Мир не став ближчим, а на путінських умовах - і поготів
Що відбулося в Абу-Дабі: Путін знову прагне повернути Росії статус наддержави
Завершилися переговори в Абу-Дабі, дводенні, але, судячи з таймінгу, не дуже напружені: першого дня тривали кілька годин, другого – дві години, і це все. Якщо переглянути повідомлення, – короткі й дуже загального змісту, які надходять від причетних і наближених до цих переговорів, – може скластися враження, що йдеться взагалі про різні події, бо кожен говорить про своє.
Україна мала намір обговорювати питання припинення вогню по окремих секторах, зокрема по енергетиці та на морі, а також гуманітарні питання. І, слава Богу, саме гуманітарне питання ніби погоджене, – дуже добре, що це сталося. Щоправда, обмін відбудеться через один-два тижні, і кількість осіб, які будуть передані Україні, ще не відома, проте сам обмін – це вже факт. А от усе інше – ні, оскільки з повідомлень не зрозуміло, чи питання перемир'я на морі і в сфері енергетики взагалі порушували. Незрозуміло також, що міститься за словами про загальну європейську безпеку, яку нібито обговорила делегація РФ, як про це заявив Мединський. Водночас зовсім не ясно, яка саме безпека, у яких форматах і чому зараз.
Невідомо, чим обґрунтований оптимізм американських представників, які посилали дуже оптимістичні сигнали, що все просувається добре, а сторони налаштовані на те, щоб завершити війну і виробити підходи до майбутнього миру. Тому, щоб розібратися, наскільки це можливо, чого збиралися, треба повернутися назад і згадати, що попередні переговори були ще в лютому, майже 9 місяців тому. А потім вони припинилися, і причин було декілька.
Перша з них, мабуть, – найбільш суттєва, враховуючи посередницьку роль Сполучених Штатів, – це війна в Ірані, яка досі не закінчується. Але попри те що війна не завершена, важливо, що цю зустріч в Абу-Дабі вдалося організувати і провести.
По-друге, з'ясувалося, що всі попередні напрацювання чи то 28, чи 20 пунктів, чи якісь домовленості, нібито досягнуті в Анкориджі, себе вичерпали, всі учасники, всі сторони – Вашингтон, Москва, ну і насамперед Україна, – визнали, що перелік питань, який був до того на столі, нікого не влаштовує. Тобто йшлося про новий порядок денний. Треба було класти на стіл переговорів щось нове, інше. Власне кажучи, Україна цим займалася весь час. Ті питання, які найбільш важливі для нас, для безпеки цивільного населення України, для нашої економіки, добре відомі й давно запропоновані: перемир'я в енергетиці та на морі, щоб відкрити порти.
Просувань не відбулося ніяких, але це були нові українські пропозиції. Так само як і продовження обміну військовополоненими. Від російської сторони пропозиції були не такі конкретні, навпаки. Імовірно, російська сторона знову перевернула дошку і відмовляється говорити про припинення вогню, про будь-яке перемир'я, посилаючись на те, що лише комплексне вирішення питань безпеки в Європі або навіть у Євразії може дати відповіді на всі питання, і тоді можна буде говорити про закінчення війни.
Американська сторона так само шукала нові підходи та пропонувала певні ідеї, які генерувалися досить часто, але до кінця не доходили. Наприклад, остання з них, яка набула великого розголосу, – репліка Трампа про те, що Україна процвітатиме, але в дещо іншій формі. Ця згадка про дещо іншу форму одразу зумовила низку коментарів і тлумачень, досить екзотичних. Одне з поширених пояснень – мова про те, щоб Україну переконати змінити адміністративні кордони Донецької та Луганської областей так, щоб запевнити Москву, що повністю Донецька і Луганська області в новій конфігурації – це їхня перемога, і тоді всі будуть задоволені. Звісно, Україну це не влаштовує, тому ця пропозиція зникла без обговорення, так само як і всі інші спроби вирішити територіальні питання.
Проте після завершення переговорів Кушнер знову сказав, що є значний прогрес в тому, як домовлятися про безпеку України, Європи і навіть Росії після війни. Але без вирішення територіального питання, за його словами, ця угода не буде завершена. Тобто знову прийшли у вихідний пункт.
Говорити про підсумки зустрічі в Абу-Дабі досить складно, оскільки сторони, мабуть, наперед погодили, що деталі переговорів розкривати не будуть. У всякому разі, у цьому є логіка, певний сенс, позаяк справа не завершена, тож не варто звітувати про неї. І якщо про обмін військовополоненими домовились, то це можна тільки вітати, чекаючи, коли наші хлопці повернуться додому. Що стосується всього іншого, – ситуація досить розмита і далеко не однозначна.
У перший день переговорів, перед тим як зустрілися делегації України, Сполучених Штатів і Росії, відбулася окрема зустріч делегацій України, Сполучених Штатів, представників Європи, а саме Європейської п'ятірки, Євросоюзу і НАТО. Після неї прозвучали чіткі запевнення, що в основі домовленостей має бути повага до суверенітету України, забезпечення її територіальної цілісності та гарантії безпеки. Нібито все ясно. Нібито про це йшлося і в Осло, перед тим про це говорили американці з представниками Путіна, і зі самим Путіним говорив Віткофф.
Але, як свідчать ті репліки учасників, що характеризують чи підсумовують два дні роботи, нічого такого не було. Ще більше, напередодні Лавров, рупор Путіна, говорить, що європейцям на цих переговорах узагалі нічого робити, це не той формат, їх росіяни не чекають, немає спільних тем для обговорення, а тому переговори мають відбуватися в погодженому форматі.
