Козаки “Холодного Яру” готові до бою

Козаки “Холодного Яру” готові до бою

Укрінформ
Холодноярівці були і є, нікуди вони не поділися, як не намагалася московська пропаганда їх знищити

Укрінформ продовжує розповідати про славні військові підрозділи, які боронять нашу землю на сході України та захищають незалежність нашої держави і мирне життя людей. Наші кореспонденти побували у 93-ій окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», яка дислокується у Черкаському на Дніпропетровщині.

БОЙОВИЙ ШЛЯХ

93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр» – одна з легендарних. Коли полум’я війни тільки розгоралося, холодноярці одні з перших вирушили назустріч ворогу. Військові висунулись на підсилення кордонів у Луганській області з 14 березня 2014 року. Справжніх боїв там іще не було, хоча бійці зіткнулися з місцевою «ватою», яка тоді намагалася блокувати військову техніку. Та вже тоді наші бійці ловили перевдягнених російських військовослужбовців.

Після Луганщини, простоявши з місяць на прикритті державного кордону, військові доукомплектувалися, перепочили у Черкаському і вирушили на Донеччину. Там уже була Савур-Могила, Іловайськ та інші відомі події.

93-я бригада разом із “Правим сектором” звільняла Карлівку, Піски. День першого спільного бою добровольців і воїнів 93-ї став датою створення ДУК «Правий сектор».

«Ми в дуже добрих відносинах були саме з добровольчими батальйонами. Я сам є вихідцем із добробату – з “Карпатської Січі”. Коли перший місяць у “Карпатській Січі” я відвоював у 2015 році без контракту, у так званий темний період для добровольчого руху, коли розформовували добробати, тодішній командир бригади полковник Владислав Клочков запропонував комбату «Карпатської січі», щоб ми всі легалізувалися і підписали контракти в бригаді. Я на той час був іще солдатом. Тоді нам повіддавали всі вільні посади, які були, але наказом звели в окрему штурмову роту, тож у мене перша офіційна посада за військовим квитком – такелажник, це військовий вантажник, хоча насправді я служив на передовій, під Донецьким аеропортом на висоті «Мурашник». І прослужив там усе літо й осінь 2015 року. У березні 2016 року ми вийшли з Донеччини, зайшли в Черкаське, а вже в травні поїхали на Широкий Лан», - згадує прес-офіцер 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Олександр Галкін.

Олександр Галкін
Олександр Галкін

Після цього з липня 2016-го до червня наступного року бригада була на Луганщині. Найгарячіші точки: Кримське, Новотошківське.

На початку січня 2018-го бригада зайшла на Волноваський напрямок: селища Богданівка, Чермалик, Новотроїцьке. Пробули там до липня 2018-го.

Тоді відновлювали боєздатність у Черкаському. Потім був воєнний стан, через це за прискореною програмою пройшли навчання і в середині грудня бригада повернулася на авдіївський напрямок, де утримувала оборону в найгарячіших точках: шахта Бутівка, Зеніт, промзона Авдіївки.

У липні 2019 року 2,5 тисячі бійців 93 бригади вийшли із зони проведення ООС. Зараз вони у відпустках. Далі навчатимуться, ремонтуватимуть техніку, відновлюватимуть боєздатність і знову повернуться на фронт.

СИМВОЛ ТА ГІМН

З 2018 року 93 окрема механізована бригада носить почесне найменування «Холодний Яр». Ідея з перейменуванням прийшла тоді, коли почалася хвиля декомунізації в армії.

«Тоді мій колега Владислав Стафійчук, що працював у прес-службі, написав слова нового гімну бригади, а за місяць Сергій Василюк (лідер фолк-метал гурту “Тінь Сонця”, - ред.) написав для нього музику», - каже Галкін.

З символікою було складніше.

«Що стосується символіки, то тоді ще був активний процес формування: ми продумували, що робити, як воно буде виглядати, який концепт. Зупинилися на концепті, який є зараз: це з одного боку чорний ворон на білому тлі. А з іншого – дуб Залізняка і два схрещені ножі. Щодо ножів і дерева – це саме моя ідея була. Сам концепт ми відправили відомому журналісту та геральдисту Віталію Гайдукевичу, який є координатором групи ентузіастів, які займаються розробкою оновленої символіки Збройних Сил України. Завдяки цій групі ми отримали наш патч у тому вигляді, в якому ви бачите зараз», - додав прес-офіцер.

