Сергій Гайдук, екс-командувач ВМС України
Україна має змінити статус Керченської протоки на міжнародний
06.12.2018 15:19 1603

25 листопада у керченській протоці російські військові обстріляли та захопили три українські кораблі, а також взяли в полон 24 моряків. Захоплених спочатку "судили" в окупованому Криму, а потім перевезли до Москви – всупереч положенням Женевської конвенції та статусу військовополонених.

Укрінформ зустрівся з колишнім командувачем Військово-морських сил України (з березня 2014-го по квітень 2016-го років) віце-адміралом Сергієм Гайдуком та поставив п'ять запитань щодо російської агресії в українському морському просторі.

 - Чи є наразі реалістичною можливість нормативного закріплення лінії морського кордону між Україною та Росією?

- У цій ситуації ми повинні розуміти, що є так званий "Великий договір між Україною і Росією 1998 року" і до нього йдуть усі додатки договору – починаючи від Договору про державний кордон, Договору про співробітництво в Азовському морі та в Керченській протоці. Вже є з цього приводу заяви, ми попередили Росію про непролонгацію Великого Договору. Але термін його дії триватиме практично до середини наступного року.

Договір про співробітництво, скажімо так, є одним із аргументів у фіксації агресії по відношенню до України, відкритої агресії, яка відбулася 25 листопада. В той же час, є й міжнародно-правові документи, які фіксують ці порушення.

Тому в даній ситуації, на мій погляд, потрібно проводити дуже інтенсивну роботу в тому числі й щодо залучення міжнародних інституцій – ООН, Міжнародної морської організації й інших інституцій.

І друге: все-таки нам треба делімітувати і демаркувати державний кордон в Азовському морі, а також змінити статус Керченської протоки на міжнародний. Мені здається, якщо це буде виконано, воно стане дієвим чинником для врегулювання подальших проблем.

А нині Росія диктує всій міжнародній спільноті, не лише Україні, а й суднам Європейського Союзу й інших країн, правила проходу.

- Наскільки реально залучити міжнародні інституції до цього процесу, враховуючи, що вже п'ятий рік поспіль, з моменту окупації Криму, туди не допускають жодних міжнародних представників та моніторингові місії?

- Ми вже, за великим рахунком, – і Україна, й міжнародні інституції – запізнюємось. І запізнюємось на п'ять років. Цей процес повинен був починатися в 2014-у році, після окупації Криму.

Коли починав будуватися Керченський міст, хтось не розумів, що будуть можливі наслідки цього процесу. На жаль, ми щодо власної морської політики і з врахуванням того, що ми втратили ініціативу – "б'ємо по хвостах". Дуже сильно програємо, в тому числі – в нормативному плані.

Тому ми "наздоганяємо" ситуацію, і ці рішення будуть не дуже швидкими. Тут треба сподіватися, по-перше, на себе, а по-друге – шукати союзників, з якими можна спільно протидіяти російській агресії, в даній ситуації – в Чорному й Азовському морях.

 - До моменту окупації процесом проходження через Керченську протоку займалась українська компанія "Дельта-лоцман", як цей процес відбувається зараз?

- У 2014 році, після того, як було видано відповідний розпорядчий документ Кабінету міністрів України про закриття кримських портів, ми закрили кримські порти, а Керченська протока й Керченський канал знаходилися у зоні відповідальності Керченського морського торговельного флоту.

Що виходить: нема порту, немає регулятора судноплавства. Розумієте, росіяни цим скористалися, вони заповнили нішу, видали відповідний нормативний "документ" Міністерства транспорту Російської Федерації й зараз одноосібно здійснюють регулювання.

За України це був двосторонній рух, за Росії зараз – односторонній рух. Уявіть собі вулицю з одностороннім рухом – і з двох боків стоять світлофори: цих, якщо хочу – впущу, цих – не впущу. Хочу – увімкну, не хочу – не увімкну. Тут спрацьовує і політика, тут спрацьовують й економічні фактори, тут спрацьовують моральний і психологічний тиск, тут спрацьовує й людський фактор.

Скажімо так, у кого в руках кнопка від цього "світлофора", той і вирішує одноосібно ці проблеми.

 - Неодноразово українські судна в Азовському морі блокувались, проводились огляди. Є випадки, коли рибалок фактично перевозили на російську територію й проголошували, що вони "порушили російський кордон". Таких випадків варто чекати й надалі?

- Є уже великі ризики. До речі, це буде одним із елементів нашої подальшої роботи. Ми не обмежимося визволенням 24 полонених, ми зараз говоримо про ветеранів флоту, так званих "кримських диверсантів".

Наступним кроком буде наша робота щодо цивільних рибалок, про яких, на жаль, забули. Я моніторив медіа і можу сказати, що згадки про рибалок, яких затримали в районі мису Тарханкут, були приблизно півроку тому – про те, що вони утримуються в слідчому ізоляторі Балаклави. Зараз – повна тиша.

Мене дивує позиція суспільства: ми чомусь забуваємо своїх. Ми не повинні своїх кидати, і не важливо – він військовий чи цивільний.

Це якраз є один із елементів державної морської політики: ми повинні знати кожного поіменно – за прізвищами, за іменами й по-батькові, знати стан сім'ї, яка їм потрібна допомога, де людина утримується і що держава повинна зробити для того, щоб витягнути з "ФСБшного" полону.

- Враховуючи активну стадію російської агресії, якими є перспективи розвитку нашого флоту?

- Це дуже кричуще питання, і стосується, знову ж таки, державної морської політики. На даний момент ми не маємо жодного державного морського документу, не маємо ані морської доктрини, ані державної програми кораблебудування, не маємо стратегії за видами морської діяльності.

Ми повинні на море дивитися не з точки зору, наприклад, військового моряка, ми повинні дивитися і на морські перевезення, на річкові перевезення, на порти, на суднобудування, шельфову діяльність і освіту морську.

Це дуже широкий спектр сфер уваги держави, і в багатьох випадках, на нього реагують "за залишковим принципом". Нам терміново потрібно створювати правила гри – керівні документи, архітектуру систем управління, щоб цим процесом хтось керував і відповідав за це.

І негайно формувати позицію держави: яким чином на короткострокову, середньострокову і довгострокову перспективу наповнювати морську складову нашої держави.

Це може бути власне будівництво, те, що ми ще спроможні будувати. Це, можливо, будівництво за ліцензією в кооперації, це, можливо, закупка за кордоном.

Морська політика держави – це є одна із тих політик, що тягне за собою інші галузі. Тобто, на одного суднобудівника – 5-6 суміжників. Ви ж розумієте, наскільки це непроста конструкція. Це не просто побудова корабля – це наповнення його тим обладнанням, що необхідне для використання, механічного облаштування, зв'язку, тощо.

Олександра Жаркова, Київ

Фото: Данііл Шамкін, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-