Робін Імторн, нідерландський волонтер, ветеран морської піхоти

Робін Імторн – нідерландський морський піхотинець, ветеран, фахівець із психологічної реабілітації та посттравматичного зростання. За свою діяльність він був нагороджений орденом Почесного легіону.

Від початку повномасштабної війни Росії проти України Робін Імторн активно підтримує українських військових та медиків. Він співпрацює з українськими фахівцями у сфері відновлення після бойових травм, психологічної реабілітації ветеранів та розвитку програм посттравматичного зростання. Також бере участь у міжнародних ініціативах, спрямованих на обмін досвідом між українськими та європейськими медичними й ветеранськими спільнотами.

Він автор книги «Levensvuur» («Вогонь життя», – ред.) та ініціатор міжнародної благодійної ініціативи «Mission Kyiv» («Місія Київ», – ред.), спрямованої на підтримку українських ветеранів. Торік українські та нідерландські ветерани подолали 2000 кілометрів від Гааги, зібравши близько 130 тисяч євро на медичну та психологічну допомогу.

Про свою місію Робін Імторн розказав в ексклюзивному інтерв’ю кореспондентці Укрінформу в Гаазі.

ШЛЯХ ДО ДОВІРИ ТА ТЕРАПІЇ

- Передусім, дякую, що погодилися на цю розмову. У вас дуже насичений життєвий шлях – служба в морській піхоті, досвід бойових місій, робота з ветеранами та питаннями психологічного відновлення. Розкажіть, коли ви вирішили не залишатися осторонь та почати допомагати Україні? Як Україна увійшла у ваше життя? Чи був зв’язок з Україною до початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, можливо у 2014 році?

- Я проходив службу в Корпусі морської піхоти Нідерландів. У 2014 році події в Україні для багатьох у Нідерландах усе ще здавалися чимось далеким. Ми стежили за новинами, але не відчували безпосереднього зв’язку з тим, що відбувалося. Згодом ситуація змінилася. Трагедія рейсу MH17 стала болючим ударом для нідерландського суспільства, а війна продовжувала набирати обертів.

Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, я, як і мільйони інших людей, уважно стежив за подіями. Те, що я бачив, не могло залишити мене байдужим. У таких ситуаціях виникає бажання діяти, допомогти. Але як військовослужбовець Корпусу морської піхоти Нідерландів я не міг просто залишити службу і поїхати воювати в Україну. Це було неможливо і суперечило правилам. Хоча внутрішньо саме цього й хотілося.

Тому я почав шукати інший спосіб бути корисним і ставив собі запитання: що я можу зробити, щоб допомогти?

На той час я активно працював у сфері психічного здоров’я в нідерландських збройних силах. Я був одним із перших військових, хто відкрито заговорив про психологічні наслідки, адже сам пережив непростий досвід після служби в Афганістані. Повернувшись додому, я зрозумів, що вже не є тією людиною, якою був раніше. Мені довелося пройти довгий і складний шлях відновлення.

У 2022 році я продовжував працювати у цій сфері в Нідерландах, допомагаючи військовим і ветеранам долати наслідки психологічних травм.

- Дозвольте запитати, з якими саме труднощами вам довелося зіткнутися? Ідеться про відчуття дискомфорту після повернення додому, коли навколо все здається спокійним і звичним, а всередині триває зовсім інша боротьба?

- Так, саме так. Але все починалося поступово, не в один момент. Це накопичувалося роками. Під час служби в нідерландських збройних силах ти їдеш туди, де йде війна, а потім повертаєшся додому. Для українців ситуація інша – це ваша країна, ваш дім, і війна є постійною реальністю. А для нас головний виклик полягає в тому, щоб після воєнного досвіду повернутися у звичайне цивільне життя.

Проблема в тому, що життя навколо триває, а люди часто не розуміють, через що ти пройшов. Особисто я помічав, що став більш агресивним. Мені було важко впоратися зі своїми емоціями. Інколи це проявлялося у надмірній емоційності, інколи навпаки, у прагненні приховати всі почуття за маскою сили та повного самоконтролю.

