Андреас Тьольке, німецький волонтер

Якщо Україна програє, Путін незабаром сидітиме на вашому дивані

На початку березня 2022 року німецький волонтер Андреас Тьольке вирушив до Молдови, щоб допомагати українцям, які рятувалися від російського вторгнення. Тоді він навіть не думав їхати безпосередньо в Україну, де тривали бойові дії. Однак уже за кілька тижнів опинився в Одесі, згодом оселився там і провів зиму без світла й опалення. Відтоді Україна посіла особливе місце в його житті. Сьогодні він зізнається, що почувається в Одесі краще, аніж у Берліні, і хотів би саме там одного дня спокійно померти.

Тьольке – колишній журналіст, який працював з відомими представниками світу моди та мистецтва. Сьогодні він засновник і керівник німецької гуманітарної організації «Be an Angel». За його словами, завдяки її роботі вдалося евакуювати понад 25 тисяч людей. Навіть після скорочення пожертв організація не припинила допомагати Україні: зокрема, підтримує дитячі центри в Херсоні та Одесі.

В інтерв’ю Укрінформу Андреас Тьольке розповів про перші евакуації українців, гуманітарну роботу під російськими обстрілами та скорочення пожертв у Німеччині. Також він висловився про відповідальність Росії за війну, політику західних партнерів, настрої в німецькому суспільстві, неприпустимість територіальних поступок з боку України й – окремо – тим, що найбільше його вражає в українцях.

МИ ЕВАКУЮВАЛИ ПОНАД 25 ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ

- Пане Тьольке, раніше ви працювали журналістом із такими відомими особистостями, як Карл Лагерфельд і Жан-Поль Готьє, були занурені у світ моди, мистецтва й дизайну. Сьогодні ви допомагаєте біженцям і людям, зокрема й в умовах війни в Україні. Як стався цей докорінний поворот у вашому житті? Що стало вирішальним поштовхом?

- Я довго над цим розмірковував, адже мені вже не раз ставили таке запитання. І в якийсь момент усвідомив: моя бабуся була єврейкою, її вбили в Аушвіці. Для мене це, по суті, щось на кшталт сімейного обов’язку. Вважаю, що люди повинні мати право жити в мирі та безпеці. І вони повинні мати право рятуватися втечею, якщо життя в їхній країні опиняється під загрозою.

- Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, ваша організація «Be an Angel» дуже швидко долучилася до допомоги людям. Якими для вас були ці перші дні війни? З чого почалася ваша особиста участь у допомозі Україні?

- У 2014 році ми проігнорували окупацію Криму. Увесь світ це проігнорував, вдаючи, ніби цієї війни немає. А коли почалися атаки на Київ і всю Україну, ми всі були в шоці. Я також.

Потім ми отримали прохання про допомогу. Нам повідомили, що протягом кількох днів через прикордонний пункт Паланка до Молдови прибули тисячі людей з України і країна не справляється із забезпеченням їхніх потреб.

- Який це був місяць?

- Це було 4 березня. Я подумав: у нас є гроші – значить, треба діяти. Спочатку я не збирався їхати в Україну. Думав: я ж не дурень, щоб опинитися просто в епіцентрі війни. Моє життя для мене дороге. Навіщо мені, німцю, так ризикувати? Тому вирішив почати з Молдови: допомагати людям, які втекли туди з України, але застрягли й потребували подальшої евакуації.

Умови в місцях розміщення були нестерпними. Спортивні зали були переповнені, люди спали на підлозі, бракувало належних санітарних умов, а їжа була просто жахливою. Тоді один друг сказав мені: «Ти живеш у Кишиневі? Та що ти там робиш! Приїдь хоча б на вихідні до Одеси, трохи розвієшся». Я подумав: «Він що, здурів? Їхати на війну, щоб відпочити?!».

Але мені було цікаво. І приблизно через шість тижнів поїхав.

Досі дуже добре пам’ятаю, як перетинав кордон. Як і кожна людина, яка ніколи не була на війні, я уявляв усе за голлівудськими фільмами: праворуч і ліворуч вибухають снаряди, повз їдуть танки, мати простягає солдатові своє немовля, яке плаче.

А потім я приїхав до Одеси й подумав: «Ого, як же тут красиво!».

Тоді оселився в готельному номері на дванадцятому поверсі. Сьогодні б такого вже ніколи не зробив. Наступного ранку, о сьомій годині, я вперше в житті почув повітряну тривогу. Підійшов до вікна й подумав: якщо ти в Одесі, роби так, як роблять одесити. Подивися, що роблять вони.