ЧОМУ ХОЛОДНИЙ ЯР?

«Ми бачимо прямі паралелі з визвольними змаганнями періоду першої половини XX ст, саме з Холодноярською республікою. Тоді була така ж ситуація, як і зараз. Росія, інтереси якої представляв новостворений Радянський Союз, намагалася загарбати українські землі, а наші пращури чинили відчайдушний опір. Враховуйте і те, що на той момент УНР вже не існувала. Тобто були або повстанці, або розрізнені частини вже переможеної української армії. Але ж саме спротив, який чинили козаки Холодного Яру, був непримиримий, активний, агресивний і відчайдушний. Ми вважали за потрібне цю славу відродити і знову підняти на наші знамена, аби зберегти правонаступність поколінь. Тобто, холодноярівці були тоді і є зараз, нікуди вони не поділися, як не намагалася московська пропаганда їх знищити в ідеологічному, іміджевому плані. Українці, а ще важливіше - українські воїни пам’ятають тих, хто задовго до них за цю землю боровся, проливав свою і ворожу кров. І щоб ворог бачив, що холодноярські ворони нікуди не поділися, вони переродились і знову готові до бою», - зазначив Олександр Галкін.

На шевроні 93-ї бригади зображений чорний ворон – один із символів Холодного Яру, до речі, серед холодноярських отаманів цілих п’ятеро мали псевдо «Чорний Ворон». Ворон, переконані бійці, - це красиво, епічно й агресивно. До того ж, в образі ворона закладений дуже правильний сенс, адже це наймудріший птах.

Білий дуб Максима Залізняка - це 1100-літній дуб, що росте на південному схилі Кириківського яру на території урочища Холодний Яр за селищем Буда Черкаської області. За легендою під його шатами збиралися козаки та повстанці.

Обхват його стовбура - 9 метрів, висота — 30 метрів. У стовбур шість разів втрапляли блискавки. Цю могутність і силу перенесли й на патч 93 ОМБр.

«Колись холодноярці святили під цим дубом ножі-колодачі. Тому на зворотному боці нашого почесного прапора зображено білий дуб на чорному тлі, а під ним — два такі схрещені ножі. Ми взяли головні символи Холодного Яру та лаконічно об’єднали їх на прапорі. Відштовхувались від досвіду військових країн НАТО, тобто мінімум символів, максимум інформації, а не так, як це було раніше, коли на патчі - 10 шабель, 3 булави, калина, пшениця й БМП з танком на додачу, а на виході — це просто нечитабельний несмак», - пояснює Галкін.

І додає, що холодноярську символіку добре знають не тільки журналісти, а й ворог.

«Бо коли ми офіційно отримали почесну назву і прапор, на їхніх псевдожурналістських ресурсах було дуже багато публікацій про «фашизм», котрий десь там із чогось підіймає голову. Ця інформація у них постійно викликає фурор. З «чорними запорожцями» така сама була історія. Якщо ворог так реагує на ці символи, значить ми йдемо правильною дорогою. Ба, навіть більше, вони були впевнені, що ця пам’ять давно похована. Та це не так і це ще одна причина, чому ми обрали саме холодноярців, саме гайдамаків Холодного Яру», - каже Галкін.

Він припускає, що можливо, рядові бійці армії РФ або залишки зрадників, які лишилися з місцевих на Луганщині й Донеччині, до цього ставляться байдуже, бо не дуже й розуміються. А от російське керівництво чудово підковане ідеологічно, там усе добре розуміють, тому цей меседж було адресовано насамперед їм.

«Не до якихось Вань, Пєть, які приїхали сюди воювати з віртуальним нацистами чи женуться за довгим «рубльом», лишаючи тут свої ноги-руки. Це не для них. Це для ідеологічно підкованих, освічених, саме для їхнього командування. Щоб вони бачили, що всі їх спроби зведені нанівець. І для Путіна зокрема, бо він колишній КДБшник, і ці люди добре знають, хто такі холодноярці, хто такі запорізькі козаки, що таке ОУН-УПА. Правду вони прекрасно знають, просто щоб ефективно брехати, їм слід добре знати правдиву частину історії», — упевнений він.

