Майбутнє України залежить від порятунку її дітей

Та іноді я зупиняюся аби відповісти собі – чи все можливе я роблю зараз і на чому треба буде сконцентруватися після війни? Це питання на які нема і не може бути простої відповіді. Питання, думки про які не додають оптимізму, але спонукають до нових конкретних кроків та дій по врятуванню життя, відновленню здоров’я та дотриманню і захисту прав дітей України тут і зараз.

Життя дітей України  - ось найбільший біль та найбільший клопіт. Порятунок майбутнього нашої держави – її дітей, має бути на сьогодні турботою кожного українця. Цей процес ускладнений подекуди повною відсутністю гуманітарних коридорів, або ж відсутністю тиші та постійним обстрілом тих, що створюються.

Підступність ворога, який поставив за мету знищення мирних громадян вражає. В багатьох місцевостях зруйновані інфраструктура, шляхи та відсутній зв'язок. Тому кожна звістка про порятунок дітей, особливо масовий (а це насамперед стосується вивезення в евакуацію дитячих будинків, центрів реабілітації та інших закладів) є великою радістю для кожного українця.

Я вже збираю та продовжу й надалі збирати свідчення звірячого ставлення до наших громадян для оприлюднення злочинів проти людства. Але вже зараз я, та і всі ми маємо говорити і про історії порятунку, як надію на мирне майбутнє, розповідати про героїв, які ризикуючи власним життям врятували, рятують та будуть рятувати наших діточок.

За інформацією Міністра оборони України за перших 3 тижні війни російські військові вбили в 2 рази більше цивільних українців, ніж загинуло в бою наших військових з усіх структур секторів оборони. За перші 25 діб війни було вбито 117 та поранено більше 150 дітей. А це лише ті, кого вдалося порахувати. В деяких місцях України, таких як Маріуполь, Сумщина, Харківщина, Київщина, де досі тривають обстріли та бомбардування, ми навіть не можемо порахувати кількість жертв серед мирного населення та дітей. В цій підступній війні такі цифри просто вражають, бо це геноцид українського народу, при якому, в першу чергу, знищуються без жалю  діти, майбутнє України.

У неділю, 20 березня, голова Сумської ОВА\ОДА Дмитро Живицький повідомив про порятунок 71 дитини із спеціалізованого будинку дитини міста Суми. Два тижні малюків, в яких немає батьків та які потребують постійного лікарського нагляду, переховували в бомбосховищах, а тепер їх вивезли в безпечне місце за першої ж можливості.

А ось – інша історія. Відбулося це набагато раніше, на Миколаївщині.

Почати хочеться з пояснення одного з учасників операції порятунку, Максима Музики, щодо того, чому евакуації дитячих будинків є надважливими та водночас вкрай небезпечними:

«Дитячий будинок – це місце де сконцентровано багато дітей одночасно. Інших таких місць зараз немає, бо школи та садочки не працюють.

…Виконуючи пряму настанову Путіна: "Мы будем стоять за спинами их женщин и детей и посмотрим как они будут стрелять", береш півтори сотні дітей, садиш їх разом з бойовиками в автобуси та намагаєшся прорватися в урядовий квартал, наприклад. З публічною легендою "мы просто поговорить".

Якщо наші знищать таку колону, то буде пропагандистське відео що демонструє які ми монстри, стріляємо по власних дітях. Та й самих захисників це деморалізуватиме неймовірно. Це якщо винести за дужки цінність життя взагалі, особливо невинного, особливо життя сиріт».

Отже організовувати евакуацію дітей треба ще до того, як до них прийде війна.

7 березня почалися обстріли Миколаєва. О 5:15 ракетні системи залпового вогню почали накривати мирних мешканців, влучаючи у житлові будинки. Ворог розбомбив 4 котельні. Місто лишилося без опалення та частково без світла.

В цій ситуації опинився й заклад із близько 100 дітьми різного віку, від наймолодших. Рятуючи життя дітей, було прийнято рішення евакуювати їх та вихователів до села Антонівка, за 46 км від Миколаєва.