У цьому криється підступність і хитрість російського підходу, їхня двозначність. З одного боку, Росія розмиває питання, які є першочерговими, і виводить все на рівень євразійської безпеки, а з іншого боку, усуває всіх європейців і європейські структури як такі, що тут не потрібні й не мають до цього ніякого стосунку. Це дуже дивно й дуже контрпродуктивно, оскільки розмиває всі поняття, а переговори втрачають зміст і сенс.
І тут ми доходимо до головного: Україна почала активніше й ефективніше використовувати далекобійні санкції, результати цих санкцій стали очевидними не тільки для керівництва в Кремлі, а й для населення Росії, військові підприємства та об’єкти РФ також потрапляють під удари, а радіус цих ударів уже перетнув 2500 кілометрів, – і це змусило агресора про щось думати.
Про що думати? Переломити ситуацію, а саме продовжувати бити по енергетиці, погіршувати ситуацію в Україні й розмивати європейську єдність. Підірвати європейську єдність їм треба для того, щоб вплинути на допомогу Україні з боку європейських країн, з боку наших союзників, максимально перешкодити фінансовій і військовій підтримці нашої країни. Для цього треба внести сумнів у ряди європейців, а щоб спричинити таку реакцію, треба говорити про європейську безпеку без них.
Фактично це означає повернення до ультиматуму, який Росія поставила Вашингтону й НАТО в грудні 2021 року, якраз перед тим як розпочати повномасштабну агресію в Україні. Щоправда, якщо проаналізувати історію, то ці російські амбіції можна простежити ще раніше. У 2008 році в рамках ОБСЄ вони пропонували свій проєкт якоїсь загальної безпеки. По суті, це означало, що Росія претендувала на те, щоб мати право вето не тільки в Раді Безпеки ООН, а й у Європі.
Росія хоче мати право вето на розширення НАТО. Вона прагне повернути НАТО до ситуації 1997 року, до розширення, і хоче, щоб військові підрозділи країн-членів НАТО не розміщувалися на території нових членів, уже маючи на увазі, безумовно, Фінляндію і Швецію. Росія хоче втягнути в цю так звану систему євразійської безпеки по-путінськи ОДКБ – картонну безпекову псевдоорганізацію, яку Москва створила після розвалу СРСР і Варшавського пакту.
Вони знову говорять про те, що треба розширювати якісь рамки. Навіть більше, Мединський, підбиваючи підсумки двох днів роботи, сказав, що війна в Україні показала, що європейська архітектура безпеки дуже слабка і нічого не може зробити. Звісно, жодного слова про те, що цю війну розв'язала Росія, що це російська агресія зруйнувала всю систему безпеки і ту архітектуру, яка існувала. А тепер представники Путіна говорять про те, що потрібно цю архітектуру безпеки відновлювати. Її не треба було ламати, але саме Путін цього хотів – зламати. Навіщо? Щоб отримати реванш і повернути свій уявний статус наддержави. Цього вже не буде ніколи, але в Кремлі досі виношують такі плани і розвивають такі проєкти. Тому намагання говорити про європейську безпеку без Європи – це досить дивна й мутна спроба зі зрозумілими намірами.
Нещодавно на зустрічі в Осло виробляли спільну позицію України, європейців, ЄС та НАТО і США. Ця спільна позиція дуже чітка: є демократична Європа і є Україна, яка захищає спільні демократичні цінності. І є решта Європи – Білорусь і Російська Федерація до Уралу. А далі – якийсь простір, що його Росія вважає своїм.
Але якщо подивитися, що насправді відбувається в тому ОДКБ (варто, мабуть, нагадати повну назву цього штучного об’єднання – Організація договору з колективної безпеки), то там, крім Путіна і Лукашенка, залишається все менше і менше учасників. Вірменія вже не бере участі в засіданнях (а, крім засідань, там майже нічого не відбувається) і ось-ось вийде, Туркменістан ніколи не був, Узбекистан також усувається від цього. От і вся колективна безпека, яка складається з Росії і Білорусі, а також Казахстану, Таджикистану і Киргизстану. Усе. Крапка.
Ще якимось чином російські політики намагаються до цього прив'язати Шанхайську організацію співробітництва, яка нібито теж має своє слово в європейській безпеці. Нагадаю, що в цій Шанхайській організації головну роль тепер відіграє Китай, тому це дуже далеко від європейської безпеки. Китаю цього не треба. Це потрібно тільки Путіну.
Отже, слід визнати, що ясності ці два дні переговорів не принесли. Ще раз можемо привітати домовленість про обмін військовополоненими, і хочеться, щоб це сталося якомога скоріше.
І ще один висновок: Європа ще скаже своє слово, і це слово сьогодні критично важливе. США усунулися від підтримки України й далі виконують своєрідну роль, намагаючись прискорити переговори й отримати результат – домовленість про мир. Дональдові Трампу це потрібно для вирішення своїх внутрішніх питань.
А Україна продовжує захищати свою незалежність, боронити принципи свободи і демократії для всієї Європи. Очевидно, будуть нові раунди, зустрічі. І завжди є надія, що про щось можна домовитися. Але коли кожен учасник приходить із своїм порядком денним, шукати спільні знаменники дуже важко. А якщо один з учасників чекає, що йому підуть на поступки лише тому, що він великий і має ядерну зброю, то також чекати хороших результатів, які влаштовували б усіх учасників, підстав не так багато. Але все ж таки сподіватимемося на краще.
Повну відеоверсію коментаря дивіться на ютуб-каналі Ukrinform