ВИБАЧТЕ, ЩО НЕ ВБЕРЕГЛИ

Важко втрачати найкращих бійців. За весь час боїв бригада, утримуючи найскладніші напрямки, втратила майже 300 воїнів. Під час останньої ротації загинуло восьмеро холодноярців.

«У першу чергу хочу попросити пробачення за загиблих і поранених бійців перед їх сім’ями, рідними та близькими. Вибачте, що не вберіг», - такими словами командир бригади Дмитро Брижинський почав свою промову на урочистому шикуванні після повернення бригади із зони бойових дій. - Ми з честю виконали бойові завдання. Я вдячний кожному з вас за роботу, яку ви виконали. Справжню чоловічу роботу. Сьогодні ми святкуємо, але попереду нас знову чекає збройна боротьба», - наголосив він.

На шикуванні холодноярцям вручили військові нагороди і присвоїли чергові звання.

Державними нагородами відзначено понад тисячу військовослужбовців бригади, серед них троє отримали звання Героя України й орден «Золота Зірка». Командир 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Дмитро Брижинський і командир 2-го механізованого батальйону Сергій Новіченко нагороджені орденами «Богдана Хмельницького».

«У нашій бригаді найвищі втрати з усіх, бо наші бійці були задіяні під час Іловайської операції, та і в цілому - були майже в усіх гарячих точках війни, крім Світлодарської дуги, Широкиного та Луганського аеропорту. Я розмовляв із командиром, який виходив з котла, то в них була умова: залишаєте добровольців, самі виходите без зброї. Вони відмовилися і виходили з боєм. І поки їх колону не знищили фізично, вони знесли на своєму шляху 15 ворожих блокпостів. А особовий склад блокпосту – це від 5 до 20 бійців. Це теж треба враховувати, бо у нас багато розводиться плачу навколо наших «хлопчиків», то знайте, що наші хлопці там нищили ворога тільки так, і чомусь ніхто не говорить про одну з колон псковських десантників, яка була повністю знищена ще на в’їзді в Україну. Натомість всі постять про зраду й ганьбу під час виходу з Іловайська, а немає іншої сторони медалі, що ми також ворогу «вломили по перше число», - каже прес-офіцер.

НЕ “ХЛОПЧИКИ”, А ВІДВАЖНІ Й ЛЕГЕНДАРНІ, І НЕ “ГОЛІ-БОСІ”, А В ПОВНІЙ ГОТОВНОСТІ

Дійсно, сентенцій у дусі «наші хлопчики голі, босі», тут взагалі не сприймають, ставляться до них із відразою й іронією.

Тим часом ми йдемо знайомитися з відважними й легендарними.

Максим Глущук (позивний «Відьмак») - головний сержант механізованого батальйону. Приїхав на війну у 2014 році, перед тим десять років жив і працював в Італії. Не цурався ніякої роботи, останні п’ять років працював на фірмі, яка укладала бруківку. З такої ж бруківки розпочався і Майдан в Україні. Максим спершу спостерігав за ним на YouTube, жадібно виловлюючи всі новини з батьківщини. Аж в одну мить він зрозумів, що терпець йому урвався і треба їхати.

«Я дуже добре пам’ятаю, коли на YouTube побачив відео, де великі КамАЗи були наповнені особами кавказької національності, які казали «мі рускіє» з таким дуже сильним акцентом і «ми прієхалі вас освобождать». І я зрозумів, що не хочу бачити оце все на вулицях свого рідного міста - Рівного.

Хоч я й живу на Західній Україні і тоді можна було говорити 100-відсотково, що до мене воно не дійде, бо це ж треба майже всю країну захопити, але хтось же мусить усе це зупиняти. І чому не я?», - розповідає Глущук.

Максим Глущук
Максим Глущук

Він моментально звільнився з роботи й повернувся в Україну. Мама була дуже рада, що син, якого вона 10 років не бачила, повернувся додому. Тоді Максим уже мав отримувати італійський документ, що давав йому право на постійне перебування за кордоном без продовження віз, але хлопець втратив цю можливість.

«Удома був великий скандал, коли рідним сказав, що приїхав не додому, а на війну. Було дуже складно, але я наполіг на своєму рішенні», - згадує головний сержант.

