Як і для чого паспорт можна купити

Глобальний ринок і сучасний світ докорінно змінили ставлення до громадянства і паспорта

Нещодавно обтяжена боргами Аргентина вустами її президента Хав’єра Мілея оголосила про те, що надаватиме «золоті паспорти» задля залучення іноземних коштів до країни. Тобто, країна G-20 офіційно продаватиме власне громадянство, так само, як, наприклад, Туреччина. Аргентина стане першою південноамериканською країною, яка пропонуватиме громадянство за інвестиції, а прийом заявок планується розпочати до кінця 2026 року. 

Тож відколи паспорт перестав бути лише документом, який засвідчує належність до держави, і став активом, який можна купити, продати або використати як інструмент?

Паспорт Аргентини, який можна буде придбати за інвестиції / Фото haqqin.az

Між «золотим паспортом» і «золотою візою»

«Золотий паспорт» – розмовна назва програм громадянства за інвестиції (Citizenship by Investment, CBI), які дають змогу отримати громадянство країни в обмін на значну інвестицію в її економіку, без попереднього терміну проживання в ній. Такі програми називають також економічним громадянством.

Для тих, хто не готовий одразу інвестувати значні суми, існують програми «золотих віз» – резидентства за інвестиції. Вони дають тимчасову або постійну посвідку на проживання, а громадянство можна отримати лише через кілька років проживання в країні та за виконання додаткових вимог, зокрема мовних чи інтеграційних.

Отже, головна різниця проста: «золотий паспорт» дає громадянство без попереднього проживання, тоді як «золота віза» – право на проживання з можливістю подальшої натуралізації.

І «золоті паспорти», і «золоті візи» залишаються привабливими для багатих людей, які прагнуть захистити активи та забезпечити майбутнє своїх родин. Попри критику й посилення регулювання, попит на такі програми зберігається, особливо серед громадян країн із політичною нестабільністю або обмеженою свободою пересування.

Від сумнівної практики до глобального бізнесу

Більше десятка країн, багато з яких є невеликими островами в Карибському басейні та південній частині Тихого океану, щорічно продають громадянство приблизно 50 000 осіб. Колись таємна та напівлегальна практика з часом перетворилася на глобальну індустрію з мільярдними оборотами, яка процвітає завдяки глобальній нерівності. Для деяких «мікродержав» продаж громадянства стає ключовим джерелом наповнення бюджету. Деякі «громадяни-інвестори» сподіваються обміняти свій новий паспорт на безвізовий режим подорожей або використати його як трамплін до проживання в таких країнах, як Сполучені Штати. Інші покупці оформлюють нове громадянство як страховий поліс або щоб уникнути державного контролю вдома. Однак майже ніхто не має наміру переїжджати до обраної країни та жити серед своїх нових співвітчизників.

Маленькі острівні держави найчастіше пропонують послугу «золотих паспортів» / Фото dynasty-uae.com

Третій принцип громадянства

Історично громадянство базувалося на двох принципах: праві крові або походження (jus sanguinis) та праві землі, тобто місця народження (jus soli), які передбачали певний правовий і соціальний зв’язок людини з державою.

Наприкінці ХХ століття малі держави започаткували третій механізм –громадянство за інвестиції. Першою таку програму у 1984 році запровадила Сент-Кіттс і Невіс. Чули колись про таку державу? Отож. А вона є – десь у Карибському морі…

Держави, які потребували інвестицій, фактично відокремили переваги паспорта – передусім право на міжнародну мобільність – від постійного проживання та інтеграції в суспільство. Громадянство стало не лише правовим статусом, а й автономним фінансовим активом.

Прайс на громадянство

Перетворення на товар вимагає стандартизації та правил ціноутворення. Тож держави перетворили колись суб’єктивну процедуру натуралізації на чіткий прайс-лист. Тут існує декілька опцій: або зробити пряму дотацію – фіксований безповоротний внесок у державний фонд розвитку країни, або здійснити інвестиції в нерухомість або бізнес, що передбачає купівлю схвалених урядом люксових готелів, вілл чи державних облігацій із правом продажу через 3-5 років. Розцінки різні. Наприклад, у Домініці мінімальний внесок до державного фонду для одного заявника становить 200 тисяч доларів. Одні з найвищих вимог донедавна були на Мальті – понад 600 тисяч євро внеску до національного фонду, плюс придбання або оренда нерухомості.

