Шибениця чи труба в анусі, або Як закінчують диктатори
Вони – «мудрі вожді», «наставники», «світочі», «батьки нації». Майже намісники Бога на землі. Їх обожнюють, але ця сакралізація покоїться на страхові та покорі. Звісно, диктатори бувають різні. На думку відомого американського історика Стівена Коткіна «золотим стандартом» диктатора є Сталін. До того ж, «диктаторська шкала» має певні градації. Наприклад, португальського диктатора Салазара аж ніяк не зрівняти з кампучійським Пол Потом.
ХХ століття було добою диктаторських режимів. Вони процвітали повсюдно і майже на всіх континентах. Не зачепила ця пошесть тільки англосаксів. На сьогодні диктаторів можна перерахувати на пальцях двох рук: Кім Чен Ин, Башар Асад, Теодоро Обіанг Нгема Мбасого, ще декілька одіозних африканських сатрапів, ну й путін зі своєю «шісткою» лукашенком.
Ми нагадуємо лише декілька історій про те, що коїли і чим закінчили диктатори.
Ленін – засновник радянської держави і одного з її головних репресивних органів, завдяки якому власне і тримався більшовицький режим – ВЧК («Всероссийская Чрезвычайная Комиссия», збройна спецслужба) – помер у січні 1924-го в цілковитій ізоляції, розбитий паралічем в Горках, експропрійованому маєтку Зинаїди Морозової – вдови відомого російського фабриканта і мецената.
Його наступник Йосип Сталін, котрий одноосібно правив країною до 1953 року, помер від крововиливу в мозок і лежав у калюжі власної сечі, бо до нього, хоча й існують версії щодо насильницької смерті, боялися підійти.
Гітлер, загнаний наче щур у куток, наклав на себе руки в берлінському бункері в травні 1945-го і був спалений охороною у дворі рейхсканцелярії, а його приятеля Муссоліні італійські партизани розстріляли, а потім повісили мертвого за ноги на площі Лорето в Мілані.
Гітлер і Сталін були найкривавішими диктаторами Європи ХХ століття. Хоча й закінчили вони не однаково, але обидва були прокляті за життя і після смерті.
Салазар і Франко: два чоботи, але не пара
Серед інших відомих європейських диктаторів минулого століття можна назвати Антоніу Салазара і Франсіско Франко. Перший правив Португалією понад 40 років – це був найдовший період диктаторського режиму у Європі.
Салазар – однин із небагатьох диктаторів, хто категорично засуджував війну. Але репресії всередині країни проводив, хоч і не в таких масштабах, як правитель сусідньої Іспанії Франко. Наприкінці життя, після перенесеного в 1968 році інсульту, Салазар жив в альтернативній реальності. Для нього навіть друкували окремий примірник газети з «правильними» новинами. Наприклад, йому так і не повідомили, що американці висадилися на Місяць... Прикметно, що російські ліберали донедавна полюбляли порівнювати правління Путіна з диктатурою Салазара. Втім, стає очевидним, що нині російський лідер галопуючими темпами наближається не до «м’якого» Салазара, а до найкривавіших режимів минулого.
Щодо Франко, то він правив Іспанією 36 років і таки повернув країні демократію. Ставлення до нього в нинішній Іспанії неоднозначне. Варто лише сказати, що жертвами франкізму стали понад 100 000 іспанців, а майже 400 000 змушені були залишити країну. Можна сказати, що Франко спочатку був таким собі іспанським Сталіним, а потім Брежнєвим. У 2019 році його тіло було викопане з могили і видворене з братського кладовища загиблих у громадянській війні.
Рафаель Трухільо. Від «визволителя нації» до «козла»
Диктатор Домініканської республіки з 1930 по 1961 рік. Офіційна пропаганда називала його «Визволителем нації». Народне прізвисько – «Ель Чіво» – «козел». Він встановив один із найбільш жорстоких авторитарних режимів у Латинській Америці ХХ століття. І це при тому, що весь латиноамериканський регіон був буквально всіяний подібними режимами (Куба, Сальвадор, Коста-Ріка, Нікарагуа, Гватемала тощо). Але Трухільо перевершив усіх. Він проводив політику державного тероризму не тільки в Домініканській республіці, але й за її межами. Наприклад, викрадав, убивав громадян інших країн. Усіх, кого вважав своїми ворогами, або тих, хто, як йому здавалося, його образив. Зокрема, за його наказом було вчинено замах на президента Венесуели Ромула Бетанкура в 1960 році. Серед злочинів режиму Трухільо – жорстоке вбивство трьох сестер Мірабаль, які були опозиціонерками (на сьогодні вони – національні героїні).