Днів за десять після повернення з Італії Максим потрапив на співбесіду до батальйону «Азов», офіс прийому добровольців якого був тоді у готелі «Козацькому» в Києві. Вже там познайомився з десятком однодумців, з якими пройшов військове навчання. За півтора місяця підписали контракти з 93-ю бригадою. Усіх разом зарахували у розвідку, після навчань вони виїхали у селище Піски у складі ротної тактичної групи. Саме тоді, згадує Глущук, були важкі бої під Донецьким аеропортом.

«Увесь 2015 і початок 2016 року ми були там. Перша моя ротація тривала понад рік саме в Пісках. Ми їх і обороняли, і звільняли, робили все, що від нас залежить», - згадує боєць.

Зараз із того кістяка розвідки лишився лише Максим, решта звільнилися. Життя не стоїть на місці, в когось дитина народилася, в когось інші сімейні обставини. Однак якоїсь чергової ротації хтось та й зателефонує: «Як ви?», а потім візьме та й підпише контракт на службу. Краще ж довіряти людині, яку вже добре знаєш.

День Незалежності цього року планується без класичного військового параду. На таку позицію Президента України відреагували ветеранські організації, ініціювавши на 24 серпня альтернативу – Марш захисників України. Його підтримують і ветерани 93-ї ОМБ. Може не всі, але багато хто збирається у вихідний приїхати до Києва, щоб взяти участь в альтернативній ході.

«У параді немає ніякої потреби. Який може бути парад, коли все це відбувається й досі. Не може бути ніяких свят-парадів. Коли все закінчиться – отоді буде парад і все, що треба. Витрачаються кошти на техніку, на те, щоб її проганяти, ремонтувати, є певні проблеми з нею, вона давно вже не нова.

Якось ще до війни я хотів подивитися на той парад техніки, що був у Києві. Однак підійти до неї було неможливо через кілька кордонів тоді ще міліції. Тобто зблизька її ніяк не побачиш. То що ж то за парад, що тоді ми показуємо?» - запитує оператор-навідник бойової машини Андрій Беха.

Андрій Беха
Андрій Беха

Він потрапив у третю хвилю мобілізації, працював у Києві оператором на заправній станції, довго відкладав відпустку, а коли таки приїхав на батьківщину, на Миколаївщину, там його чекала повістка. Ухилятися не став, після бурхливих подій на Майдані, відчував обов’язок виконати військовий наказ.

Ізварине, Іловайськ, Дебальцеве багато чого навчили наших бійців.

Старший механік-водій 2-ї танкової роти Сергій Клочков особисто відремонтував половину машин танкового батальйону. А оскільки машини старі, то цей процес безупинний.

«Я його зараз зроблю, буде літати, як скажений, ще років п’ять», - запевняє Сергій, лагодячи танк.

НОВІ ВІЙСЬКОВІ РЕАЛІЇ

З початком російсько-української війни між бійцями і командирами батальйонів формуються нові відносини. Тут не вимагають на кожному кроці питати дозволу в командира, віддавати йому військове вітання та бажати здоров’я. Командир бригади постійно їздить по позиціях, знає, хто де, хто чим зайнятий, особисто привозить нагороди. Керівництво цілком відкрите, а субординація, у старому розумінні, відсутня. Самі військові кажуть, що совкові пережитки не сприяють взаєморозумінню.

Без зброї у руках служать у бригаді капеланами Олександр Петрушкевич і Максим Чебан. Про Бога з бійцями вони говорять рідко, хіба що кількома фразами десь у розмові. Зате згодом, якщо сказані слова «впали» на благодатний ґрунт, у серце бійця, капелани готові вислухати про різні проблеми. Такі розмови, навіть телефонні, можуть тривати годинами.

«Часом наша роль стає посередницькою між військовими і психологами, до яких бійці не мають змоги і бажання звертатись, десь самі закриваються через проблеми, десь не довіряють, а відкритись можуть тому, хто поруч, у такому ж однострої, як і вони», - говорить капелан Максим Чебан.

Часто на бойових позиціях у наших бійців є пухнасті чотирилапі помічники: коти, собаки. Вони прив’язуються один до одного, і повертаючись на ротацію до місць дислокації, бійці забирають і їх.

