З біса правильний Форум Вільної Росії

З біса правильний Форум Вільної Росії

Аналітика
Укрінформ
Позитивні сторони зустрічі російських опозиціонерів у Вільнюсі

II Форум Вільної Росії, що минулого вікенду відбувся у литовській столиці, дуже легко критикувати. Я б легко міг написати ду-у-уже смішний текст у стилі «разлюлі маліна». Хто кого як вилаяв публічно або у кулуарах; хто яку дурницю сказав привселюдно або мені особисто; у якої симпатичної відповідальної особи і наскільки високо задерлася спідниця, відкривши гарненькі ніжки в одній смішній ситуації... Але у такому тексті немає сенсу, оскільки саме це або щось подібне вже написане й показане у кремлівських ЗМІ. Для них обговорення Форуму по справі, за фактами, за концептуальними висловлюваннями категорично протипоказане. Тому їм залишається лише така жовтувата жуйка «з перчиком», яка посилено маргіналізує опонента.

А ми спробуємо подивитися на події конструктивно – що цей Форум може дати у розвитку. Не лише для Росії, але й для України.

НАВІЩО ЗБИРАЛИСЯ І ЧОМУ ВІЛЬНЮС?

Російську опозицію регулярно звинувачують у тому, що вона багато говорить, сперечається. Але ніколи не домовляється і мало робить. Закиди ці багато у чому справедливі. Однак не можна забувати, що так відбувається не випадково, а тому, що нинішня влада, яка володіє великими ресурсами, активно працює над цим розколом, дробленням опозиції з наступною нейтралізацією її окремих яскравих представників та активних груп. Паралельно законопачуються різні щілини, звідкіля може взятися революційний протяг, небезпечний для здоров'я влади. Пакля тут різного типу – статус іно-агентів; «пакет Ярової»; загроза компроматів; перекуповування, повне або часткове, ЛОМів (від рос. «лидер общественного мнения»), спойлерство (не лише під час «виборів»).

При цьому головне досягнення і головне достоїнство ФВР (така абревіатура Форуму Вільної Росії потроху приживається) як раз у тому, що він закладає традицію постійно діючого майданчика для спілкування опозиції, вміння говорити та домовлятися. І це не так вже й мало. Тут корисно згадати, що головний редактор «Еха Москви» Олексій Венедиктов схожими словами часто позиціонує свою радіостанцію – «майданчик для спілкування російського суспільства». Лише у Венедиктова опозиція дуже цензурована. А сам Олексій Олексійович ретельно стежить, аби критика влади врівноважувалася більш-менш креативною похвалою її ж.

У Росії, де, як показує досвід, тепер можна саджати заледве чи не за будь-який перепост, висловлювання або акт купівлі-продажу, нецензурована опозиція стає вже в принципі неможливою. Тому ідея проводити подібний Форум в еміграції, де обмежені в активності як російські спецслужби, так і російська пропаганда, дуже правильна, своєчасна. І Вільнюс у цьому сенсі ідеальний вибір. Недалеко від кордону, а, отже, менше потрібно витрачатися активістам, котрі вирішили приїхати сюди. Демократична традиція першої екс-радянської республіки, яка твердо заявила про свій вихід зі складу СРСР. Та й історичні традиції тут важливі. Велике князівство Литовське колись мало не менше, аніж Велике князівство Московське, право зватися «збирачем руських земель». Цю суперечку Литва, яка довго перемагала, зрештою програла. Але великий міф ВКЛ тут, біля підніжжя Вежі Гедиміна, живий. Тому місцеві політики не бояться рішуче підтримувати Форум Вільної Росії і твердо обмежують спроби Кремля заважати йому, чи хоч якось втручатися у його проведення.

ХТО І ЯК ЗБИРАВСЯ

Мало просто називати себе демократом. Потрібно ще, щоб демократизм вмів бути конструктивним та прагматичним. На Форум в принципі може приїхати будь-хто, у тому числі і з Росії, хто не побоїться це зробити і знайде для цього час та гроші. Але щоб ФВР не був засмічений кремлівськими агентами та тролями, існує система двох рекомендацій від учасників попередніх Форумів. Не бозна-яке обмеження, але воно поки що діє.