Люди нічого не робили. Тож я знову ліг у ліжко.

Спочатку на півдні України працювали окремі люди, які мали трохи грошей і евакуювали інших. Але в якийсь момент гроші закінчилися, і люди більше не могли виїхати. Тоді ми подумали: гаразд, отже, робитимемо це самі.

Згодом я переїхав до Одеси. Зиму 2022–2023 років провів там без опалення та електрики. Мав квартиру зовсім неподалік Потьомкінських сходів. На першому поверсі, у будинку в глибині двору. Я дуже пишався собою й думав: тут безпечно. Але не помітив, що вище Потьомкінських сходів була позиція протиповітряної оборони. Тож у мене не було ні опалення, ні світла, а всю ніч я чув роботу ППО. Таким було моє повсякденне життя. Після цього фактично два роки прожив в автобусі.

Ми евакуювали понад 25 тисяч людей. Я постійно був у дорозі – у Запоріжжі, Дніпрі та інших місцях. З часом ситуація змінилася. Багато людей хотіли залишатися в Україні. Ті, хто за будь-яку ціну прагнув виїхати, уже виїхали. Сьогодні потреба в евакуації значно менша, ніж тоді. Тому ми також змінили нашу програму роботи.

НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА СЬОГОДНІ – ФІНАНСУВАННЯ

- З перших евакуацій поступово виросла масштабна гуманітарна діяльність. Які сьогодні основні напрями роботи «Be an Angel» в Україні? Які проєкти для вас особливо важливі?

- Найбільша проблема – фінансування. У німців поступово сформувалося таке відчуття: війна триває надто довго, нам постійно доводиться платити. Тож ми повинні знову й знову нагадувати німцям, що ця війна відбувається буквально біля нашого порога. Якщо Україна програє цю війну, Путін незабаром сидітиме в тебе на дивані. Тобто якщо ти зараз не допоможеш Україні, пізніше матимеш проблему сам.

А коли хтось каже: «Я ж уже один раз пожертвував гроші», – запитую: «А ти ж щомісяця отримуєш зарплату. Чому? Тому що тобі щомісяця потрібно купувати продукти й наповнювати холодильник». Коли ми підтримуємо людей в Україні, ситуація така сама. Наприкінці місяця холодильник знову порожній. І знову потрібно купувати їжу.

В Україні ми вже перебудували свою роботу й підтримуємо, зокрема, два дитячі центри – один у Херсоні, інший в Одесі. Ідеться про те, щоб дати дітям бодай трохи стабільності. У Херсоні ситуація, звісно, зовсім інша, ніж в Одесі. Діти проводять час у підвальних приміщеннях, де всюди штучне світло. Надворі світить сонце, а в підвалі діти грають у вибивного, і їхні обличчя від світла люмінесцентних ламп набувають зеленуватого відтінку. Це жахіття. Діти не повинні так зростати.

Люди залишаються в Херсоні, тому що працюють, наприклад, в адміністрації чи лікарнях і підтримують життєдіяльність міста. Не можна просто дорікати їм: «Чому ти не виїжджаєш?». Водночас ми й далі регулярно евакуюємо людей із Херсона.

Також ми вже зараз думаємо і про час після, адже жодна війна не триває вічно. Ми хочемо запобігти ситуації, коли після перемоги України від відбудови отримуватимуть вигоду насамперед великі міжнародні компанії, а самим українцям від цього мало що дістанеться. Ми розмірковуємо над тим, як залучити до цього процесу людей, які надзвичайно багато чого навчилися за час війни.

Візьмімо літню жінку, яка раніше мала квітковий магазин, а сьогодні працює в українській гуманітарній організації поблизу фронту. Тепер вона знає, як працює адміністрація, що потрібно військовим і якими масштабними є руйнування. Ця жінка – експертка з відбудови. Її не потрібно просто змушувати знову відкривати свій квітковий магазин. Вона має допомагати європейським компаніям інвестувати кошти так, щоб вони справді приносили користь людям.

- Ви сказали, що готовність жертвувати кошти в Німеччині знижується. Наскільки сильно ви відчуваєте це у своїй роботі та які наслідки це має для ваших проєктів?