Зовні все виглядало нормально: безпечне середовище, мирне життя. Але мій мозок постійно сигналізував: небезпека. Ти маєш бути готовий до бою. Ця внутрішня тривога не зникала ні на хвилину. Я весь час був у пошуку загрози, і зрештою знайшов її всередині себе. Саме це було найважчим.

Особливо складно стало після народження моєї першої доньки. Коли з’являється дитина, життя кардинально змінюється. У мене почалися панічні атаки, безсоння.

Я часто пояснюю це так, що у кожного з нас є відро, яке поступово наповнюється водою – життєвими подіями та переживаннями. Час від часу потрібно дати цій воді вихід. Але в моєму випадку вона лише накопичувалася, поки відро не переповнилося. І тоді я втратив контроль.

Саме тоді проявився посттравматичний розлад. Я постійно повертався думками до Афганістану, гостро реагував на звичайні ситуації, наприклад, у супермаркетах чи людних місцях. Мене легко було вивести з рівноваги, я ставав агресивним і не міг контролювати свої реакції.

Моя дружина часто казала: “Я тебе більше не впізнаю. Хто ти тепер?”. Це було боляче чути.

Я почав ходити на терапію. Спочатку мені було дуже складно довіритися психологу. Я не хотів говорити про свій досвід, не міг розслабитися і відкритися. Лише з часом я зрозумів, що ця допомога справді може бути корисною.

Терапія допомогла мені пройти через складні емоції, але справжній переломний момент настав пізніше. Одного дня моя дружина сказала: “Я більше не можу так жити. Мені потрібно захистити себе і нашу доньку”.

Вона була готова піти. Тоді я усвідомив, що можу втратити найдорожче. І саме в цей момент поставив собі запитання: що я можу зробити зараз?

Я дуже хотів повернути колишнього себе. Але зрештою зрозумів, що спершу мені потрібно навчитися бути хорошим батьком для своєї доньки і хорошим чоловіком для своєї дружини.

Саме тоді відбулася найважливіша зміна – я перестав боротися із собою і почав приймати себе таким, яким був на той момент. Це не означало змиритися чи стати жертвою обставин. Це означало чесно сказати собі: “Я тут. Це моя реальність. Що я можу зробити далі?”.

Це змінило моє ставлення до терапії, до життя і до самого себе. Крок за кроком мені ставало краще. Згодом я повернувся до Корпусу морської піхоти. Мені сказали: “Ласкаво просимо назад”. Я відповів, що хочу передавати свій досвід і працювати інструктором. Так і сталося.

Водночас мене не полишало запитання: чому ми так мало говоримо про психологічні травми? Чому люди проходять через це наодинці? Я не хотів, щоб інші військові переживали те, через що пройшов я. Тому почав записувати свої думки й запропонував керівництву зробити цю тему більш відкритою. Але підтримки не отримав. Тоді я вирішив діяти самостійно. Я сказав собі, що якщо мені вдасться допомогти хоча б одній людині, то це вже буде перемога.

Тож я почав брати участь в екстремальних спортивних викликах та інших випробуваннях на витривалість. Це привертало увагу, але головним для мене було не це. Завдяки цьому я отримав можливість говорити про найважчі речі – панічні атаки, страх, вразливість, відчуття втрати себе. І це спрацювало. Через кілька тижнів після перших публікацій до мене почали звертатися молоді морські піхотинці. Вони писали, що завдяки моїй відвертості наважилися звернутися по допомогу, повернутися до роботи чи просто зробити крок уперед. З часом таких людей стали десятки, сотні, а згодом – тисячі. Не лише військові, а й цивільні з різних країн, зокрема й з України.

- Як, на вашу думку, досвід, який ви здобули, може бути корисним для українських військових і цивільних, які щодня живуть в умовах війни?

- Коли я почав співпрацювати з Україною, мене найбільше цікавило питання, як допомогти людям впоратися з травмою. Адже там, де триває війна, завжди є біль, втрата і горе.