Цікаво також оцінити співвідношення, тих, хто приїхав з Росії та з еміграції. Точних підрахунків не проводили. Але коли на одному з найбільш численних обговорень попросили підняти руки, з'ясувалося, що це співвідношення приблизно 55 відсотків на 45. Гарне, правильне співвідношення для подальшої роботи.

Дуже важливо, що пряме, чітке висловлювання позиції поєднувалося на Форумі з широким діапазоном думок та відсутністю групівщини, спроб штучно завищити присутність прихильників своєї точки зору. Наприклад, серед організаторів Форуму – практично всуціль були політики, експерти, активісти, котрі виступають проти участі у російських «виборах». Однак серед прибулих було багато і тих, хто «за», у тому числі й люди, котрі балотувалися на різних рівнях.

Ще приклад. Деякі з організаторів Форуму досить жорстко критикували Михайла Ходорковського та його «Відкриту Росію» за дивну політику під час «виборів» (іноді це виглядало як спойлерство на користь влади), за дивний підбір співробітників та експертів (до речі, як тут не згадати, що один із записних експертів OpenRussia Станіслав Бєлковський перший Форум Вільної Росії відверто «поливав», кажучи, що його головне та єдине завдання – «розпил грантів»). При всьому тому на ІІ Форумі були й прихильники Ходорковського, і значні представники його «Відкритої Росії». Причому, не по закутках-кулуарах, а на сцені, серед головних осіб під час дискусійних панелей.

Що стосується експертів, на цьому Форумі склад підібраний був, по-моєму, блискуче. Відомі вчені, аналітики, дослідники, екс-чиновники, котрі володіють інсайдом та тонким знанням психології кремлівської верхівки – просто вища ліга. Той випадок, коли боїшся когось образити, не згадавши: Андрій Піонтковський, Маша Гессен, Альфред Кох, Андрій Ілларіонов, Девід Саттер і т. д. і т. п.

Але щоб розмова не була виключно високочолою, запрошувалися також відомі журналісти, говорили про те ж, але простіше. І. що також буває дуже важливо, емоційно. Ну, і – просто активісти, організатори громадського протесту.

Звичайно, не всі панельні дискусії були рівноцінними й не всі модератори щасливими у виконанні своїх функцій. Але в цілому програма була дуже цікавою. Тобто, у всіх сенсах, звичайно, не ленінська школа у Лонжюмо, проте доводилося бачити, як багато хто буквально конспектував виступи експертів, котрі розкладають по кісточках путінський режим.

ВІЛЬНА УКРАЇНА ТА ВІЛЬНА РОСІЯ

Так вийшло, що українське інформполе відреагувало на Вільнюський форум навіть раніше, аніж російське. Виною тому ігрища російської влади, яка знову почала обмежувати право на виїзд адвоката Романа Сущенка, інших українських політв'язнів Марка Фейгіна.

І ось тут доводиться з подивом визнати, що тема політв'язнів у Росії (і не лише українських, яких 29, але й російських, яких вже близько 300) на Форумі чомусь опинилася на узбіччі. За відсутності Фейгіна говорили про це зовсім мало. Тобто, ймовірно, саме ця задача була поставлена тими, хто його не випустив. І мета була досягнута.

Що дивно, оскільки не можна говорити про протест, не згадуючи ризиків арешту та репресій. А раз так, то повинна бути і героїзація тих, хто зважився на протест. Має бути канон «в'язнів совісті», приблизно такий, який був у 1960–1980-ті роки. Поки ж можна було почути думки деяких спікерів, що на антитерористичний «пакет Ярової» можна не звертати уваги, оскільки влада, мовляв, тролить активістів. Нічого собі тролінг – реальні терміни за пікети та перепости, звинувачення у шпигунстві ні за що.

Втім, частково цей недолік було згладжено емоційним та дуже потужним виступом Айдера Муждабаєва, котрий сказав, що у процесі переслідування кримських татар за етнічною ознакою російська влада часом переходить межу між фашистським режимом та нацистськими.

