Насамперед ми плануємо фокусуватися на технічних засобах зв'язку та розвідки: консультувати зв'язківців та операторів дронів. Ми встановили прямі контакти з інженерними командами кожного з виробників пристроїв, які закуповуємо на заході, і вони готові допомагати.
- Ви згадали запорізький волонтерський центр, раніше знали хлопців із "Паляниці"?
- Ні. Ми не були знайомі з Василем Бушаровим. Познайомилися випадково. Ми чекали на велике постачання медикаментів і міркували, як правильно їх розподілити. Я не лікар і не можу приймати таких рішень. Почав питати у знайомих, хто на цьому розуміється, і мені порадили Ксенію (волонтерку центру "Паляниця"), ми з нею зв'язалися, обговорили. Потім я приїхав сюди особисто і одразу стало зрозуміло, що це дуже сильна команда. Сюди можна прийти з будь-якою проблемою – і її вирішать. Те, що хлопці зробили за кілька тижнів, неймовірно круто, я великий фанат їхньої роботи. Їхній внесок в оборону – величезний.
- Які новини ви читаєте?
- У перші дні війни, я безперервно читав десяток телеграм-каналів, намагався слідкувати за розвитком військової ситуації у найдрібніших деталях. Але коли повернувся до Запоріжжя та почав займатися постачанням, стало зрозуміло, що мої особисті дії майже не залежать від новин. Потрібно було просто робити все можливе, щоб купити максимум спорядження для добровольців, котрі щодня приходили до військкомату. Тому зараз я новини читаю епізодично і фокусуюсь на роботі.
Головне, що змінюється у роботі – це обрій планування. Він збільшується з кожним новим днем. Якщо на початку березня я займався лише тим, що можна було зробити "тут і зараз", то тепер ми маємо проєкти, які вимагають кількох тижнів для виконання.
У березні я в середньому спав по 4 години 20 хвилин. Була лише одна ніч, коли я спав 7 годин. А зараз я намагаюся спати близько 6 годин. Горизонт планування збільшується, якщо я спатиму по 4 години, просто не витримаю. Розраховувати треба на затяжну війну, і якщо все закінчиться за два тижні – чудово. Але поки не закінчилося, треба докладати усіх зусиль, аби можна було сказати потім: зробив усе, що міг.
ІСТОРІЯ ПРО 3 МЛН ДОЛАРІВ І СКЛАДНИЙ ВИБІР ВОЛОНТЕРІВ
- Батьки як відреагували на те, що ви їдете до Запоріжжя, не відмовляли?
– Вони не знали. Я не казав їм, що сюди їду. Якби вони знали, то мама не поїхала б.
– Коли їм зізналися?
- Вони дізналися про це із новин через три тижні. Був момент, 28-го лютого, коли вони зупинилися у Тернополі дорогою до Польщі, а я тим часом проїжджав Тернопіль на поїзді дорогою до Запоріжжя. Ми були всього за кілька кілометрів один від одного, але я їхав в один бік, а вони – в інший.
- У вас є розуміння, що Запоріжжя відстоїмо?
- Я такими категоріями намагаюся не думати. Замість того, щоб займатися прогнозуванням майбутнього, я роблю все, що можу, щоб його змінити на краще. Розслаблятися точно рано. Готуватися завжди потрібно до гіршого, хоча це не означає, що воно станеться.
На початку березня мої знайомі американські військові щодня радили мені негайно їхати. Говорили, що для української армії ось-ось усе скінчиться, і російський спецназ почне зачищати будинки і мене застрелять. Це «ось-ось» тривало днів 10, але потім ті самі знайомі зав'язали з пророкуваннями і почали допомагати і жертвувати нам гроші. Прогнозування – справа невдячна. Потрібно просто робити свою справу.
- І все-таки, ви кажете, що треба готуватися до гіршого?
- Треба, але як - це дуже нетривіальне питання. Ось наприклад, чи варто витратити гроші на облаштування бомбосховищ або ті самі гроші витратити на те, щоб тут не було артобстрілів?
- Начебто відповідь очевидна ...
- Для мене - ні. Я з різними військовими говорив, і вони не мають однозначної відповіді.
- А можна й те й те зробити?
– Не можна. Це коштує великих грошей… якщо грубо оцінювати, щоб усі бомбосховища Запоріжжя довести до рівня, за якого цивільні зможуть автономно прожити у них 10 діб: вода, вентиляція, залізні двері, біотуалети, тобто навіть їжі немає в цьому списку, – це коштує 3 млн. доларів. Це приблизно 500 сховищ.
На ті ж гроші можна купити військове спорядження, і питання в тому, чи достатньо його буде, щоб запобігти артобстрілам і зробити масштабний ремонт бомбосховищ непотрібним? Я не знаю правильної відповіді. Але такого роду вибір потрібно робити постійно.
Коли до військових приходиш і питаєш, що вам потрібно, вони кажуть: "Неси все". Але це не відповідь. Коли ресурси обмежені, потрібно обирати і вибір робити на підставі військової ситуації. Тому волонтерам важко. Їм доводиться такі рішення ухвалювати за військових, не знаючи повної оперативної обстановки. Поставте себе на їхнє місце: до вас приходить підрозділ і просить бронежилети. Ви знаєте, що вони їм потрібні, але чи потрібніші вони їм, ніж тим, хто під Авдіївкою, наприклад? Немає простої відповіді.
– Вас критикують за неправильні рішення?
