Розмовляти з колишнім десантником, ветераном АТО, письменником, блогером і мандрівником Валерієм Ананьєвим мені було непросто. По-перше, тому, що він сам багато що про себе вже розповів – у знаменитих відеоблогах із зони АТО, у 14-серійному проекті «Вільна людина» на YouTube про паломництво крізь усю Європу шляхом пілігрімів, у своїй першій книзі «Сліди на дорозі» і в недавньому відеопроекті про сходження на Кіліманджаро.

По-друге, тому, що природне журналістське бажання довідатися про те, що лишилося «за кадром», Валерій сприйняв як вияв недовіри і бажання його на чомусь заскочити.

По-третє, мій співрозмовник несподівано для мене виявився дуже вразливим до кожного мого необережного слова.

Через це ниточка нашої годинної розмови могла обірватися кілька разів, але ми довели її до кінця, і я змогла поставити всі свої запитання.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СОБІ ТРЕБА РОЗВИВАТИ ЯК БУДЬ-ЯКИЙ НАВИК

- Валерію, у відеоблозі про сходження на Кіліманджаро ви розповіли, що вам було дуже важко йти вгору, весь час хотілося зупинитися і піти вниз. “Чим я себе тільки не мотивував, щоб рухати ногами”, - написали ви про цей момент у Фейсбук.

Давайте з цього місця докладніше. Чим ви взагалі себе мотивуєте, щоб рухатися вперед, адже у багатьох це гальмується на етапі мотивації?

- Я просто ненавиджу, коли люди скиглять і не хочу бути схожим на тих, хто скиглить. А чим себе мотивував?.. Як вам пояснити… Я можу дозволити собі в якийсь момент обманюватися - знаєте, як іноді з гумором кажуть: «За тьолочок!» і віджимаються далі. Тобто ти розумієш, що «тьолочки» тут ні при чому, але змушуєш себе обманутися заради якоїсь мети тим, що це принесе тобі якийсь профіт. А принесе чи ні, невідомо.

- Тоді що для вас профіт у цьому випадку?

- Та будь-яке подолання робить тебе сильнішим! Будь-яке! Це головний профіт. Ти береш на себе якусь відповідальність, і ця відповідальність передбачає завершення розпочатих справ.

- Але не всі її беруть.

- Та мені плювати, хто там що бере чи не бере! Це навчання, це розвиток. І відповідальність у собі треба розвивати так само, як будь-який навик, вміння, силу, витривалість.

- А за що ви взяли відповідальність?

- За себе. Я завжди беру відповідальність за себе, за свої слова, за свої рішення. Я просто розумію, що якщо зупинюсь, то вмру. В прямому сенсі. Я не зможу жити, якщо не буду рухатися.

- Шляхом паломника ви пройшли сам, у Танзанію поїхали у складі групи, у подорож до Непалу восени теж шукаєте попутників. Що змінилося у вашому внутрішньому стані за час після паломництва?

- На жаль, є експедиції, в які не можна ходити самому. Але, звичайно, самому краще. У мене немає проблеми з пристосуванням до людей. Просто вони відволікають від самоаналізу, від усвідомлення речей, які відбуваються навколо.

- Тобто ваш внутрішній світ вам цікавіший за інших людей?

- Я частина всього, що нас оточує. Я пізнаю цей світ через себе.

- Багато молодих людей вашого покоління зараз проводять значну частину життя у віртуальному світі — онлайн працюють, знайомляться, розважаються, подорожують. Як ви до цього ставитеся?

- Я також онлайн працюю і онлайн спілкуюся!

- Що спонукає вас виходити у реальний світ?

- А що ви називаєте реальним світом? Я взагалі вважаю нереальним усе, що тут відбувається. Що я маю на увазі?

Люди народжуються, виховуються, зростають в якомусь суспільстві, де існують певні стереотипи або інструкції, за якими вони живуть. Ці стереотипи не є поганими – погано, коли людина починає вважати ці інструкції чи стереотипи абсолютом і, ніколи не виходячи за межі цього суспільства, не бачачи реального життя, починає будувати свою систему цінностей, виходячи з цих стереотипів.