Дітей вдалося зберегти, а ось їх виховательок - ні. Їх автобус, весь у червоних хрестах, був розстріляний. Загинуло 3 особи.

Миколаївським дитячим закладом вже давно опікувалися ветерани Збройних Сил, як українських, так і Організація ветеранів «морських котиків» США. Вони власне, турбуючись про життя малечі, й попросили допомоги у двох відчайдухів, про яких ця розповідь.

Хлопці з Києва дісталися Кропивницького, домовилися з місцевою владою дати прихісток дітям, автобуси та супровід. До Антонівки домчали вже тоді, коли на іншому боці села гуркотіла ворожа техніка. Організовано, без паніки розмістивши дітей по автобусах, рушили в зворотному напрямку. Діти були врятовані.

Ось, що пише один з героїв цієї історії Дмитро Томчук: "Ми встигли вчасно – на околиці села вже йшли бої, росіяни займали село. Заклад організувався якісно та оперативно, вони великі молодці. Мене вразила як директорка дитбудинку, так і вихователі. Вони були зібрані, спокійні, чіткі та конкретні. Здавалося, вони здійснюють не евакуацію, а контрольну за третю чверть.

… Дітей швидко розсадили по автобусах, я зайшов в один з них зі списками, бо все відбувалося у залізобетонному додержанні документації, і запитав - а чого ви сумні такі? Діти відповіли: "Бо наш улюблений вихователь не їде з нами". Я сказав: "Гаразд, давайте я буду вашим вихователем поки що". Що тут почалося. Вони кричали, аплодували, сміялися, кричали "Ура!" Дитина підбігла до мене та обняла. Напередодні машину, де їхали їхні вихователі, машину зі знаком Міжнародного Червоного Хреста, розстріляли росіяни. Вихователі загинули".

Інший учасник подій написав на своїй сторінці у ФБ таке: «...Швиденько погрузили дітей. Їх виявилось 128. Написав розписку, що "Музика Максим Іванович прийняв вихованців закладу для евакуації в безпечне місце".

Рушили назад вже на закаті. Хлопці з 3-го полку супроводжували до самої фінішної точки в Кропивницькому та допомогли вигрузити дітей. Патрулька теж долучилась до супроводу. На дітей вже чекало керівництво ОДА, вихователі, психологи та вечеря».

19 березня Максим Музика розповів у ФБ про те, як завершилася операція порятунку дітей з Миколаєва: «Діти вже в Німеччині. В них все добре. Хоча ще в Кропивницькому встигли вітрянкою перехворіти, тому подальша евакуація трохи затягувалась».

Історії війни бувають різними. У кожній з них є місце подвигу. Особливо, якщо це стосується порятунку дітвори, вивезення їх із страшних місць, перебування в яких руйнує здоров’я, психіку дитини.

Під час війни ситуація безумовно відрізняється від миру. Але навіть "приходити на допомогу", в будь-якому випадку, треба і можна лише зі знанням справи, реальною оцінкою своїх можливостей та відповідальною і ретельною підготовкою.

Діяти потрібно виключно тоді, коли ви впевнені у інформації, та в тому, що ваші дії не нашкодять дитині та не суперечать законодавчим нормам.

Інформація про осиротілих дітей та дітей, що потребують допомоги, яка поширюється в соцмережах, наприклад, потребує ретельної перевірки. А випадки "порятунку", в тому числі, мають бути оформленими відповідною документацією, тому що в мирний час все має повернутися у правову площину.

Життя дітей залежить від нас, дорослих. Від того, чи стрілятиме ворог. Від того, чи погодиться керівництво закладу, міста, району, області на евакуацію. Від того, чи буде гуманітарний коридор і чи буде там дотриманий режим тиші, чи не стрілятимуть російські окупанти по автобусах і чи вдасться провезти через коридор дітей. Але саме ми зможемо зберегти українську націю, врятувавши сьогодні життя українських дітей.

Дар'я Герасимчук, радник - уповноважений Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації