Олена Левченко, лікарка-нефрологиня Амстердамського університету

Понад 35 років Олена Левченко живе та працює в Європі. Українка за походженням, вона навчалася в Брюсселі, а згодом продовжила професійну підготовку в Нідерландах, де захистила докторську дисертацію та здобула спеціалізацію в дитячій нефрології.

Сьогодні Левченко – професорка дитячої нефрології Амстердамського університету. Лікує дітей із захворюваннями нирок і досліджує нові можливості допомоги таким пацієнтам. Серед її наукових інтересів – генетичні захворювання, трансплантація, регенерація ниркової тканини та застосування стовбурових клітин для відновлення пошкоджених органів.

У розмові з кореспонденткою Укрінформу професорка розповіла, як побудована система дитячої нефрологічної допомоги в Нідерландах, чим вона відрізняється від української, та як нідерландські медики підтримують українських колег і маленьких пацієнтів.

РОЗВИТОК ПРОГРАМИ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ НИРОК У ЛЬВОВІ

- Розкажіть про свій професійний шлях у Нідерландах і співпрацю з українськими пацієнтами.

- Я живу в Європі вже понад 35 років. Навчалася у Брюсселі, а професійне становлення продовжила в Нідерландах. Тут же захистила докторську дисертацію та пройшла необхідну підготовку. Зрештою залишилася в Європі.

Тепер очолюю відділення за цим напрямом в Амстердамі. Ми лікуємо дітей із захворюваннями нирок. Серед наших пацієнтів – чимало українців, хоча точної кількості я не знаю. Багато з них підтримує зв’язки з батьківщиною.

- Якщо порівнювати систему дитячої нефрологічної допомоги в Нідерландах та Україні, у чому полягають головні відмінності? Який нідерландський досвід, на вашу думку, міг би бути корисним українським медикам?

- За моїм фахом в Україні працюють чудові лікарі. Я виступала на щорічному семінарі, який організовує професор Іванов у Києві. Мене запрошували кілька разів, я читала там лекції.

Завдяки цьому познайомилася з багатьма клініцистами. Усі вони були дуже хорошими фахівцями та демонстрували високий рівень компетентності.

Раніше в Україні не було повноцінної програми трансплантації нирок дітям. Згодом такі втручання почали проводити у Львові, але випадків було небагато. Натомість маленьких пацієнтів дуже часто скеровували до Білорусі. У Мінську досить успішно працювала відповідна ініціатива. Після операції діти поверталися в Київ, де за ними спостерігали лікарі. Однак через повномасштабну війну її довелося припинити.

Тепер в Україні виконують дедалі більше трансплантацій нирок, зокрема у Львові. Там уже провели чимало таких операцій. Ми підтримували зв’язок з українськими колегами щодо деяких складних клінічних випадків. На мою думку, вони досить добре все роблять.

Що стосується решти аспектів, то в Україні доступно багато препаратів, медики дотримуються міжнародних протоколів лікування пацієнтів.

Водночас тут, у Нідерландах, як і в багатьох інших країнах, діє дуже структурована система медичної допомоги. Для кожного захворювання існує визначений алгоритм дій: коли пацієнт звертається до лікарні, ми знаємо, за якою програмою його лікуватимуть і як організувати подальший супровід.

До цього процесу залучені не лише лікарі. Зокрема, багато чого роблять медсестри, які проходять спеціальну підготовку для роботи з певними захворюваннями. Загалом із пацієнтом працює ціла команда: соціальний працівник, профільний дієтолог, спеціалізована медсестра та психолог.

Підтримку надають не лише дитині, а й усій родині, що стикається із хронічним захворюванням нирок.

Крім того, у межах однієї лікарні пацієнти можуть проходити різні етапи лікування.

- Що мається на увазі?