А коли людина потрапляє в реальний світ, наприклад, на війну, в неї починаються психологічні проблеми, бо вона бачить, що те, відносного чого вона вибудувала всю свою картину світу, руйнується просто як картковий будинок – відношення до батьків, до суспільства, бо Бога, до смерті, до життя, до будь-чого.

Там вона бачить, що все не так, що весь її світ побудований навколо брехні і що вона жила в брехні.

- Ну чому в брехні? Можливо, в ілюзіях?

- Це брехня! Коли тут вмирає людина, її проводжають парадами з музикою. Це подія. А коли на фронті вмирає людина, на це ніхто особливо не звертає уваги, бо через годину вмруть ще десять, а завтра ще десять. І це перетворюється просто в побут.

А коли людина живе з уявленням, що це має бути отак і отак, причому відносно всього, у неї починаються психологічні проблеми.

- У ваших «Монологах про війну» ви розповіли, що для виживання кожен знаходить свій метод – хтось, приміром, стає агресивнішим, а ви наділи маску посмішки.

- Так (зітхає)

- Коли відпала потреба носити її заради того, щоб вижити?

- Можливо, я її досі не зняв!

- Я читала про ваші плани піти у похід до Північного полюсу і навіть здійснити навколосвітню одиночну подорож. А як щодо освіти? Чи ви плануєте піти вчитися?

- А ви вважаєте, що вчитися можна лише в академіях? Я на день витрачаю на самоосвіту більше часу, ніж, упевнений, більшість студентів.

- Цікаво, як виглядає звичайний день Валерія Ананьєва?

- Я щодня дуже багато працюю. Зараз пишу сценарій фільму. В мене дуже багато роботи. Якщо ви дивитесь Фейсбук чи Ютуб, ви не бачите навіть 10 відсотків того, що я роблю!

Я НЕ ЗБИРАЮСЯ РОЗПОВІДАТИ КАЗКИ ПРО ПАТРІОТИЗМ ЧИ НАЦІОНАЛІЗМ

- Після сходження на Кіліманджаро ви написали в коментах до відео... “А тепер у прізідєнти ))”. Що стояло за цим вашим жартом?

- Я так стібусь з великої кількості коментарів і компліментів. Типу люди підтримують, о, тепер «у прізідєнти». Я не сприймаю всерйоз компліментарну лексику від незнайомих людей.

Якщо мені щось обґрунтовано кажуть мої друзі, я розумію, що, значить, мені дійсно щось вдалося. А коли під моїм відео пишуть сто коментарів, що я молодець, красавчик і подібні речі, я на це не звертаю уваги.

- Невже вам не приємно?

- Я зробив якесь відео і вніс у нього певні думки, певну ідею. А вони, можливо, це пишуть тому, що їм мої очі сподобалися. Це не об’єктивно. Чому я маю це сприймати?

- А взагалі яке місце у вашому житті займає політика? Зараз відбувається виборчий процес, ви за цим стежите?

- Звичайно! Як можна говорити про якусь відповідальність і водночас абстрагуватися від політичних процесів в Україні?

Мені політика абсолютно не цікава, але я змушений цим цікавитися, бо я громадянин своєї країни. А бути громадянином — це нести відповідальність за всі процеси, які відбуваються в країні, і за дії своєї влади, і за те, хто прийде до цієї влади, і що вони будуть робити.

- Тобто ви відчуваєте відповідальність не тільки за себе, а й за країну?

- Я живу в цій країні, і це відповідальність в рамках мене! Мене не стосується, що буде з Васєй чи Пєтєй, мене цікавить моє життя, моїх друзів і моєї сім’ї.

Я не збираюсь розповідати казки про патріотизм чи націоналізм, що я люблю всіх навколо і за всіх я воював. Я воював не за когось, я воював за себе!

Моя відповідальність в рамках мене — не брехати ні собі, ні людям. А коли хтось розповідає, що він щось робить заради когось, — це брехня! Найгірше у цьому — що люди брешуть у першу чергу собі. Ніхто у цьому світі нічого заради когось не робить! Усе, що ми робимо, ми робимо виключно заради себе! З будь-якого нашого вчинку ми отримуємо якийсь профіт.

Якщо мені хтось скаже за благочинність, тобто, що ось, він це зробив заради когось — ні, це також заради себе! Просто за його системою цінностей він отримав свій профіт — зробив приємне своїй душі. Він не може інакше, він така людина. Ми все робимо заради себе!