Одного разу мене запросили виступити перед українськими медиками, які проходили навчання в Нідерландах. Я поділився своєю історією. Для багатьох із них це стало важливим досвідом, адже вони краще зрозуміли, що відчуває людина, яка сидить навпроти них і потребує допомоги.

Я пояснював, наскільки важливо створити для ветерана чи військового безпечний простір, де він зможе відкритися. Саме цьому я зараз намагаюся навчати інших, як знаходити контакт із людьми, які пережили війну, і як допомагати їм повертатися до життя.

БЛИЗЬКО 130 ТИСЯЧ ЄВРО НА ПІДТРИМКУ УКРАЇНСЬКИХ ВЕТЕРАНІВ

- Зараз ви працюєте з українськими ветеранами та військовими. Як допомагаєте їм? Чи відвідуєте ви шпиталі, реабілітаційні центри в Нідерландах?

- Так, звичайно. Допомагаю настільки, наскільки можу. Іноді це реабілітаційні центри, іноді люди самі знаходять мене через соціальні мережі. Тоді ми просто домовляємося про зустріч, і я приїжджаю до них. Також засновниця благодійного Фонду Netherlands for Ukraine Ксенія Негруца-Годска, час від часу звертається до мене щодо окремих випадків, радиться, як краще працювати з тією чи іншою людиною. У таких ситуаціях я намагаюся допомогти всім, чим можу.

Минулого року ми організували благодійний забіг на підтримку України. Нам удалося зібрати значну суму коштів. Багато хто запитував мене: “Навіщо ти це робиш? Чому саме Україна?” Але моя відповідь завжди була простою – потрібно діяти. Ми хотіли зробити щось реальне для людей, які щодня живуть із війною та її наслідками.

Для мене було дуже важливо, щоб у цьому проєкті брали участь не лише нідерландські ветерани, а й українські. Я добре розумів, що коли люди разом проходять складні випробування, між ними виникає особливий зв’язок. Вони підтримують одне одного, діляться своїм досвідом, знаходять новий сенс і нову мотивацію рухатися далі.

Саме це й сталося під час нашого маршу на витривалість. Учасники по-справжньому згуртувалися. У кожного була своя історія, свої втрати та переживання, але спільна мета допомогла відчути себе частиною чогось більшого. Для багатьох це стало можливістю знайти новий шлях у житті та відчути, що вони знову потрібні.

Звісно, ми також зібрали кошти, медичне обладнання та іншу необхідну допомогу для України. Але найціннішим результатом для мене стали саме людські зв’язки та підтримка, які народилися під час цього проєкту. Особливо якщо врахувати, що близько половини учасників нашої команди самі мали досвід посттравматичного розладу. Попри власні труднощі, вони змогли об’єднатися, пройти цей шлях і довести, що навіть після найважчих випробувань та травм можна рухатися вперед і допомагати іншим.

- Що найбільше вас вразило під час спілкування з українськими ветеранами?

- Передусім, їхні історії. У Європі, зокрема й у Нідерландах, коли я розповідаю про власний досвід, люди часто дуже вражені. Але, чесно кажучи, більшість із нас тут насправді не має уявлення, що таке війна. Ми читаємо про неї в новинах, але не знаємо, який вона має вигляд, запах і відчуття.

Один з українських військових розповів мені, як був поранений у руку. Він наклав собі турнікет і разом із побратимом відступав із лінії бойового зіткнення. Вони кілька днів майже не мали води. Рука вже була у дуже важкому стані. І він згадував, як побачив калюжу брудної води в канаві та випив її. За його словами, це була найкраща вода в його житті, бо він неймовірно страждав від спраги.

Інший ветеран розповів про рукопашний бій із російським солдатом. Під час нашого спільного забігу я зазвичай першим виходив на пробіжку рано-вранці. Він теж не спав ночами. Пізніше він зізнався мені, що щоразу, коли заплющує очі, бачить обличчя того російського військового. Уночі йому постійно чується його крик. Такі історії буквально пробирають до кісток.