Згодом держави почали конкурувати між собою за принципом класичного маркетингу: знижувати ціни, влаштовувати «акції» – наприклад, це робили карибські країни після руйнівних ураганів, зменшуючи поріг входу та прискорюючи терміни розгляду заявок, щоб випередити конкурентів.

Держава як «корпорація», паспорт як «ліцензія»

Як зауважує Крістін Сурак, авторка першого масштабного соціологічного та економічного дослідження світового ринку «громадянства за інвестиції» (CBI) «Золотий паспорт: глобальна мобільність для мільйонерів», «мікродержави» почали поводитися як комерційні корпорації. Для малих країн капітал від продажу паспортів становить величезну частку ВВП (у деякі роки для Сент-Кіттсу це було понад 40% доходу бюджету). Продаючи паспорт, держава продає не право «бути частиною суспільства», а «ліцензію на глобальний доступ» – передусім безвізовий вхід до Шенгенської зони, Великої Британії чи Сінгапуру, яку забезпечує її суверенний статус та дипломатичні договори.

Український контекст

Україна також має власну історію використання іноземного громадянства та юрисдикцій як інструменту захисту капіталу, політичного маневру або втечі від відповідальності. Українські політики та великі бізнесмени в різні роки отримували і продовжують отримувати громадянство інших держав, користуватися іноземними посвідками на проживання або переносити активи в юрисдикції, де вони були краще захищені від української держави. Це не завжди означає формальну відмову від українського громадянства, але демонструє важливу зміну: паспорт і правовий статус дедалі частіше сприймаються не лише як належність до країни, а і як інструмент захисту особистих інтересів. Про конкретні українські історії – від Павла Лазаренка до Вадима Новинського – варто говорити окремо, у ширшому контексті офшорів, капіталу та відповідальності. 

«Золотий паспорт» Кіпру мають чимало українських олігархів. Програма була закрита в листопаді 2020 через тиск ЄС / Фото businessfm.kz

Аутсорсинг суверенних функцій посередникам

Держави не змогли б перетворити паспорт на товар самотужки. Вони передали частину своїх суверенних повноважень приватній глобальній екосистемі посередників: консалтингові компанії, наприклад такі як Henley & Partners, фактично взяли на себе роль світових дистриб’юторів, які рекламують суверенітет країн на виставках у Дубаї, Шанхаї чи Лондоні.

Оскільки малі держави не мають потужних розвідувальних служб, вони наймають приватні міжнародні детективні агенції та корпорації безпеки з США та Великої Британії для перевірки походження грошей мільйонерів (так звана перевірка на благонадійність (Due Diligence)). Тобто навіть функція безпеки та контролю за кордонами стала комерційною послугою.

Усі ці посередники – досвідчені спеціалізовані юристи, консалтингові компанії та міжнародні брокери заробляють величезні комісійні на оформленні нових бажаних документів.

Хто був першим громадянином світу

За великим рахунком, покупці паспортів – громадяни світу, космополіти. Витоки ідеї універсального громадянства беруть початок у середині ХХ століття. Гаррі Девіс  – колишній американський пілот бомбардувальника, у 1948 році публічно відмовився від громадянства США, заснував рух «громадян світу» та створив перший неофіційний «Паспорт громадянина світу» на знак протесту проти кордонів та націоналізму. Гаррі Девіс був подразником для багатьох урядів. Його ідеї критикувала Елеонора Рузвельт і, так само, радянська газета «Правда». Мовляв, Девіс – це навмисний пропагандистський трюк американців, спрямований на руйнацію кордонів і держав. Але його підтримували французькі інтелектуали – Камю, Сартр, Жід, Бретон.