- Іноді ми виявляємо патологію ще до народження дитини, під час пренатальної діагностики. Після цього малюк залишається під нашим наглядом. Ми лікуємо його, за потреби призначаємо діаліз, а згодом виконуємо трансплантацію нирки.

Усе це – етапи єдиного процесу. Коли пацієнт дорослішає та має перейти до системи допомоги дорослим, ми заздалегідь готуємо його до цього, обговорюємо подальше лікування з колегами, які працюють з дорослими людьми.

Ми також співпрацюємо з різними лікарнями, але вся система побудована так, щоб забезпечити безперервність лікування на кожному етапі життя пацієнта.

Важливу роль відіграють фахівці суміжних медичних спеціальностей. Наприклад, дієтологи працюють саме з пацієнтами, які мають ниркові недуги. Їхня участь у комплексному догляді за такими хворими надзвичайно важлива. На мою думку, це один з напрямів, який можна було б розвивати в Україні.

Нідерландці дуже організовані. Крім того, ми тісно пов’язані з міжнародною науковою спільнотою та стежимо за новітніми дослідженнями. Думаю, іноді проблемою може бути мовний бар’єр: не всі лікарі достатньо добре володіють англійською, щоб читати фахову літературу. Водночас сьогодні провідні міжнародні експерти розробили багато якісних клінічних рекомендацій.

У нашій роботі ми завжди орієнтуємося на найсучасніші знання у певній галузі, прагнемо дотримуватися найвищих міжнародних стандартів. На мою думку, Україні також було б корисно розвивати цей напрям. Ми вже співпрацювали з колегами з Чернігова та інших міст, зокрема допомагали перекладати міжнародні клінічні рекомендації й адаптувати їх до практичної роботи. Я впевнена, що українські лікарі теж працюють у цьому напрямі.

- Тож зв’язок з українськими колегами підтримуєте?

- Так, ми маємо багато професійних контактів з українськими колегами. Наприклад, я знаю чимало дитячих нефрологів, оскільки до повномасштабної війни часто бувала в Україні.

Крім того, як я уже згадувала, у нас налагоджені контакти з однією з лікарень у Чернігові. Це не спеціалізована клініка відповідного профілю, а багатопрофільна медустанова. Я знаю, що українські лікарі дуже цінують можливість проводити онлайн-консультації.

Ми також організовуємо щомісячні зустрічі за різними вузькими спеціальностями. Українські лікарі мають змогу обговорювати конкретні клінічні випадки, запитувати, як ми лікуємо певні захворювання та яких протоколів дотримуємося. Такий обмін досвідом також дуже корисний.

СИСТЕМА ДИТЯЧОЇ НЕФРОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ В НІДЕРЛАНДАХ

- Багатьох українців надихає успішна кар’єра українських лікарів за кордоном. Розкажіть про свій професійний шлях. Чи складно вам було стати лікаркою та реалізуватися в медицині в Нідерландах?

- Насправді мені пощастило. Я приїхала в Європу у 1991 році, коли лікарів-іноземців було ще дуже мало. Спочатку прибула не в Нідерланди, а в Бельгію.

Тоді мій диплом розглянула спеціальна комісія, яка ухвалювала рішення в кожному конкретному випадку. Документ був належного рівня: під час навчання ми мали більше годин, ніж місцеві студенти. Тож мені дозволили працювати лікаркою без складання додаткового іспиту.

Тепер процедура інша: лікарям потрібно скласти додатковий іспит.

Після цього я пройшла повний цикл спеціалізації: спочатку – з педіатрії, потім здобула ступінь магістра з досліджень у галузі педіатрії, обрала вузький напрям – нефрологію та захистила докторську дисертацію.

Це був тривалий шлях, але мені принаймні не довелося проходити процедуру підтвердження медичного диплома, а це вже було значною перевагою.

Звісно, коли працюєш в іншій країні, де розмовляють не твоєю рідною мовою, завжди почуваєшся дещо інакше. У незнайомому середовищі адаптуватися й працювати складніше.