Взагалі, під час виступів на Форумі неодноразово захоплювались унікальною спроможністю українців до самооорганізації, яка виявилася сильнішою за всі – і немалі – репресивні можливості режиму Януковича. З іншого боку, також цілком обґрунтовано було заявлено, що громадянське суспільство, яке стрімко почало формуватися у ході Євромайдану та зміцніло під час гідної відсічі російській агресії, не змогло скористатися плодами перемоги Революції гідності. Зміни еліт не відбулося, процес у розвитку. І це означає, що революція не закінчена. При цьому погано, що немає консолідованої реформаторської еліти. Однак є громадянське суспільство, яке відчуває свою силу і не збирається зупинятися на досягнутому.

Важливою була розмова, як у Росії формується «мова війни», і як можна перейти до «мови миру». Тут був дуже важливий нюанс, який стосується України. Виступала мужня журналістка «Новой газеты» Олена Костюченко. Вона відразу вибачилася, що ще не цілком здорова – кепсько себе почуває, болить голова після побиття у Беслані. Проте кореспонденту Укрінформу все ж довелося опонувати їй.

Костюченко розповідала, як вони з колегами готували репортаж по обидва боки лінії фронту на Донбасі. Розмовляли з простими людьми, котрі страждають від війни. Їхні розповіді були дуже схожими. А тема, хто винен у початку війни, принципово не зачіпалася. «Після виходу матеріалу нас критикували з обох сторін, у тому числі й українці», – сказала Олена. І закликала Україну відмовитися від «мови війни» на користь «мови миру» – поменше говорити про «окупацію та окупантів», «терористів», «найманців», використовуючи більш нейтральні вирази для позначення відповідних понять.

Тут мені з іншими українцями у залі довелося принципово заперечити російським колегам. Категорично не можна забувати про те, «хто розпочав», «винен». А, отже, є ініціатор агресії, окупант. А є жертва агресії, сторона, яка тимчасово втратила свої території. І поки статус-кво не буде поновлено, закликати жертву агресії до «мови миру» означає сприяти її демобілізації впритул до повної капітуляції. Тобто – грати на користь окупанта.

Очевидно, мій з колегами виступ був достатньо точним та переконливим, оскільки «Комсомольская правда» не втрималася, хлюпнувши з цього приводу об'ємний ківш помиїв: «Це збіговисько удавано нарікає, що у російських ЗМІ домінує «мова війни» і закликає її замінити «мовою миру» (отримуючи за це повну відсіч від українських журналістів та втираючись від цих плювків у їхній бік)». Так і відчувається свербіж капешників, жаль, що їх, як і іншу російську пропагандо-пресу, на «це збіговисько» не пустили. Вже вони б себе показали!..

ОСНОВНІ МЕСЕДЖІ ТА ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ

Не все сказане на Форумі було шедевром політичної та соціальної думки. Так і спікери ж виявлялися надто різними, на будь-який, так би мовити, смак. Тому вибір основних меседжів ФВР, звичайно, дуже суб'єктивний. Наведу свою добірку, свою п'ятірку меседжів. А вибирати є з чого, тому що цікавого і важливого було сказано дуже багато.

Популярною темою було порівняння двох російських еміграцій – революційної до 1917 року та білої еміграції після 1919-го. Найбільш чітко про це сказав публіцист, соціолог Ігор Ейдман, експерт із соціології Інтернету та розвитку соціальних мереж, один із найбільш публікованих дослідників «путінізму» як соціальної та політичної системи. Перша, будучи, не дуже великою за кількістю, втім, своєї мети досягла. Коли у країні визріла криза влади, суспільство було готове до неї – і відбулася Лютнева демократична революція. На жаль, демократія не встояла, владу захопили більшовики, котрі встановили диктатуру. Біла еміграція була набагато більшою кількісно. За кордон виїжджали цілими армійськими частинами (армія Врангеля, козаки). Але ця еміграція своєї мети, повалення більшовицької диктатури, не досягла і з часом зникла, значною мірою розчинившись у світі.

Причина, на думку виступаючих, у тому, що царська влада представляла собою авторитарний режим, у якому репресії носили обмежений характер і дозволяли, по-перше, здійснювати контакт між еміграцією та Росією. По-друге, здійснювати безліч політичних дій всередині Росії.