- На цих виборах деякі громадяни збираються голосувати “по пріколу”. Як ви до цього ставитеся?

- Я взагалі проти того, як у нас відбуваються вибори і що голоси усіх людей в країні на одному рівні. Право голосувати треба заслужити! Як визначати, хто має право голосувати, а хто ні — це вже тема дискусії.

Як мінімум, треба, щоб людина знала, що це за кандидат, за якого вона голосує, і прочитала його програму.

Мені мама телефонує і питає: “За кого голосувати?” Я кажу: “Мамо, ти почитала їхні програми? Ні? То чого ти мені подзвонила? Прочитай програми, що не зрозуміло, я тобі поясню!”

- А ви самі вже визначилися?

-Так.

- Не питатиму, щоб нікого не рекламувати.

- А я б вам і не сказав — це моя особиста справа!

- Звідки ви довідуєтеся про політичні новини?

- Я іду вранці чистити зуби — вмикаю новини. Іду готувати їсти — теж вмикаю новини.

Я слухаю не все підряд, бо іноді точно знаю, що цих людей не можна слухати, бо мені відомо, хто їм платить. А є люди, якісь ресурси, з яких можна хоча б спробувати дізнатися інформацію.

- Ви обговорюєте у вашому колі з друзями нинішню політичну ситуацію?

- Звичайно! Ми не сперечаємося — ми ж розумні люди, ми вирішуємо! У суперечках народжуються тільки образи і неконструктив, а не істина.

Якщо мені хтось наводить якісь аргументи, і я їх сприймаю як логічні, то можу змінити свою точку зору. Я ж не бик, щоб впиратися рогом у якісь речі!

- На вашу Фейсбук-сторінку підписано 56 тис. осіб. Ви відчуваєте відповідальність за те, що на ній пишете?

- А ви бачили на моїй сторінці якусь політ-агітоту або селфі “С добрым утром!” Не бачили? Я не годую людей лайном! Це вже ознака того, що я несу відповідальність за те, що пишу!

Я пишу те, що, як мені здається, людям буде корисним або цікавим. Впливати на чиюсь думку або чужі рішення я не збираюсь!

- Все ж таки, розповідаючи людям про свої подорожі, ви хочете мотивувати їх до самовдосконалення. Це вам потрібно, щоб серед нас було більше кращих людей?

- Так, звичайно! Я створюю навколо себе суспільство, яке мені буде до вподоби. Суспільство, де люди не будуть скиглити. Де не буде людей, хворих на патерналізм. Де люди матимуть сміливість взяти на себе відповідальність і нести цю відповідальність. Де люди ні на кого не будуть сподіватися.

- Але ж так дуже важко жити!

- Важко! Тому я так не живу — я беру ризики і сподіваюсь на своїх друзів. Через це моє коло спілкування дуже обмежене — там виключно ті люди, яким я можу дозволити собі ризикнути і довіритися.

- Як люди потрапляють у ваше коло?

- Я ж не проводжу якісь кастинги на друзів Валери Ананьєва — просто життєвий шлях зводить мене з якимись людьми. І я впевнений, що це не просто так.

У мене з усіма моїми друзями є спільні проекти, ми працюємо виключно разом. З’являється у мене якийсь проект — я підключаю туди друзів, або в них якісь проекти — і ми працюємо разом.

У мене лише двоє друзів. Все.

- Ви можете щось про них розповісти?

- Вони чесні. Я люблю і дуже ціную в людях чесність. Навіть якщо людина покидьок, але вона чесно зізнається у своїх вчинках, чому так робить, звичайно, вона не стане моїм другом, але з нею можна розмовляти, можна вирішувати якісь справи.

- Чи випадав хтось з вашого кола? Якщо так, то через що?

- Через нечесність. Я їх навіть не попереджав — просто перестав з ними спілкуватися. Вони навіть не знають, чому.

- Може, треба було дати людям шанс змінитися?

- Ні, люди не змінюються. Є квітесенція людської особистості, її стрижень, і те, що навколо нього обростає впродовж дорослішання, якогось досвіду, — так, це може змінитися. Але, мені здається, — можливо, я помиляюсь і колись про це жалкуватиму, — що я бачу в людях цей стрижень, бачу, які риси в них є набутими, а які саме і є їхньою суттю.

