Олена Литвиненко, авторка книги «Калиновий присмак турецького чаю»

Чому в Туреччині досі можна почути, що українці й росіяни – «майже один народ», і як на це реагувати? Чому частина турків продовжує вірити у «надзвичайну силу Росії»? Хто з них знає про Україну та українців найбільше? І чому за останнє десятиліття наша держава стала значно помітнішою в турецькому суспільстві? Відповіді на ці питання лежать не лише у площині політики, а й у тому, як формуються уявлення про інші країни, – через медіа, культуру, освіту, особисті контакти та багаторічний вплив російської пропаганди.

Про те, як за понад десять років змінилися Туреччина та ставлення її громадян до України, в інтерв’ю Укрінформу розповіла українська письменниця Олена Литвиненко. Вона приїхала сюди на навчання у 2013 році, а згодом працювала дипломаткою в посольстві України в Анкарі. З нагоди виходу друком її першої книги «Калиновий присмак турецького чаю» ми поговорили про перші дні повномасштабного російського вторгнення та роботу українських дипломатів, російську пропаганду і способи протидії їй, роль української діаспори. Ішлося також про те, чому перемога України відповідає інтересам самої Туреччини та як її досвід може бути корисним нашій державі в розвитку освітньої дипломатії.

УКРАЇНИ В ТУРЕЧЧИНІ СТАЛО НАБАГАТО БІЛЬШЕ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ЗУСИЛЛЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

- Пані Олено, ви приїхали до Туреччини у 2013 році… Як за цей час змінилися ваші особисті уявлення про цю країну та самих турків?

- Туреччина дуже змінилася за цей час. Передусім хотіла б відзначити технологічний прогрес, розвиток інфраструктури та постійне поліпшення якості послуг. На жаль, тепер країна переживає серйозну економічну кризу, яка сильно впливає на життя громадян. Ціни на низку продуктів, наприклад зі звичного нам «борщового кошика», як-от капуста та буряк, навіть вищі за українські.

Протягом цих років я також бачу, як турецька молодь дедалі більше, а іноді й кардинально, відрізняється своїм мисленням від людей старшого віку. Однак сімейні цінності й патріотизм залишаються для турків надзвичайно важливими. Тому вважаю, що, попри складну економічну ситуацію, завдяки своїм традиційним цінностям, безпековим рішенням та крокам, спрямованим на економічне зміцнення, країна розвиватиметься й надалі.

- У книзі «Калиновий присмак турецького чаю» ви пишете і про те, що з 2013 року ставлення турків до України й українців суттєво змінилося. Які події найбільше вплинули на ці зміни та яким сьогодні є образ України та українців у турецькому суспільстві?

- За моїми спостереженнями, ставлення турків різниться залежно від того, чи бували вони в нашій країні, чи мають із нею якісь зв’язки, чи знають про неї лише з книжок та новин. Місцеві, які раніше ніколи не цікавилися Україною, іноді ставили мені дуже неочікувані запитання. Наприклад, чи ростуть у нас абрикоси.

Загалом у Туреччині про Україну почали більше говорити саме після 2022 року.

Думаю, що багато турків, навіть тих, хто бував в Україні, не уявляли, наскільки довго й рішуче українці здатні протистояти ворогу. Ті, з ким я спілкуюся, підтримують нашу країну, знають, хто є агресором, і розуміють, що Росія порушує норми міжнародного права. Проте багаторічна радянська, а потім російська пропаганда, зокрема уявлення про «силу та велич Росії», і досі міцно сидить у головах частини місцевих мешканців. Звісно, багато хто вже зрозумів, що уявлення про «надзвичайну силу російської армії» не відповідають дійсності. Водночас частина турків і досі вважає, що Росія ще не почала повною мірою використовувати свій військовий потенціал.

На жаль, на турецькому телебаченні тема війни в Україні за останні роки відійшла на другий план. Її поступово витіснили інші конфлікти – події в Газі, навколо Ірану, а також внутрішні питання. Тому громадяни, які не мають прямих зв’язків з Україною, часто обмежені в отриманні достовірної та оперативної інформації про те, що насправді відбувається.

Загалом же завдяки системній роботі українських дипустанов, зусиллям нашої діаспори, туристичним, бізнесовим та особистим зв’язкам Україна стала значно помітнішою в турецькому суспільстві. Турки цікавляться нашою історією, традиціями та культурою. За роки мого перебування тут, безперечно, України в Туреччині стало набагато більше. І це відчутно в дуже різних сферах – від побутового спілкування до медіа, культури, освіти та міждержавних зв’язків.

- На початку повномасштабної війни ви працювали в посольстві України в Анкарі. Як змінилася робота дипломатичної установи в перші дні вторгнення і які звернення від українців та турецьких громадян запам’яталися найбільше?

- Дуже добре пам’ятаю ту ніч, коли все почалося… Приблизно о 6-й ранку за місцевим часом усі працівники вже були в будівлі посольства. Попри безліч питань, ми намагалися швидко опрацьовувати запити з України, від громадян Туреччини та інших країн щодо допомоги та інформації.