Більшовицький же, сталінський режим був надзвичайно жорстким, авторитарним. Він тримав під контролем усі сторони життя, у страху все населення. Контакт Росії із зарубіжжям був практично припинений. За таких умов жодна еміграція не змогла б нічого добитися.

На думку спікерів Форуму нинішня ситуація більше схожа на перший варіант. А значить, у політичної еміграції та її союзників всередині Росії є шанси на успіх у разі погіршення економічної ситуації в країні. Більш того, завдання і обов'язок опозиції – мати на цей випадок готову програму дій та... кадровий резерв.

Останні два слова дають логічний перехід до другого меседжу. Авторитарно-корупційне переродження нинішньої російської держави, її складових частин, органів влади досягло тієї стадії, коли їх «лікування» неможливе. (Про це, використовуючи образ організму, ураженого онкологією, найбільш чітко заявив Альфред Кох. Його тезу підхопив та розвинув Гаррі Каспаров, котрий робить акцент на конструктивній роботі для виживання, прориву та розвитку майбутньої вільної Росії). Після краху нинішнього режиму потрібна повна ефективна люстрація. А, отже, і кадровий резерв для формування інших ефективних реформаторських органів життєдіяльності держави. Тут, до речі, Андрій Ілларіонов запропонував вивчити досвід, багато у чому негативний, поточної української революції, аби уникнути помилок, гальмування процесу під час зміни еліт та подальшого реформування держави.

Третій найважливіший меседж – смертельна небезпека путінського режиму не лише для Росії, але й для всього світу. Яскравіше за всіх про це сказав Андрій Піонтковський. Основна мета Кремля – утримання влади за будь-яку ціну. У цю «будь-яку ціну» входить розігрів власного населення войовничою риторикою та використання мобілізаційного ресурсу самовідчуття «обложеної фортеці». Це на внутрішній арені. А на зовнішній головний резерв – «ядерний шантаж». І у тому, і в іншому випадку Кремль в цілому, і Путін зокрема, реально великої війни не хоче.

Однак процеси, запущені з іншою метою (чергова сублімація ура-патріотизму, блеф, залякування) мають свою внутрішню логіку. І. таким чином, у якийсь момент можуть призвести до великої війни, чи то внаслідок випадковості, чи то через ланцюжок подій, що лежать послідовно в одній «колії можливостей». За цих екстремальних умов представники нинішньої російської еліти повинні розуміти, що за відтягування свого вождя від «ядерної кнопки» вони отримають від світового співтовариства певні преференції.

Четвертий меседж. Незважаючи на деякі заходи з обмеження, вплив Росії на Захід залишається все ще надто великим. Це і путінська пропаганда, і кремлівські дипломатичні ігри на розкол Заходу, прямий підкуп за допомогою наявних у РФ фінрезервів. Проводячи свої інтереси Кремль дуже вміло використовує можливості, надані йому демократичною системою Заходу. Як зауважив Борис Райтшустер, жорстка позиція Німеччини по відношенню до путінського режиму багато в чому визначається особисто фігурою Ангели Меркель та її впливом на політикум. Вона. як виходець з НДР. краще розуміє гебешну психологію Путіна, його картину світу. У той час, коли інші німецькі політики вже готові йти на угоду з ним, на деяку здачу позицій, щоб повернувся «бізнес, як зазвичай». Райтшустер у зв'язку з цим взагалі запропонував замінити орла на гербі Німеччини страусом, який ховає голову у пісок.

Сказане тією чи іншою міою стосується й інших західних країн. Про що говорили Люк Гардінг (The Guardian, Велика Британія), Девід Саттер (Hudson Institute, США), інші. Саттер, до речі, зробив акцент на тому, що західні політики, аналітики взагалі роблять велику помилку, аналізуючи дії Путіна, Росії та будують свої плани, виходячи із власної ментальності. Та маючи слабкі уявлення про російську, пострадянську ментальність.