Якщо це набуте, то людині можна щось пояснити і з нею це питання вирішити — вона виправиться. А якщо ця брехня і є її суттю, то вона не зміниться.

- Як, на вашу думку, можна проявити громадянську позицію у мирному житті?

- Це надто загальне питання! Мені що, треба дати комусь рецепт, як бути свідомим громадянином?

Мої погляди стосуються виключно мене — я їх нікому не нав’язую. Ви бачили у мене на сторінці дописи про мою присутність хоч на якомусь мітингу? А я часто на них ходжу, бо це важливо!

- У такому разі як ви ставитеся до позавчорашніх дій «Нацкорпусу» у Черкасах (інтерв’ю записувалося 11 березня – Авт.)?

- Це не мітинг, це якась клоунада! Для чого вони зібралися? Не знаєте? І я не знаю!

Послухайте, я кажу про серйозні речі! Коли Крисіну замість реального терміну дали умовний — оце серйозна причина. (Юрій Крисін засуджений за співучасть у вбивстві журналіста В’ячеслава Веремія до 5 років, також є фігурантом справ про катування під час Майдану. – Авт.) А те, що там приїхав Президент виступити на сцені, а хтось прийшов і зірвав виступ — це маячня, мені це нецікаво, я на таке навіть часу витрачати не буду!

- А як ви про мітинги довідуєтесь? Хтось вас кличе?

- Коли оцей му..ило з партії Ляшка, як його, Мусійчук, написав заяву на Супрун, і її відсторонили — я ходив під суди.

- Ви підтримуєте Супрун?

-Звичайно!

- Ну чому звичайно — дехто виступає й проти. А що вам подобається в Супрун?

- Те, що вона робить! У наших міністерствах на якихось посадах я бачу лише дві людини, які щось роблять, — це Коболєв і Супрун. Але з Коболєвим не продовжують контракт, а на Супрун написали заяву. А купа, вибачте, пі...расів, роками сидять у своїх кріслах!

- В одному з інтерв’ю ви назвали росіян сцикливою нацією. Чому ви їх такими вважаєте?

-Та це навіть не потрібно якось обґрунтовувати! Згадайте, коли в них заборонили Telegram, вони самольотики пускали з вікон — це був їхній протест. У них ухвалили закон, що не можна критикувати владу в інтернеті. І що вони роблять? Нічого!

Росіяни кажуть: «Ми підтримуємо Україну, ходимо на мітинги». А де були їхні мітинги, коли російські війська увійшли в Крим? Де їхні мітинги стосовно 13 тис. вбитих українців, 28 тис. поранених і 1,8 млн. людей, які були змушені залишити свої домівки?

А всі ці їхні імперські амбіції… Їм все одно, що в них срака гола, вони хочуть відчувати себе «великими»!

Слухайте, це логіка і підходи дуже багатьох людей.

Чому люди ідуть у якісь секти, якісь організації? Бо вони не самодостатні, вони хочуть стати частиною чогось більшого, що їм здається великим, щоб їх почали поважати, що вони стали сильними.

Росіяни не хочуть ставати самодостатніми, вони не хочуть бути одиницями, вони хочуть бути частиною чогось.

- А українці, на вашу думку, хочуть ставати одиницями?

- У нас дуже стрімко зростає кількість таких людей. Дуже стрімко!

ХІБА ЛЮДЯМ ТРЕБА БРЕХАТИ, ЩОБ ВОНИ НАМ ДОПОМАГАЛИ?

- Ви самі видали і активно просуваєте свою книгу “Сліди на дорозі”. Хто вам допомагає вирішувати юридичні, економічні питання?

- Спочатку нас було двоє, а зараз троє.

- Для вас важливий її комерційний успіх ?

- Та ясєн пень! Ну що це за питання? Мені ж треба ресурс, за який жити, правильно?

- Гаразд, наскільки він є для вас визначальним?

- У 2017 році мене запросили знятися в одному проекті і сказали, що заплатять гонорар. Я запитав, який, скільки? Півтори тисячі гривень. Я сказав: “Цього занадто мало, тому я попрацюю безкоштовно”. Приїхав на знімальний майданчик, до мене підходять і дають мені п’ять тисяч. Я знову відмовився. А потім думаю: “Якщо ці люди збільшили мій гонорар більш ніж в три рази, напевно, для них важливо, щоб я ці гроші взяв”. І я їх узяв.