Ми маємо постійно повторювати: ця війна ще не закінчилася. Усе стало набагато, набагато складніше

- У 2022 і 2023 роках ми отримали пожертв загалом приблизно на сім мільйонів євро. Нам вдалося доставити в Україну гуманітарні вантажі загальною вартістю близько 16 мільйонів доларів США. Тоді у Львові ми мали власний складський центр і співпрацювали там із багатьма українськими організаціями. У 2024–2025 роках обсяг наших пожертв становив приблизно мільйон. Цього року він скоротився до 600 тисяч. Раніше на адміністративні потреби та комунікацію ми витрачали близько десяти відсотків коштів. Тепер – уже 30 відсотків. Це означає, що з кожного євро до України доходять уже не 90 центів, а лише 70.

Сьогодні нам доводиться значно більше займатися адвокаційною роботою. Ми повинні бути присутніми на різних заходах, спілкуватися з людьми й постійно повторювати: ця війна ще не закінчилася. Усе стало набагато, набагато складніше.

ЦЯ ВІЙНА ЗАКІНЧИТЬСЯ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ

- Чого, на вашу думку, в німецькому суспільстві досі не розуміють щодо України та цієї війни?

- У Німеччині склалася політична ситуація, за якої одна праворадикальна партія, яку підтримує Путін, веде дуже активну пропаганду. Багато німців відчувають, ніби їм живеться неймовірно погано. Завтра настане кінець світу, я втрачу роботу, пенсіонери мають проблеми, молодь бешкетує.

Дуже часто панує таке сприйняття: я – жертва, у всьому винні інші.

Цю тенденцію ультраправі ще більше посилили, зокрема за допомогою великих грошей із Росії. Тому одне з наших завдань – знову й знову пояснювати, що Україна є демократичною державою. І саме тому там відкрито говорять і про труднощі, і про проблеми.

Багато німців не розуміють, що ця війна закінчиться лише тоді, коли Україна переможе. Альтернативою не може бути ситуація, за якої Європа та решта світу просто віддадуть Україну Росії

У Росії навряд чи можна було б почути про те, що звільнення міністра викликає громадські протести. В Україні це частина демократичного життя. Або візьмімо антикорупційні органи. Коли відбуваються спроби обмежити їхню незалежність і посилити політичний контроль над ними, люди в Україні виходять на вулиці. У цьому й полягає демократія: питання відкрито порушуються та обговорюються.

Безперечно, не все, що робить Зеленський, отримує схвалення. Але майже все стає предметом публічного обговорення. І цього багато німців не розуміють. Вони думають: ми багаті, ми вже так багато дали, колись же цьому має настати кінець. Але вони не розуміють, що ця війна закінчиться лише тоді, коли Україна переможе. Альтернативою не може бути ситуація, за якої Європа та решта світу просто віддадуть Україну Росії.

ЯКЕ МИ МАЄМО ПРАВО ВКАЗУВАТИ УКРАЇНІ, ЯК ДОМОВЛЯТИСЯ ПРО МИР?

- Час від часу лунають заклики, зокрема й у Німеччині, до швидкого миру шляхом територіальних поступок з боку України. Що б ви сказали прихильникам таких пропозицій?

- Насамперед це викликає в мене гнів. Справжній гнів. Коли європейські країни або глави держав та урядів з різних куточків світу намагаються диктувати Україні, як вона має вести переговори, то це мене обурює. Україна – незалежна держава! Казати: «Ви повинні тепер віддати Донбас, можете попрощатися з Кримом» – та яке ми взагалі маємо на це право? Яка нестерпна зарозумілість!

Усе, що ми зараз передаємо Україні, тримає цю війну подалі від нас і допомагає її завершити

Я цілковито переконаний, що люди повинні самі говорити за себе. Це означає: Україна каже нам, чого вона хоче. А ми допомагаємо й робимо все можливе.

Трамп використав Україну у власних інтересах. У Німеччині ми маємо канцлера, з яким усе непросто, але, на мою думку, він загалом займає досить непогану позицію. А ще в нас є міністр оборони, який каже, що Німеччина не може передати Україні додаткові системи Patriot. Я вважаю це цілковитою нісенітницею. Адже якщо ми зараз підтримуватимемо Україну, нам, можливо, ніколи не доведеться самим застосовувати власні системи Patriot.

Усе, що ми зараз передаємо Україні, тримає цю війну подалі від нас і допомагає її завершити.

Просто нерозумно казати, що Бундесвер і так перебуває в поганому стані й не функціонує належним чином, а тому ми більше нічого не можемо передати Україні. Пісторіус перебуває в Києві, відвідує оборонні компанії та усміхається в камеру, тому що нарешті з’явилися безпілотні технології, які Німеччина може купувати в України. Наш Бундесвер уже багато чого не може забезпечити власними силами. І водночас лунає: «Ні, ми більше нічого туди не передаватимемо». У цьому немає жодної логіки.