Звичайні люди, різні державні та недержавні організації, закордонні дипустанови надсилали й привозили нам гуманітарну допомогу. Я була серед тих, хто займався питаннями медицини та відправленням гуманітарних вантажів в Україну. Протягом дуже короткого часу мені довелося розібратися у військових медичних аптечках та необхідних накладних для вивезення товарів.

Ми працювали 24/7 як дуже велика і злагоджена команда – заради однієї мети: допомоги Україні. Найбільше мені запам’ятався саме масштаб підтримки з боку турецької сторони та українців, які проживали в Туреччині. Допомагали дуже багато і всім, чим могли: хтось привозив дитячі підгузки, хтось – теплі речі чи дитячі іграшки. Посольство всю цю допомогу – а це були величезні обсяги – сортувало, пакувало та організовано направляло в Україну.

ТУРКИ ПОЧИНАЮТЬ ІНАКШЕ СПРИЙМАТИ РОСІЮ, КОЛИ БАЧАТЬ НАСЛІДКИ ЇЇ АГРЕСІЇ ДЛЯ ЗВИЧАЙНИХ ЛЮДЕЙ

- Ви пишете, що туркам складно усвідомити: одна з головних цілей російської агресії є «знищення української мови, культури та національної ідентичності». Як, на вашу думку, слід доносити цю частину української історії до турецького суспільства?

- За часів Османської імперії османи збирали податки із завойованих земель, проте місцеві мови та ідентичність народів не знищували. Спілкуючись із турками різних професій, дійшла висновку, що багато з них продовжують вважати Росію «великою державою», хоча б за територіальною ознакою.

Серед основних цілей Росії у цій війні вони вбачають захоплення земель, отримання додаткового доступу до Чорного моря та збагачення, але їм важко зрозуміти, навіщо Росії знищувати українську мову або нас як націю. Я вже не кажу про тих, хто досі вважає, що ми з росіянами – «майже одна нація». Дуже радію, що кожного року тих, хто так думає, стає суттєво менше.

Коли мені досі іноді говорять, що росіяни й українці – «одна нація», то наводжу близький для них приклад: уявіть, якби в Європі вам сказали, що араби й турки – одна нація. Тоді вони починають замислюватися. Поки не почнеш використовувати приклади, які стосуються їх особисто, отримати позитивний відгук важко.

Турки люблять історію, тому часто звертаюся до неї, щоб пояснити ситуацію. Москви ще навіть не було, коли заснували Київ. Російський імперіалізм має давню історію: Росія століттями розширювала свої території, вела загарбницькі війни проти сусідніх народів, воювала й з Османською імперією. І сьогодні ми бачимо продовження цієї імперської політики вже у війні проти України. Завжди пояснюю, що для українців важливі зовсім інші цінності, аніж для російських загарбників.

- У книзі ви також радите будувати комунікацію з турецьким суспільством «на людяності та розумінні того, що робить Росія в Україні». Як це найкраще можна реалізувати на практиці?

- Наприклад, турки дуже люблять дітей і поважають сімейні цінності. Більшість із них і гадки не мають, що росіяни вбивають та викрадають українських дітей, ґвалтують жінок. А також сильно дивуються, коли дізнаються, що російські ракети та дрони навмисно влучають у лікарні, дитсадки та цивільні об’єкти.

Ще такий приклад. Турки – дуже привітний та гостинний народ. Вони завжди раді нагодувати гостей. Традиційні страви та культура споживання їжі посідають важливе місце в їхньому житті. Фото порожніх полиць у київських супермаркетах після російських ударів по продовольчих складах мають на турків сильний емоційний вплив. Це починає формувати в них уже зовсім інше уявлення про Росію та росіян.

ПЕРЕМОГА УКРАЇНИ У ВІЙНІ СПРИЯТИМЕ СТАБІЛЬНОСТІ ТА СТАЛОМУ РОЗВИТКУ ТУРЕЧЧИНИ

- Пані Олено, у книзі ви зауважуєте, що російський вплив у Туреччині відчутний не лише в медіа, а й у культурній та освітній сферах. Як гадаєте, які методи протидії російській пропаганді є найефективнішими?

- Передусім це подавання правдивої та перевіреної інформації з нашого боку. У Туреччині російська пропаганда поширюється, зокрема, через турецькомовні соцмережі, щоб формувати негативне ставлення до України, тобто дискредитувати українців та нашу державу.

Російська мова продовжує залишатися однією із затребуваних для вивчення серед турків. На полицях книжкових магазинів також можна побачити багато російської літератури, перекладеної турецькою мовою.

Скажу з власного досвіду: українські дипломати й громада в Туреччині проводять активну та ефективну роботу з протидії російській пропаганді, зокрема спростовуючи неправдиву інформацію та фейки. Думаю, що збільшення кількості українського контенту турецькою мовою в медіа та соцмережах допоможе нам ефективніше протидіяти роспропаганді.

- Як би ви сформулювали для турецького суспільства головний аргумент: чому перемога України відповідає не лише моральним принципам, а й національним інтересам самої Туреччини?