Паспорт «громадянина світу», вигаданий Гаррі Девісом / Фото international.expert

У 2012 році Девіс надіслав «паспорт громадянина світу» Джуліану Ассанжу, а за декілька тижнів до своєї смерті –  Едварду Сноудену.

Однак заснований ним рух був радше ідеалістичним проєктом – разом із паспортами «громадянина світу» засновник дарував своїм послідовникам хіба що кволі утопічні надії, а не реальні можливості. Девіс хотів позбутися кордонів, а покупець «золотого паспорта» хоче скористатися кордонами на свою користь.

Зворотний бік медалі, або паспорти… оптом

Торгівля паспортами й громадянством являє разючий контраст глобалізації. З одного боку – надбагаті «громадяни світу», які мають по 5 паспортів (згадаймо хоча б нашого пана Боголюбова з його 4 паспортами) заради свободи пересування, податкової оптимізації та захисту капіталу. З іншого – юридично незахищені «космополіти мимоволі», які раптово отримують чуже громадянство, не маючи з країною жодного зв’язку. Один із найяскравіших прикладів – «бідуни» в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Термін «бідуни» походить від арабського «бідун джінсія» – «без громадянства». Багато з них є нащадками бедуїнських племен, які кочували регіоном задовго до створення сучасних держав. Після утворення ОАЕ у 1971 році частина населення не пройшла реєстрацію для отримання громадянства, інші прибули із сусідніх країн без необхідних документів. У результаті тисячі людей, які вважають Емірати своєю єдиною батьківщиною, опинилися без повноцінного громадянського статусу та базових прав, на відміну від повноправних громадян ОАЕ, які отримують від держави колосальні субсидії,.

Схема з Коморськими Островами

У 2008 році влада ОАЕ знайшла спосіб вирішити проблему, не надаючи бідунам власного громадянства. За таємною, а згодом легалізованою угодою з Коморськими Островами ОАЕ заплатили бідній африканській державі $200 млн і отримали 4 тисячі її паспортів. Їх почали видавати бідунам, фактично перетворюючи людей, які ніколи не жили на Коморах і не мали з ними жодного зв’язку, на «іноземних робітників з Коморських островів». В обмін вони отримували тимчасове право легально жити й працювати в ОАЕ, але не ставали громадянами власної країни.

Багато хто згодом опинився у новій пастці: термін дії коморських паспортів спливав, а їх продовження залежало від політичної ситуації в самій африканській державі. Останніми роками влада ОАЕ почала переглядати статуси бідунів і надала громадянство кільком тисячам із них (переважно тим, чиї родичі служили в армії чи поліції), однак проблема для більшості залишається невирішеною.   

Подібну практику свого часу використав і Кувейт, закупивши десятки тисяч паспортів.

Так громадянство, яке для одних стало предметом купівлі, для інших перетворилося на товар, яким розпоряджаються держави.

Коли паспорт стає ризиком

Продаж громадянства має не лише економічний, а й етичний та політичний вимір: знецінюється сама концепція громадянства як зв’язку людини з країною, її суспільством і культурою. Європейська комісія та Суд ЄС займають жорстку позицію: громадянство не може бути звичайним товаром. У квітні 2025 року Суд ЄС визнав незаконною програму «золотих паспортів» Мальти, яка залишалася останньою такою схемою в Євросоюзі.

Є й безпекові ризики. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну «золоті паспорти» стали лазівкою для підсанкційних російських олігархів і чиновників, які могли використовувати громадянство третіх країн для вільнішого пересування, переміщення активів та обходу персональних обмежень. Програми CBI також можуть використовуватися для відмивання коштів, приховування кінцевих бенефіціарів та уникнення правосуддя. Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (FATF) неодноразово на цьому наголошувала.  

Для одних громадянство – те, що можна купити. Для інших – те, чого можна бути позбавленим. Для третіх – інструмент захисту капіталу. Для деяких держав – джерело доходу. Тож кордони малюють одну карту світу, а гроші – іншу.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: паспорт Сент-Кітс і Невіс / Фото dynasty-uae.com