Я відмовився від грошей, бо вважав, що так треба зробити, і це принесло мені ще більше грошей. І керувався я не жадібністю. В усіх фінансових питаннях я виходжу саме з таких міркувань. В усіх! Якщо до мене хтось підходить на презентації і каже, що не має грошей, я йому дарую книгу, я не гризусь за ті 200 гривень!

- Скільки примірників книги ви вже продали?

- 12 тисяч за сім місяців.

- Ви анонсували її переклади болгарською, польською, англійською, а вже потім російською. А в Канаду 22 березня ви їдете презентувати її україномовну версію?

- Зараз є тільки українська.

- А хто перекладатиме вашу книгу?

- Закордонні видавництва. Тому авторські права я віддаю їм безкоштовно, аби тільки переклали. Фінансове питання для мене не стоїть сильно, скажімо так. Воно, звичайно, важливе, але існують речі, які для мене є важливішими. Просування саме цієї книги є важливішим.

- Яку основну думку ви хотіли б донести до канадського читача?

- Я зараз над цим думаю.

- Ви у своїй книзі розповідаєте, якою корумпованою була українська армія напередодні війни. Чи це не викличе в когось запитання, мовляв, навіщо їм допомагати, якщо все розкрадається?

- А що, людям треба брехати, щоб вони нам допомагали?

Там написано не про армію, там написано про людей, там написано, що люди стояли не дивлячись на те, що відбувалось в армії, не дивлячись на корупцію. Ось це там написано — там акцент на людях!

- Але ті факти, що можна було за гроші купити звільнення, що аби отримати платню за армійським контрактом, треба було платити відкат, просто жахають.

- То що, про це не говорити? Так, це може відвернути. І чия в цьому провина? Моя, ваша, усіх — це наша провина! Ніхто не зобов’язаний нам допомагати. Але люди мусять знати, кому вони допомагають. І що ми самі все просрали. Я, ви, усі!

У більшій чи меншій мірі ми всі винні в тому, що ця війна взагалі стала можливою. Звичайно, є дуже маленький відсоток людей, які були свідомими навіть до цієї війни. Я не з їх числа! Можливо, ви в їх числі, але я — ні. Можливо, з усіх тисяч людей, з якими я був знайомий за все своє життя, це одна чи дві людини.

- А вам не хочеться за кордоном затулити Україну плечем?

- Критику моєї країни я сприймаю тільки всередині моєї країни!

- Ваша книга і ваші виступи доволі відверті. Де межа вашої відкритості?

- Все залежить від людей — з чим люди приходять, з тим вони і йдуть. Які вони питання мені задають і як вони їх задають, такі відповіді й отримують.

- Ви вже працюєте над другою книжкою?

- Я над нею думаю.

- Будете повертатися до воєнних подій?

- Ні. Все, що мені було сказати про ті події, написано там. Для чого повторюватися?

- Ви по життю відчуваєте більше підстав для оптимізму чи песимізму?

- У нас збільшується кількість критично мислячих людей — це ж оптимістично, правда?

- А що в нас іще є позивного, на ваш погляд?

- Це найпозитивніше! Під впливом цих людей зміниться усе!

- Яким ви себе бачите через десять років ?

- Сподіваюсь, живим!

***

Коли я вимкнула диктофон, Валерій сказав, що якби я запитувала не про “різну політоту”, а про його мандрівки, він розповів би мені багато більш цікавого.

А ще він приніс мені у подарунок свою книжку, бо не знав, що я вже її маю, і спитав, який примірник підписати. Я запропонувала свій. Валерій критично оглянув мою книжку, яка після рук кількох читачів, дещо “втратила форму”, помітив, що її внутрішня обкладинка приклеєна дещо кривувато, і зі словами: “Я цього не люблю” вийняв з рюкзака подарункову.

- Я підписую просто — кому від кого, — попередив він, акуратно виводячи “Надії від Валерія” і ставлячи розмашистий підпис.

На прощання ми потиснули одне одному руки.

Надія Юрченко, Київ

Фото Геннадія Мінченка