З цього логічно випливає п'ятий меседж, який артикулювала Маша Гессен. Після книги про «неймовірний злет» «людини без обличчя» Путіна (The Man Without a Face: The Unlikely Rise of Vladimir Putin. New York, 2012) вона дуже популярна в англомовній пресі. І наполегливо намагається донести цю свою тезу (як і інші) до західної публіки, друкуючись у найбільших виданнях. Будуючи свої відносини з Путіним, Захід неточно визначає причинно-наслідкові зв'язки, загальні установки. Так, наприклад, установка «Санкції проти Росії потрібно вводити, щоб коригувати її поведінку, змінити її» є невірною докорінно. Західні санкції самі по собі не вплинуть на Росію, на Путіна. У нього інша картина світу. І він буде діяти відповідно до неї. Однак коли Захід побачить, що санкції у цьому сенсі не подіяли, у них може виникнути спокуса змінити тактику, щоб домогтися зміни поведінки Путіна іншим шляхом – наприклад, переговорами. Але це абсолютно хибний шлях, оскільки, як показує досвід останніх років, для Путіна не існує домовленостей, які він може виконувати. Ні обіцянок, які він не порушить. І немає даних ним слів, яким можна вірити.

Тому Захід повинен виходити з установки, що він вводить санкції не з метою домогтися швидкої зміни поведінки «російського ведмедя», а тому що слідує своїм основоположним принципам, які Кремль прагне підточити зруйнувати. Будь-яке інше цілепокладання та поведінка Заходу призведе до поразки.

ФОРУМ ЗАВЕРШЕНО, НЕХАЙ ЖИВЕ ФОРУМ

Наступний Форум Вільної Росії пройде навесні, також у Вільнюсі. Його організатори не прагнуть ставити чітко, програмно окреслені завдання, залишаючи найбільш гнучкі можливості для видозміни.

Один з організаторів ФВР та його неформальний лідер Гаррі Каспаров так визначив це перше найближче завдання: «На форумі здійснено крок для онлайнової системи спілкування між учасниками. Наступний форум пройде, багато у чому спираючись на реєстрацію на цьому ресурсі. Важливо, що ми створюємо механізм, який дозволить людям самим вирішувати, які форми і представництва будуть для них найбільш прийнятними. Організатори намагаються створити саморегулюючий майданчик, який дозволить вести конструктивну розмову про майбутнє Росії».

«Саморегулюючий майданчик для конструктивної розмови про майбутнє Росії» – непогано сформульовано. І, погодьтеся, наскільки це далеко від венедиктовського майданчика «Ехо Москви».

Якою ж буде головна тема наступного Форуму?

Каспаров: «Це підготовка плану дій на випадок змін у Росії. Лише сценарій нікому не відомий. Існує психологічна проблема для більшості людей у тому, що влада досягла певних успіхів в ототожненні долі диктатора та країни. Формулювання образу майбутнього та краху путінізму буде формуватися за рахунок потенціалу, який може дати молоде емігрантське середовище. Створення бази за кордоном дозволить створити координуючий центр інтересів тих, хто міг би, у випадку зміни ситуації, повернутися до Росії та щось зробити у нашій країні».

У зв'язку з цим, на завершення – кілька суто українських міркувань. Досить популярними у нас стали думки, що Україна повинна не лише проводити реформи, не даючи новій комбінації еліт закостеніти, не лише тримати військовий фронт. Але й, головне, домогтися того, щоб до часу вичерпання резервів авторитарно-тоталітарного путінського режиму, Україна б не просто сама не збанкрутувала, метаючись від популіста до популіста, але й виявилася б досить сильною. Настільки, щоб повернути окуповані території. На цьому міркування закінчуються. Ну, тобто: «А що далі буде з Росією – нам нецікаво».

І це недалекоглядний, помилковий погляд. Росія – величезний сусід з довжелезним спільним кордоном. Коли путінський режим доведе країну до краху і сам посиплеться, то його уламки дуже боляче вдарять по всіх сусідах, насамперед – по Україні. Не кажучи вже про ризик приходу до влади у ядерній країні радикальних відморозків. І ось є демократична російська опозиція, для якої теза «Повернення окупованого Криму» – один з головних тестів «на вошивість» (нагадаю, що Навальним та «Яблуком» він, загалом, провалений).

По-моєму, це дуже правильний, гарний та найперспективніший союзник для України.

Олег Кудрін, Вільнюс.

Фото автора.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-