- Не знаю, не слідкую за цим. Я не публічна людина і для мене це дуже некомфортна роль, але зараз вона потрібна. Існує великий дефіцит довіри в Україні. Усі підозрюють усіх у розкраданні коштів, і через це багато бюрократичних процедур. Коли я приїжджаю в частину і віддаю якісь речі, мені потрібно, щоб їх відразу ж використали, а не витрачали величезну кількість часу на оформлення. Але мені також важливо, щоб наші донори на Заході розуміли, що гроші витрачаються за призначенням. Тому мені доводиться бути в публічному полі і особисто відповідати за ефективність закупівель.
- Заговорили про гроші. Скільки вже фонд зібрав?
- Ми зібрали близько 700 тисяч доларів грошима та приблизно 500 тисяч доларів товарами. Тобто 1,2 млн доларів допомоги.
- Якщо допомога не фінансова, а наприклад, товари потрібно доставити. То логістикою теж ви займаєтеся?
- Так, ми займаємося всім процесом від початку до кінця: збирання коштів, пошук постачальників, закупівля товарів, доставка сюди та розподіл. Наприклад, нещодавно ми з Америки привезли дрони менше ніж за 96 годин. З того моменту, як ми взяли їх у виробника на складі, і до того моменту, як їх взяли в руки військові, минуло 95 годин.
Кожен день критично важливий. Допоки ми маленька організація, у нас є перевага у швидкості. Звісно, держструктури теж цим займаються, але у них дуже повільні процеси. А коли все горить, навіть від кількох вчасно привезених дронів може залежати ситуація на важливих ділянках фронту.
- Як довго готові цим усім займатися?
- У довгостроковій перспективі постачанням має займатися держава. Але факт у тому, що вона не може це робити з такою швидкістю, яка потрібна для поточної обстановки, і без допомоги волонтерів армії буде дуже тяжко. Зараз триває війна логістичних ланцюжків. Питання в тому, чи зможе Росія підвозити постачання швидше, ніж Україна та Захід?
Я не розраховую на те, що це закінчиться швидко. Потрібно працювати на повну силу, доки не буде досягнуто результату.
ЗУСТРІЧ З БАТЬКАМИ І ПОБАЖАННЯ ПРЕЗИДЕНТУ
- Ви зустрічалися із головою Запорізької ОДА, передавали Starlink. Чому ви?
- Західні донори передали Україні велику кількість терміналів супутникового інтернету Starlink, але майже всі вони заїхали через централізовані канали та швидкість розподілу по них низька. А ми взяли термінали Starlink на складі самої компанії SpaceX у Польщі і безпосередньо привезли їх до Запоріжжя, що виявилося набагато швидше.
Звісно, можна старлінки отримувати за запитами через Київ, але це довго, і потребує значних зусиль. Наскільки я знаю, більшість пожертвуваних терміналів досі лежить на складах в очікуванні розподілу кінцевим користувачам.
Ми - за роботу з владою тією мірою, якою це сприяє швидкості. Ми працюємо і з ОДА, і з міськрадою, і є багато питань, з якими вони допомагають. Але якщо централізована процедура уповільнює процес, ми діємо паралельно.
- Яке завдання ставите собі?
- Завдання дуже просте: щоб над ОДА майорів український прапор. Засоби досягнення цієї мети з часом змінюються. Якщо першого дня це була закупівля тактичного одягу, то зараз потрібно закуповувати більш високотехнологічні речі.
Загалом ми намагаємося максимізувати кількість товарів, переданих кінцевим користувачам (військовим). Важливо, щоб товар потрапляв не на склад, а конкретним людям. З початку нашої роботи ми вже передали товарів приблизно на 1 млн доларів і ведемо закупівлі на ще кілька сотень тисяч.
- Війна триває вже два місяці, активність поповнення фонду знизилася?
- І так, і ні. Змінився тип підтримки. Якщо на початку ми мали багато невеликих пожертвувань, то зараз ми почали знаходити великих донорів, які готові давати великі суми - 100 тисяч доларів і більше. Серед наших донорів є кілька відомих на Заході людей і інтерес до нашої роботи продовжує зростати.
- Те, чим ви займаєтеся зараз, подібне до того, чим займалися в Силіконовій долині?
- Так. Uber – це логістична компанія, якій потрібно довезти від А до Б людину, їжу, вантаж. Ми зараз цим же займаємося. Але все, що ми купуємо, все надходить в армію.
– Війна йде, гинуть військові. Напевно, серед них є ті, з ким встигли познайомитися. До цього не можна звикнути чи пристосуватися. Як вдається не впадати у депресію?
- Боюся, що зараз немає коли рефлексувати. Це відтягує час та зусилля від роботи. Завершиться війна – і можна буде думати про всі ці речі. Для мене найкращий спосіб відновити емоційне тло - поспати. Ранок покаже, що вечір не скаже.
- Що хотіли б сказати своїм друзям?
- Допомогти може кожен. Не треба думати, що якщо я один, то нічого не можу зробити. Путін розраховував, що так міркуватиме переважна більшість і він не зустріне системного опору. Кожен на своєму місці може довести інше, і якщо це зроблять всі, ми переможемо.
- Що б ви сказали Зеленському?
- Йому не до мене, але він неймовірно хоробро повівся в перші тижні війни. Я йому бажаю особистої енергії, щоб був час спати та продовжувати боротьбу.
- Якою уявляєте зустріч із батьками?
- Поки що не знаю. Все залежатиме від воєнної ситуації. Моя мама дуже не хотіла їхати, для неї це особиста трагедія. Вона дуже хоче бути тут, вона займалася волонтерством із 2014 року.
Але для мене важливо, що вона у безпеці і мені не потрібно думати про це. Це дає мені більше часу працювати.
Але прийде час, і батьки обов'язково повернуться. Тоді й побачимось.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото: Дмитро Смольєнко