П’ять криз, один глобальний ризик: світ наближається до точки загострення

Блоги

Одночасна ескалація конфліктів у різних регіонах світу може послабити міжнародну безпеку та обмежити можливості США реагувати на загрози

Світ опинився перед ризиком одночасного загострення кількох взаємопов’язаних криз, наслідки яких виходять далеко за межі окремих регіонів. Внутрішня нестабільність США, протистояння з Іраном, російсько-українська війна, боротьба за контроль над глобальними комунікаціями та зростання напруженості в Європі мають різну природу, але безпосередньо впливають одна на одну й посилюють спільну загрозу.

Особливе місце в цій конфігурації посідає Тайвань. Загострення навколо острова здатне змусити Вашингтон переорієнтувати значну частину військових ресурсів, систем протиповітряної оборони та політичної уваги на Індо-Тихоокеанський регіон. Це, своєю чергою, неминуче позначиться на американській підтримці України, безпеці Європи та балансі сил в інших частинах світу.

Головний ризик полягає в тому, що ці процеси можуть збігтися в часі й запустити ланцюгову реакцію. Загострення на одному напрямку створюватиме додаткові можливості для ескалації на інших, а міжнародним гравцям буде дедалі складніше одночасно реагувати на всі загрози. У такому разі світ матиме справу не з кількома ізольованими конфліктами, а з єдиною системою взаємопов’язаних безпекових викликів.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ: ВНУТРІШНЯ НЕСТАБІЛЬНІСТЬ І ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Політична поляризація американського суспільства дедалі більше обмежує можливості Вашингтона проводити послідовну зовнішню політику. Проміжні вибори до Конгресу стали черговим етапом внутрішнього протистояння, а жорстка боротьба за політичний контроль посилює ризик непослідовних або запізнілих рішень. Події 6 січня 2021 року вже продемонстрували, наскільки швидко така конфронтація може перейти від політичної риторики до силового сценарію.

Однак головний стратегічний виклик для США лежить за межами внутрішньої політики. Це Китай і Тайвань.

Тайванська проблема має глобальне значення: вона пов’язана з військовим балансом у Тихому океані, контролем над ключовими морськими комунікаціями та виробництвом критично важливих напівпровідників. Китай нарощує військовий тиск, а Тайбей фіксує масштабну активність китайських військово-морських сил у регіоні та відпрацювання сценаріїв недопущення втручання зовнішніх сил (стратегія A2/AD). Водночас Пекін усе частіше розглядає сценарій не лише повномасштабного десантного вторгнення, а й стратегічної карантинної блокади або «гібридної ізоляції» острова. Такий формат дій є значно складнішим викликом для розблокування з боку США та вимагає від Пентагону перегляду чинної індо-тихоокеанської стратегії.

Американські військові готуються до можливого конфлікту навколо Тайваню, орієнтуючись на 2027 рік як рубіж оперативної готовності. Це не означає, що напад Китаю призначений на конкретну дату: американська розвідка не вважає вторгнення у 2027 році невідворотним планом Пекіна. Проте сам масштаб підготовки, а також уважне вивчення Китаєм досвіду сучасної війни щодо застосування безпілотних систем і засобів РЕБ свідчать про критичну стратегічну вагу цього регіону.

Отже, Вашингтон змушений одночасно зосереджуватися на кількох стратегічних пріоритетах: стримувати Китай, протистояти Ірану, підтримувати Україну та гарантувати безпеку Європи. У разі загострення навколо Тайваню саме Індо-Тихоокеанський регіон стане головним споживачем американських військових ресурсів і політичної уваги.

ІРАН: НЕБЕЗПЕКА СТРАТЕГІЧНОЇ ПАСТКИ ТА ДЕФІЦИТУ АРСЕНАЛІВ

Протистояння США та Ірану демонструє класичну пастку ескалації. Держава з військовою перевагою завдає ударів, щоб примусити супротивника до поступок. Проте знищення певних військових об’єктів не гарантує політичної капітуляції.

Удари по ракетній інфраструктурі, командних центрах КВІР, безпілотних системах та енергетичних об’єктах можуть не завершити конфлікт, а розширити його географію. Іран зберігає можливості асиметричної відповіді: через союзні проксі-сили в регіоні, масовані ракетні атаки та тиск на ключові маршрути постачання енергоносіїв.

Тривале протистояння створює ризик розширення війни на весь Близький Схід, порушення енергетичних маршрутів і критичного виснаження американських запасів високоточної зброї та ракет-перехоплювачів для систем протиповітряної оборони (зокрема, Patriot і SM-6). Це вже має прямий вплив далеко за межами регіону: дефіцит таких високотехнологічних боєприпасів безпосередньо обмежує здатність США стримувати Китай у Тихому океані та підтримувати союзників у Європі.

РОСІЯ: ВИКОРИСТАННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ КРИЗИ ПРОТИ УКРАЇНИ

Для України ключовим ризиком залишається здатність Кремля скористатися перевантаженням американської зовнішньої політики та виснаженням західних арсеналів.

Залучення США на Близькому Сході, внутрішня політична боротьба у Вашингтоні та зростання напруження навколо Тайваню відволікають ресурси від російсько-української війни. Якщо американські сили й політична увага остаточно переорієнтуються на Індо-Тихоокеанський регіон, Москва сприйме це як вікно можливостей для посилення військового тиску на Україну, розраховуючи на скорочення зовнішньої військової та фінансової допомоги.

Якщо дипломатичний шлях не забезпечить Кремлю бажаних територіальних поступок, головним важелем впливу залишатимуться масштабні удари по українській енергетичній та критичній інфраструктурах. Їхня мета – не лише завдати матеріальних збитків економіці, а й ускладнити життєзабезпечення великих міст, посилити суспільну втому та примусити Київ до невигідних політичних поступок.