- Щодо морального принципу, то тут простіше. Як я уже казала, турки розуміють, хто на кого напав, хоча під впливом російської пропаганди іноді й мають певні хибні уявлення про війну, зокрема щодо ролі й навіть нібито участі в ній США. Турки дуже емпатичні й висловлюються проти атак на мирне населення. Водночас Туреччина зазнає втрат через закриття повітряного простору над Україною, зменшення туристичного потоку з нашої країни, проблеми із судноплавством.

Прибуток та стабільність – аргументи, які також можуть бути переконливими для турецького суспільства. Коли закінчиться війна, турецький бізнес знову безперешкодно зможе працювати в Україні та з Україною на повну потужність.

Багато турецьких компаній планують після закінчення війни активно долучитися до відбудови. Проте далеко не всі підприємці розуміють, що їхня нинішня співпраця з РФ вплине на майбутні можливості працювати з Україною. Ось про це також варто мати більше обізнаності. Перемога України, безперечно, сприятиме стабільності – безпековій та економічній, а отже, і сталому розвитку Туреччини.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА В ТУРЕЧЧИНІ – ЗГУРТОВАНА І ПОТУЖНА СИЛА

- За вашими спостереженнями, як змінилася українська громада в Туреччині після 2022 року? Чи вдалося об’єднати давніх представників діаспори та українців, які прибули до країни, рятуючись від війни?

- Скажу так: на початку повномасштабного російського вторгнення українська діаспора вже була організованою, згуртованою і сильною структурою. Але якщо ми говоримо про динаміку, то перша велика хвиля об’єднання та зміцнення діаспори в Туреччині відбувалася десь у 2013–2015 роках. Тоді почався активний процес формування спілок у різних куточках країни та їхнього офіційного оформлення. Ще до початку вторгнення у різних містах українці проводили протести із закликом не допустити російської агресії та вплинути дипломатичними каналами на Москву. Від початку повномасштабної війни ці акції стали ще більш активними й масовими. Також до Туреччини почали масово прибувати українці, передусім у великі міста – Стамбул, Анкару, Анталію. Діаспора допомагала їм як гуманітарною допомогою, так і з консультаційних питань, вивченням мови, організацією навчального процесу для дітей тощо. Оскільки з низки різних причин Туреччина не надавала такої підтримки українським біженцям, як це робили в інших країнах, згодом багато наших громадян виїхали звідси.

Нині українська діаспора в Туреччині сильна й об’єднана. І ті, хто приїхав до 2022 року, і ті, хто приїхав після, діють згуртовано: проводять благодійні заходи, продовжують збирати та відправляти допомогу в Україну, активно представляють нашу країну, її культуру, історію та традиції.

- Тобто українська діаспора продовжує активно розвиватися…

- Саме так. Також зазначу, що дуже багато моїх знайомих із-поміж російськомовних представників діаспори вже перейшли на українську.

ТУРЕЧЧИНА СТВОРЮЄ «КУЛЬТУРНІ МОСТИ» З ІНШИМИ КРАЇНАМИ ЗАВДЯКИ ІНОЗЕМНИМ СТУДЕНТАМ

- Ви пишете про навчання і в українському, і в турецькому університетах. Наскільки принципові відмінності між двома освітніми системами?

- Звісно, у різних країнах є відмінності в системах навчання. Не можу сказати, що освіта в Україні чимось гірша за турецьку чи навпаки – вони просто відрізняються одна від одної. Я б дуже хотіла, щоб наші студенти могли проживати в українських державних гуртожитках такої ж якості, як той, у якому я мешкала в Туреччині. Це нові будівлі, чиста постіль, забезпечення харчуванням. У Туреччині студенти навіть не прибирають у своїх кімнатах – для цього є спеціальний персонал.

Минуло вже багато часу після мого випуску з українського університету, і я знаю, що система навчання розвивається навіть попри війну. У деяких навчальних закладах уже також є можливість самостійно обирати дисципліни. З одного боку, це дає змогу вивчати те, що більше подобається, з іншого – забирає можливість постійно бути в одній групі з друзями. Ще у 2014 році, коли я приїхала на навчання в магістратуру, тут уже все було цифровізоване: ніяких журналів з оцінками – усе онлайн.

- Ви розповіли про турецьку стипендіальну програму, яка забезпечила навчання, мовні курси, гуртожиток… Що з цього турецького досвіду, на вашу думку, могла б запозичити Україна для залучення іноземних студентів і розвитку власної освітньої дипломатії?

- Реалізація студентського обміну чи навчання іноземців в Україні – це безпрограшна можливість для розвитку зв’язків між батьківщиною студента та Україною у майбутньому. Він буде знати нашу мову та традиції. Це культурний міст, яким дуже вдало вже користується Туреччина. Звісно, повноцінно розвивати такі програми в Україні можна буде після закінчення війни. Певною мірою вони реалізовувалися і до повномасштабного вторгнення. Думаю, такі освітні програми варті розвитку та більшої уваги на рівні держави, адже кожен іноземний випускник українського університету – це фактично амбасадор України у своїй країні.

Ольга Будник, Анкара

Фото з архіву Олени Литвиненко