- Як організована робота лікарні, у якій ви працюєте? Наприклад, якщо в дитини є захворювання нирок, то вона потрапляє до вас лише з Амстердама та навколишніх регіонів чи пацієнтів направляють з усіх Нідерландів? Як загалом побудована ця система?

- У Нідерландах є три лікарні, які надають повний спектр допомоги дітям із нирковими недугами, зокрема виконують діаліз і трансплантацію. Це клініки в Амстердамі, Роттердамі та Неймегені. Вони розташовані, відповідно, у північній, південній і східній частинах країни.

Ми маємо налагоджену систему співпраці з іншими лікарнями. Наприклад, з медзакладом у Гронінгені, на крайній півночі Нідерландів. Звідти до нас скеровують пацієнтів, яким потрібні діаліз або трансплантація нирки, а також дітей з усього регіону. Лікарня в Роттердамі обслуговує здебільшого південну та центральну частини країни, тоді як лікарні в Утрехті та Неймегені тісно співпрацюють з медичними закладами в Маастрихті. Отже, усі ці установи пов’язані єдиною системою.

Звісно, ми приймаємо також пацієнтів із нашого регіону – провінції Північна Голландія. Крім того, до нас спрямовують дітей з інших частин Нідерландів відповідно до налагоджених маршрутів медичної допомоги.

Також ми є національним центром з певних рідкісних захворювань. Наприклад, у нас лікують пацієнтів з таким метаболічним захворюванням, як первинна гіпероксалурія, що може спричиняти складні ураження нирок. Усі, хто має цю патологію, можуть звернутися до нашого центру. Так само ми приймаємо дітей з певними рідкісними вадами розвитку нирок. Якщо в іншій лікарні Нідерландів виявляють такий випадок, дитину скеровують до нас у межах загальнонаціональної системи спеціалізованої допомоги.

Отже, усе організовано так, щоб діти з рідкісними або складними захворюваннями могли отримати допомогу саме в тому медичному закладі, який має необхідні досвід і можливості.

- На вашу думку, чи є щось таке, чого Нідерланди могли б повчитися в України? Наприклад, я не раз чула й сама стикалася з тим, що тут система може здаватися майже ідеальною, але водночас буває дуже складно пройти весь шлях від сімейного лікаря до вузького спеціаліста. А коли нарешті потрапляєш до профільного фахівця, іноді чуєш: «Чому ви звернулися так пізно? Ви згаяли стільки часу».

- Так, я знаю, що в Україні іноді значно простіше потрапити безпосередньо до вузького спеціаліста. У Нідерландах же через особливості системи потрібно пройти кілька етапів: спочатку звернутися до сімейного лікаря чи педіатра. Наша лікарня надає високоспеціалізовану допомогу – це фактично третій, а іноді й четвертий рівень. Тому пацієнт не може просто прийти до нас з вулиці та сказати: «У мене болить нирка, допоможіть мені».

Водночас якщо йдеться про невідкладний стан у дитини, усе відбувається дуже швидко. Оскільки ми працюємо саме з дітьми, довгих черг у нас немає. Наприклад, якщо педіатр з лікарні, а іноді навіть сімейний лікар, телефонує мені та повідомляє про серйозну проблему в пацієнта, його можуть оглянути в нас якнайшвидше.

УКРАЇНЦІ – НЕЙМОВІРНО СТІЙКІ, ХОЧА ЖИВУТЬ І ПРАЦЮЮТЬ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

- Тобто складнощі з очікуванням частіше виникають у дорослих пацієнтів?

- Так, однак багато що залежить від медичної спеціальності. У медицині, яка займається дорослими, очікування на консультацію до вузьких спеціалістів може бути значно тривалішим.

У нашій галузі є інша проблема: ми обмежені в можливості виконувати операції. Наприклад, нашим хірургам та урологам бракує операційного часу. Насамперед через гострий дефіцит медсестер, а без них неможливо забезпечити роботу операційних.