На території 93-ї бригади можна побачити чимало чіпованих чотириногих друзів. Це переважно місцеві. Та є серед них і бойовий товариш – звуть Борода, його забрали з Волновахи. Щодня ходив разом із військовими, у магазин або до міста. Борода хоч і не породистий, але дуже розумний і завжди прекрасно знає, що йому кажеш, і впізнає знайомих. Тут він у безпеці, хоча довіряє лише людям у «пікселі». Коли цивільні роблять спроби погладити його, сторониться.

Олександр Мартинов
Олександр Мартинов

Новобранець Олександр Мартинов ще не брав участі у бойових діях, 18 липня він тільки підписав контракт. Працював шахтарем у шахтоуправлінні «Покровське».

Вдома, у містечку на неокупованій частині Донецької області, у солдата Сашка у трепетному чеканні лишилася дружина при надії. Як відпустила, як сприйняла рішення чоловіка?

«Вона сказала, що як і кожен член сім’ї, буде пишатися тим, що її чоловік захищає родину. Вважаю, що кожен громадянин має віддати свій борг перед батьківщиною, захистити її від зазіхань ворога», - впевнений солдат.

КОРОТКИЙ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

Холодноярська республіка була прикладом української визвольної боротьби, вона кинула виклик радянським імперським зазіханням ще у роки громадянської війни на початку ХХ ст. У 1918 році зовсім недалеко від Києва, на території сучасної Черкаської області у Чигиринському районі, поблизу села Мельники православний Мотринський монастир став осередком очолюваного братами Чучупаками українського повстанського руху проти всіляких загарбників: німецьких окупантів, російських «білих» і «червоних» «визволителів», які несли українцям біди не менші, як німці. Жителі села Мельники на прохання тодішньої ігумені, щоб вберегти монастир від пограбування, створили загін самооборони під керівництвом Олекси Чучупака. До складу загону входило 22 особи. Пізніше, в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака, брата Олекси, обрали його командиром.

Полк увесь час поповнювався, його чисельність станом на початок 1919 року досягала 2 тисяч бійців, цього ж року влітку утворилась Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами. У листопаді 1919-го головним отаманом Холодного Яру було обрано Василя Чучупаку. Одночасно з цими подіями у березні 1920 року в ході радянсько-польської війни Степова Дивізія армії УНР вигнала більшовиків з Херсона і повела вдалий наступ на захід вздовж лінії Кам’янка – Єградківка – Ружичів – Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з’єдналася з Холодноярськими збройними силами. Після загибелі Василя Чучупаки 12 квітня 1920 року, Холодноярську республіку очолив його заступник Іван Деркач, він керував збройними силами республіки під час антирадянського повстання у 1920 році. 24 вересня 1920 р. у Медведівці, де 1768 р. почалося повстання, відоме як Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, у якій взяли участь командири Степової Дивізії армії УНР й отамани з інших регіонів. На цій нараді Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць було обрано Костя Блакитного. На цей час повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю нейтралізували на своїй території дії підрозділів Червоної армії. Та вже у жовтні 1920 року Кость Блакитний склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру, у зв’язку з тим, що більшовики почали палити його рідні села, і розстрілювати родини повстанців у Катеринославській губернії. Тим часом стало зрозуміло, що всеукраїнського селянського повстання, на яке сподівався уряд УНР, не відбудеться. Армія УНР відійшла за Збруч і була інтернована. Дехто повернувся до Холодного Яру, вирішивши продовжувати боротьбу, серед таких був кінний полк отамана Іванова, частина бійців демобілізувалися і перейшли до підпільної діяльності. Повстанці воювали з чорним бойовим прапором, на якому срібною ниткою було вишите гасло: “Воля України або смерть”. Останнім із Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з’їзді всіх отаманів республіки у червні 1921 р. був отаман Герасим Нестеренко-Орел. Одним з етапів спецоперації ЧК з ліквідації Холодноярської республіки стала так звана «амністія», яку пообіцяли тим повстанцям, які здадуться добровільно, але насправді все закінчилося масовими репресіями проти козаків та їхніх сімей, а отаманів, котрі зголосилися на “амністію”, було розстріляно.

Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів у засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в’язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою всі вони загинули смертю героїв.

Людмила Блик, Дніпро

Фото Миколи М'якшикова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-