- У Бундесвері також планують створювати нові підрозділи безпілотних систем…

- Так, за допомогою України, за української підтримки. Адже самі ми з цим не впораємося.

Я НЕ ПРИХИЛЬНИК СМЕРТНОЇ КАРИ, АЛЕ ДЛЯ ПУТІНА ЗРОБИВ БИ ВИНЯТОК

- Ви особисто бачили, яких страждань російські атаки завдають цивільному населенню України. Як ви оцінюєте особисту відповідальність Путіна за цю війну? Чи буде його колись притягнуто до відповідальності перед міжнародним судом?

- У нас були Нюрнберзькі процеси. І їхні висновки цілком зрозумілі. Я не є прихильником смертної кари. За одним винятком.

- Для кого?

- Для Путіна.

- Часто говорять про необхідність розрізняти Путіна й російське населення. Як ви на це дивитеся? Чи несе, на вашу думку, російське суспільство також відповідальність за війну проти України?

- Усе суспільство несе відповідальність за свою державу. Україна – найкращий тому приклад. В Україні люди на власному досвіді переконалися: якщо я виходжу на вулицю, я можу щось змінити. У Німеччині це вже давно так не працює. На вулиці майже ніхто не виходить.

Люди в Росії також несуть відповідальність. Звісно, вони не мають доступу до вільних медіа й перебувають під потужним впливом державної пропаганди. Ми знаємо передачі російського державного телебачення, де відкрито погрожують ракетними ударами по Берліну.

Загалом у мене з цього приводу суперечливі почуття. З одного боку, люди перебувають під величезним впливом державної пропаганди. З іншого – вони несуть відповідальність за політичний лад у своїй країні. Я не розумію, чому росіяни вже давно самі не скинули Путіна. Якось я запитав про це свого українського друга. Він сказав мені: «Росіяни завжди були рабами. Вони просто на таке не здатні».

ТЕПЕР МЕНІ КРАЩЕ В ОДЕСІ, АНІЖ У БЕРЛІНІ

- Що ви знали про Україну та українців до повномасштабного російського вторгнення 2022 року? Як відтоді змінилося ваше уявлення про цю країну та її людей?

- Якщо відверто, я побував у багатьох країнах світу, але коли йшлося про слов’янські країни, раніше часто думав: «О ні, тільки не це».

Одного разу мене запросили до Росії на відкриття художньої галереї. Я пішов до російського посольства, щоб оформити візу. Мав офіційне запрошення, але зі мною там поводилися як з останнім непотребом. Тоді я подумав: «Ні, я туди не поїду. Навіщо мені це терпіти?». Тож у Росії я ніколи не був.

Мене також запрошували до Одеси. Туди я дуже хотів поїхати. Йшлося про відкриття одного готелю. Але потім, у 2014 році, відбулася окупація Криму, і захід скасували. Відтоді цей готель зазнав серйозних пошкоджень унаслідок війни.

Раніше я мав чимало упереджень щодо слов’янських країн. Мені не надто подобалася кухня, манери спілкування часто здавалися грубуватими, і я думав: «Ні, це не для мене». А тепер мені краще в Одесі, аніж у Берліні.

- Тобто ви хотіли б жити в Одесі?

- Мені 66 років. Я хочу спокійно померти в Одесі.

Я уявляю, що матиму дачу за містом, десь неподалік Одеси. Гулятиму зі своїм собакою, а той надокучатиме сусідам. І одного ранку сусід зайде до мене й знайде мене мертвим у ліжку. Я просто спокійно засну й більше не прокинуся. Можливо, мені тоді буде 78. У мене ж іще є дванадцять років.

- Що особисто вам дає надію на майбутнє України?

Мене неймовірно вражають досягнення, стійкість і сила українців

- Сама Україна.

Мене неймовірно вражають досягнення, стійкість і сила українців – те, як їм вдається так довго триматися, попри війну й усі труднощі всередині країни. Українці мають спільну мету: ми не хочемо диктатури, ми хочемо жити в демократії. Українці віддають свої життя за те, що для нас у Німеччині стало настільки само собою зрозумілим, що ми вже навіть дискутуємо, чи, можливо, ультраправі в чомусь мають рацію.

Я сповнений захоплення й глибокої поваги до кожного українця та кожної українки – особливо за те, як вони допомагають одне одному.

Василь Короткий, Берлін

Фото автора