Думаю, було б чудово започаткувати програму, у межах якої медсестри з України могли б приїжджати до нас і працювати разом з нами. Адже через їхню нестачу ми не можемо проводити потрібну кількість операцій у належні терміни.

- А що саме, на вашу думку, Нідерланди могли б перейняти в України?

- Передусім – це стійкість людей. Українці – неймовірно стійкі, вони зберігають позитивний настрій, хоча живуть і працюють в умовах повномасштабної війни.

Навіть до війни умови праці в Україні були значно менш комфортними, ніж у нас. Там лікарі мають більше пацієнтів. А тут у нас усе добре та зручно організовано, є багато можливостей, і все ж люди часто скаржаться. В Україні я такого не помічала.

Навіть тепер, під час повномасштабної війни, українці проводять вебінари та семінари. Я теж записувала свої лекції, оскільки не мала змоги приїхати. Потім мені надсилали фотографії та дякували за виступи. Це справді вражає: люди щиро прагнуть допомагати пацієнтам і сумлінно виконувати свою роботу, попри всі складнощі.

Я знаю, що під час онлайн-лекцій, коли лунає тривога, українські медики часом кажуть: «Нічого страшного, усе гаразд». Навіть коли людина, яка читає лекцію, почувається напружено та переймається безпекою слухачів.

Я знаю колег із Чернігова. Їм часто доводиться скасовувати онлайн-заходи через проблеми з інтернетом або повітряні тривоги, а іноді – через обидві причини одночасно. Тож ми робимо записи лекцій.

- Які програми допомоги Україні ви підтримуєте тепер і як долучаєтеся до них? Ідеться про підтримку дитячих лікарень і маленьких пацієнтів чи ваша співпраця також передбачає допомогу дорослим, зокрема військовим, які зазнали поранень під час війни?

- Наскільки мені відомо, у Львові розпочали програму трансплантації нирок дітям, спираючись на досвід хірургів, які раніше виконували такі операції дорослим. Їх уже провели чимало. Точної цифри не пам’ятаю, адже вона постійно змінюється.

Звісно, я не бачила безпосередніх результатів їхньої роботи, тому не можу їх оцінити. Але сподіваюся, що ця програма розвиватиметься й надалі, а Україна зможе самостійно проводити такі втручання.

Загалом багато людей і організацій пропонували свою допомогу. Знаю, що підтримку надавали також німецькі колеги. Ми теж запропонували долучитися до цієї ініціативи, щоб дати Україні можливість самостійно виконувати пересадки.

Одна програма пов’язана з дитячим госпіталем. Крім того, ми співпрацюємо з українською програмою з урології. Вона не зосереджена тільки на дітях, а стосується здебільшого дорослих, які зазнали травм органів сечостатевої системи внаслідок бойових дій. Серед них багато молодих людей, які отримали поранення через вибухи мін.

Ми також збираємо одноразові сечові катетери та передаємо їх в Україну, щоб допомогти таким пацієнтам. Я ніколи їх не рахувала, думаю, йдеться про тисячі. Люди приходять, забирають ці катетери, а ми раді, що можемо допомогти.

На початку повномасштабного вторгнення дуже важливою була й допомога пацієнтам після трансплантації. Тоді великі гуманітарні організації ще не встигли налагодити постачання, у лікарнях бракувало імуносупресивних препаратів, необхідних для запобігання відторгненню пересаджених органів. Ми передали чимало таких ліків. Згодом постачання відновилося, тепер ситуація краща.

Також до допомоги долучалися українські делегації та благодійні організації. Є й інші ініціативи, зокрема спрямовані на підтримку певних дитячих лікарень. Частина цієї допомоги надходить через Нідерландську асоціацію педіатрів. Тож напрямів співпраці чимало.

Ірина Драбок, Гаага

Фото автора