В країні діяла лише одна легальна політична партія. Вся опозиція була знищена. Вибори фальсифікувалися. Таємна поліція наводила жах своїми червоними паккардами – «автомобілями смерті». У жовтні 1937 року за наказом Трухільо «ескадрони смерті» здійснили масову різанину гаїтянських емігрантів. Тоді було вбито приблизно 20 000 гаїтян. Диктатор вважав їх неповноцінними людьми і в расовому, і в культурному плані. Культ особи набув небачених розмірів. Навіть у церквах висіли транспаранти: «Бог на небі, Трухільо на землі». Потім і його змінили: «Трухільо на землі, а Бог на небі». Диктатор був малоосвіченим, в молодості займався бандитизмом. Але обожнював розкіш і став одним із найбагатших людей континенту. Застрелений 30 травня 1961 року в результаті змови.
Роман перуанського письменника, нобелівського лауреата Маріо Варгаса Льоси «Свято Козла» – про диктатуру Трухільо.
путін на нього чимось схожий у методах, але не дотягує – надто миршаве створіння.
Аугусто Піночет. Дожив до старості, але удавав з себе божевільного
Генерал Піночет 17 років був диктатором Чилі. У 1973 році, через 20 днів після того, як президент Сальвадор Альєнде призначив його головнокомандувачем чилійськими збройними силами, очолив заколот, що закінчився вбивством президента та встановленням влади військової хунти. Після перевороту центральний стадіон Сантьяго був перетворений на концтабір, куди кидали всіх політичних опонентів режиму. Хунта проіснувала трохи більше року. Потім Піночет став президентом, а 1990-го, після загальнонаціонального референдуму, передав владу новообраному громадянському президентові, залишаючись ще протягом 8 років головнокомандувачем збройних сил. У своєму ставленні до Піночета Чилі розділилася на два непримиренні табори так само, як і іспанці щодо Франко: одні вважали, що генерал врятував країну від комунізму, інші – що він тиран і злочинець.
Під час диктатури відбувалися довільні затримання та арешти (у тому числі цивільних осіб), незаконне інтернування, тортури, безсудні страти. Було вбито або пропало безвісти близько трьох тисяч людей, і близько 28 тисяч зазнали тортур. Найулюбленішою розправою чилійських силовиків було зав’язувати жертві очі і кидати з гелікоптера в море.
У 2000 році Верховний суд Чилі позбавив Піночета депутатської недоторканності, після чого було висунуто низку звинувачень у викраденні людей, убивствах, порушенні прав людини та корупції. Але жодна зі справ не була доведена до кінця. 10 грудня 2006 року Піночет помер від серцевого нападу. Перед тим він, уникаючи переслідування, не один рік удавав з себе розумово неповносправного.
Пол Пот. Комуністичний садист – унікум ХХ століття
Пол Пот – колишній прем’єр-міністр Камбоджі (або Демократичної Кампучії, як тоді називалася країна) за чотири роки перебування на посаді довів країну та свій народ до такого стану, аналогів якого в історії людства і не знайдеться. Він прийшов до влади після того, як американці в 1975 році залишили Індокитай. За часів правління марксиста Пол Пота та «червоних кхмерів» у Камбоджі загинуло до 3 мільйонів осіб – третина всього населення. Більшість жертв належала до інтелігенції та духовенства, або просто вміла читати – цього вже було достатньо, щоб убити людину. Чоловікам і жінкам раз на рік видавалася єдина чорна уніформа: чорні штани і сорочка. Жінкам забороняли мати довге волосся і носити прикраси. Грошова система була скасована. Їжу видавали по картках. Всі були прикріплені до громадських їдалень. Готувати їжу вдома заборонялося. Заборонялося їсти наодинці. Шлюби реєструвалися лише з дозволу місцевих комуністів; вони ж зазвичай підбирали і пари. Відмова від такого шлюбу вважалася злочином проти революції.