КОМУНІКАЦІЙНІ ВІЙНИ: ВІД МОРСЬКОГО ДНА ДО НАВКОЛОЗЕМНОЇ ОРБІТИ

Глобальна безпека дедалі більше залежить від двох критичних систем: підводних оптоволоконних кабелів, через які проходить майже 99% міжконтинентального інтернет-трафіку, та супутникових угруповань, що забезпечують зв’язок, навігацію, розвідку й бойове управління.

Балтійське море, Червоне море та Перська затока залишаються зонами підвищеного ризику для підводної інфраструктури. Інциденти з пошкодженням оптоволоконних магістралей у Балтійському морі вже засвідчили, що підводні комунікації перетворилися на вразливу ахіллесову п’яту європейської економіки. Такі гібридні диверсії здійснюються нижче від порогу повномасштабного військового конфлікту, що суттєво ускладнює юридичну фіксацію агресії та активацію механізмів колективної оборони НАТО.

Паралельно посилюється боротьба за контроль над космічним простором. Росія активно розвиває засоби радіоелектронного придушення та протидії низькоорбітальним супутниковим системам. Іран, своєю чергою, продемонстрував можливості глушіння супутникового зв’язку і спуфінгу навігаційних сигналів, зокрема в районі Ормузької протоки.

У разі масштабної кризи під ударом опиняться не лише військові системи управління, а й цивільна економіка, банківські транзакції, транспорт і світова логістика. Порушення зв’язку на морському дні та в космосі стає повноцінним інструментом стратегічного тиску без формального оголошення війни.

ЄВРОПА: СКОРОЧЕННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ ПРИСУТНОСТІ ТА «РЕСУРСНИЙ ШПАГАТ» НАТО

Європа стикається з подвійною проблемою: зростанням російської військової загрози та поступовим скороченням американської військової присутності й переглядом ресурсів, виділених для оборони континенту.

Вашингтон декларативно підтверджує відданість Північноатлантичному альянсу та готовність захищати союзників. Однак практичні рішення Пентагону демонструють чітку зміну пріоритетів. США оголосили про виведення майже 5000 військовослужбовців з Німеччини протягом 6–12 місяців, а також скасували заплановане розгортання в Польщі приблизно 4000 американських військових та батальйону далекобійних ракетних систем у Німеччині. Командування НАТО водночас визнає, що подальше скорочення американського контингенту в Європі може тривати роками.

Йдеться не лише про чисельність особового складу. США переглядають обсяг критичних спроможностей, які можуть бути залучені для оборони Європи: стратегічної авіації, космічної та радіоелектронної розвідки, супутникового зв’язку, стратегічної логістики, командування та далекобійних ударних систем.

У результаті цього європейські члени НАТО опинилися в складному «ресурсному шпагаті»: вони змушені терміново компенсувати скорочення американських можливостей в умовах власного бюджетного дефіциту та перевантаження європейських оборонних підприємств, які поки що не встигають за темпами витрачання боєприпасів. Це не означає виходу США з НАТО, але фіксує жорсткий перерозподіл відповідальності: Європа має брати на себе основний тягар конвенційної оборони континенту, тоді як Вашингтон акумулює ресурси для Індо-Тихоокеанського театру.

На цьому тлі зростає ризик російських кібератак і диверсій проти енергетичної, транспортної та цифрової інфраструктури європейських держав. Важливо розмежовувати непряме протистояння та прямий військовий конфлікт: постачання зброї Україні й фінансова підтримка самі собою не означають початку світової війни. Критична межа виникає тоді, коли гібридні атаки на територію або інфраструктуру європейських країн спричиняють масштабні руйнування, людські жертви чи паралізацію життєво важливих систем і провокують пряму військову відповідь.

ВЗАЄМНЕ ПОСИЛЕННЯ КРИЗ: ТОЧКА ГЛОБАЛЬНОГО РИЗИКУ

Головна небезпека полягає не в кількості окремих конфліктів, а в тому, як вони накладаються один на одного і підсилюють синергетичний ефект.

Загострення навколо Ірану виснажує американські запаси високоточної зброї та ППО. Криза навколо Тайваню змушує Вашингтон концентруватися на Тихому океані. Внутрішня політична боротьба у США ускладнює ухвалення стратегічних рішень. Росія використовує ці обставини для посилення тиску на Україну, а скорочення американської присутності в Європі створює дефіцит оборонних спроможностей для європейських союзників. Паралельно вразливість підводних кабелів і супутникових систем відкриває простір для безкарної гібридної ескалації.

Для України це означає необхідність готуватися не лише до продовження інтенсивних російських атак, а й до жорсткішого міжнародного безпекового середовища – з можливим зменшенням обсягів зовнішньої допомоги та підвищеними вимогами до власної оборонної та економічної стійкості.

Світ не обов’язково стоїть на порозі неминучої Третьої світової війни. Проте одночасне загострення кількох взаємопов’язаних криз створює конфігурацію, у якій ескалація одного конфлікту прискорюватиме інші, а наявні механізми міжнародного стримування виявляться недостатніми. Головним каталізатором ризиків напередодні 2027 року стає не лише політична воля сторін, а й промисловий ресурс: глобальне протистояння перетворилося на змагання за те, чиї економіки та оборонно-промислові комплекси витримають навантаження паралельних конфліктів у Європі, на Близькому Сході та в Азії.

Микола Зенцев, голова експертної ради ІАЦ «Андромеда», генерал-майор запасу