Серед постраждалих була і в’єтнамська меншість Камбоджі. В’єтнам втрутився, і в 1979 повалив режим «червоних кхмерів». Пол Пот переховувався в джунглях і помер у 1998 році. Можливо, власною смертю; можливо скоїв самогубство, або ж його отруїли.
Лише в 2007 році ООН ухвалила рішення про розслідування злочинів режиму «червоних кхмерів». Частина прибічників Пол Пота змогла уникнути покарання, і тільки декілька з них опинилися на лаві підсудних. Наприклад, Канг Кек Ієу (товариш Дуть) – начальник служби безпеки режиму «червоних кхмерів» і сумнозвісної тюрми S-21, через яку за чотири роки пройшли майже 20 000 людей, переважна більшість з яких загинула. Після падіння режиму він переховувався. Викладав математику в китайській школі, змінив ім’я, вивчив тайську й англійську. Прийняв християнство. Його вистежив і видав правосуддю ірландський журналіст Нік Данлоп. Канг Кек Ієу став першим засудженим міжнародного трибуналу ООН по Камбоджі. Помер в ув’язненні.
Саддам Хусейн. Знищував навіть власну рідню. Повішений під аплодисменти
Саддам Хусейн – колишній президент Іраку. При владі перебував 24 роки. Був одним із керівників партії БААС – партії арабського соціалістичного відродження, яка в 1968 році, після перевороту, прийшла до влади в Іраку. У 1979 році президент аль-Бакр йде у відставку і Хусейн обіймає цю посаду. Через тиждень він оголошує, що розкрив змову в партії БААС. Було заарештовано 68 старших «змовників», 21 з них були страчені. «Зараз ми переживаємо нашу сталінську епоху», – не без гордості сказав тоді Саддам. Він послідовно винищив усіх своїх опонентів, страчував навіть родичів.
Точна кількість жертв його режиму невідома. У 1988 році під час газової атаки в курдському місті Халабджа було вбито 5000 людей. У ході операції «Анфаль» (війна) сотні тисяч курдів були насильно вигнані зі своїх будинків, десятки тисяч були вбиті. Під час ірано-іракської війни з 1980 по 1988 рік загинуло близько 300 000 людей. Це була надзвичайно виснажлива війна, яка призвела до жорсткої фінансової кризи через неоплачені борги перед іноземними кредиторами. Хусейн знайшов «вихід» – у 1990 році розпочав вторгнення в Кувейт. Війна тривала трохи більше місяця і призвела до розгрому окупанта. В 1991 відбулось повстання курдів і шиїтів – Хусейн придушив його. Жертвами каральних операцій стало близько сто тисяч людей. Десятки тисяч були кинуті в іракські в’язниці. Хусейна ненавиділи всі, включно, з генералами, які його оточували.
Зрештою американці в 2003 році вторглися в Ірак і повалили уряд Саддама Хусейна. Диктатора взяли в полон у селі Ар-Даур, де він переховувався.
В листопаді 2006 року йому було оголошено смертний вирок. Повішений 30 грудня 2006 року. Ті, хто брав участь у страті, не приховували своєї радості.
Муаммар Каддафі закінчив так, що можна того ж побажати й путіну
Впродовж 42 років очолював Лівію після перемоги організованого ним у 1969-му році антимонархічного перевороту. Президент США Рональд Рейган називав Каддафі «головним скаженим псом Близького Сходу». Він вв’язувався в абсолютно всі воєнні конфлікти в Африці й на Близькому Сході, підтримував чимало екстремістських рухів і не терпів інакодумства. Організував підрив пасажирського літака над Локербі (Великобританія), був викритий, до кінця життя разом зі своїм режимом скнів під санкціями.
Пережив з десяток замахів, регулярно влаштовував ексцентричні витівки, здебільшого при спілкуванні з західними світовими лідерами, граючи роль то «простого неосвіченого бедуїна», що живе в наметі (цей намет він привозив і під час візиту в Київ у 2008-му), то панарабського (або панафриканського) героя-месію. За рік до загибелі він формально відмовився від усіх посад, зберігши за собою лише спеціально вигаданий для нього титул – «Братський вождь та лідер першовересневої Великої революції Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії». Однак насправді він продовжував залишатися диктатором.
20 жовтня 2011 року на шосе поблизу його рідного міста Сірт повстанці витягли Каддафі з дренажної труби, де він намагався сховатися, і лінчували, насадивши анусом на сталеву трубу.
Після смерті диктатора Лівія розпалася, в країні розпочалася громадянська війна, яка триває й досі. Цікаво, що Каддафі до останнього не міг повірити в те, що відбувається. Навіть коли йому повідомили, що столиця Лівії Тріполі зайнята повстанцями, він казав, що цього не може бути і що «лівійський народ любить його». Він до останнього перебував у «бульбашці» ілюзій щодо власної богообраності.
Слободан Мілошевич. Закінчив у гаазькій тюрмі – можна й путіну побажати
У 48 років, в 1989-му, його обрали президентом Сербії. Перебував при владі 11 років. Він мріяв побудувати «Велику Сербію» на руїнах Югославії. Але натомість фактично зруйнував південно-східну Європу, ставши натхненником кривавого конфлікту. З вини Мілошевича загинуло понад 300 000 людей і понад 2 з половиною мільйони втратили домівку.
У березні 2001 року Мілошевич був заарештований сербською поліцією та виданий суду. Міжнародний кримінальний трибунал ООН з військових злочинів у колишній Югославії звинуватив колишнього президента Сербії в геноциді та злочинах проти людяності. Його оголосили відповідальним за депортацію сотень тисяч косовських албанців та масові страти під час війни у Косові. Під час судового розгляду диктатор всіляко заперечував свою провину. У в’язниці Гаазького трибуналу він провів 4 роки. Там і помер від інфаркту в березні 2006-го.
Франсиско Масіас Нгема: перед смертю намагався з’їсти награбовані долари
Франсиско Масіас Нгема 11 років був диктатором Екваторіальної Гвінеї, яку, завдяки чималим запасам нафти і газу називали «Африканським Кувейтом». А позаочі – «Дахау Африки». Ця країна запросто б могла слугувати декораціями фільму «Апокаліпсис сьогодні».
Масіас привів країну до повного політичного і економічного колапсу. Він виділявся навіть на тлі всіх інших африканських диктаторів (конкуренцію йому могли скласти хіба що людожер Бокасса). В країні з населенням 300 тисяч, мало не одразу були вбиті 50 тисяч громадян, ще 125 тисяч утекли за кордон. Він закрив усі бібліотеки і газети. Медицина, культура, освіта були заборонені. Навіть було заборонено вживати слово «інтелектуальний». В країні не було жодного вишу. Майже всі школи були закриті, а в тих, які існували, діти вчили напам’ять одні лише лозунги: «Немає іншого бога, крім президента!».
Зарплату отримували тільки президент і силові структури. Директор Центрального банку в 1976 році був публічно страчений, міністерство економіки заборонене. Всі валютні резерви країни Масіас ховав у валізах у себе в будинку. Коли в серпні 1979 року стався військовий переворот, він утік у джунглі. Частину доларів встиг спалити (приблизно 100 млн), а частину з’їв… Його схопили, а потім розстріляли. Місцеві солдати відмовилися виконувати вирок, тому для цього запросили марокканських військових. Населення Екваторіальної Гвінеї вірило, що їхній президент справжній чаклун і боялося його навіть і після смерті. А чому його скинули? Тому що каральні органи перестали отримувати зарплатню. А вбивати інших воліють все ж, не за одне «спасибі».
Родина диктатора переховувалася в Північній Кореї. Кім Ір Сен товаришував з Масіасом. Цікаво, що очолював переворот племінник Масіаса – Теодоро Обіанг Нгема Мбасого, який спокійнісінько править і понині, вже понад 40 років.
***
На завершення анекдот.
Диктаторові потрібно втікати, він на даху президентської резиденції, на нього вже чекає літак. Йому подають глобус, він його гарячково вертить, обираючи місце, куди втекти. Розуміє, що тікати немає куди. Повертається до ад’ютанта й каже: «А чи немає в нас іншого глобуса?..»
Диктатури поступово відходять у минуле, але ті, що ще залишаються – відчайдушно чіпляються за життя. Щоб в цьому переконатися, достатньо, лишень, подивитися на путіна. Втім, рано чи пізно вони неодмінно падають, адже підвалини, на яких вони збудовані – страх, брехня і покора, є дуже крихкими.
Марко Назаренко, Київ
Перше фото: Reuters