Саме такі історії показують справжню ціну війни. Ту, яку неможливо побачити у статистиці чи зведеннях новин. На мою думку, війна – це одна з найбрудніших і найжахливіших речей, які існують. Водночас це й один із проявів людської природи. І це дуже важко прийняти.

Але є й інший бік. Те, що найбільше вразило мене в Україні, – це стійкість українців. Попри всі роки війни ви продовжуєте триматися разом і не здаєтеся. Звісно, можна сперечатися про різні підходи, про мир чи політичні рішення, але факт залишається фактом: ви продовжуєте боротися.

Мені здається, що Європа може багато чого навчитися в українського суспільства. Така витривалість і згуртованість – справді унікальне явище.

- Скільки коштів удалося зібрати минулого року, коли українські та нідерландські ветерани подолали 2000 кілометрів від Гааги до українського кордону?

- Завдяки цьому проєкту ми зібрали близько 130 тисяч євро на підтримку українських ветеранів. Це реальна допомога. Люди бачать пройдену дистанцію, зібрані кошти, конкретні результати. Але найцінніше було те, що найбільше мене зворушило і досі залишається в серці, – це слова, які я чув від українців: “Ви показали нам, що Україна не сама. Що про нас не забули. Що ми досі маємо значення”.

Пам’ятаю один момент під час забігу. Рано вранці я біг через Познань у Польщі. На моєму рюкзаку були закріплені прапори України та Нідерландів. Раптом на автобусній зупинці одна жінка помітила мене і вигукнула: “Україна! Україна!”. Я зупинився і підійшов до неї. Вона почала говорити зі мною українською, очевидно, думаючи, що я українець. Я пояснив, що ні, і розповів, що роблю та чому біжу. Вона розплакалася. Для неї ця зустріч стала чимось дуже важливим. Пізніше вона навіть зв’язалася зі мною. Саме тоді я ще раз усвідомив, що коли робиш щось, що має значення для інших, ти можеш змінити чиєсь життя. Мені здається, це одна з найпрекрасніших речей, які може зробити людина. Так, Україні потрібні автомобілі, обладнання, боєприпаси та інша матеріальна допомога. Це надзвичайно важливо. Але не менш важливо показати людям, що вони не самотні, що про них пам’ятають і що їх підтримують. Іноді саме це дає сили рухатися далі.

ВОГОНЬ СВОБОДИ, ЩО ОБ’ЄДНАВ УКРАЇНУ ТА НІДЕРЛАНДИ

- У Нідерландах у ніч з 4 на 5 травня 2026 року відбулася символічна естафета Вогню визволення, покликана привернути увагу до України та провести паралель між боротьбою Європи за свободу під час Другої світової війни і сучасною війною, яку переживає Україна. Ви були одним з ініціаторів цього проєкту. Двадцять ветеранів – десять українських і десять нідерландських – в естафетному форматі подолали близько 120 кілометрів від Вагенінгена, міста-символу визволення Нідерландів від нацистської окупації, до Гааги. Якою була головна мета цієї місії та які емоції вона залишила?

- Я хотів створити щось реальне, показати людям, що ви не самі. Хотів об’єднати людей і дати їм відчути підтримку. Ми стартували у Вагенінгені – дуже символічному місці. Того дня там уже проходив великий фестиваль. Наша група складалася з українців та нідерландців. Ми йшли під великим українським прапором. Навколо було ще багато команд із різних міст Нідерландів, загалом понад сотня груп. Але ми вирізнялися саме тим, що були спільною українсько-нідерландською командою.

Коли ми вишикувалися на старті, навколо були натовпи людей, музика, оплески. І я бачив обличчя українських ветеранів. Вони буквально світилися. Їх помічали, їх вітали, їх підтримували.

Перед стартом ми мали запалити Вогонь Свободи. Ми принесли свої смолоскипи й намагалися їх запалити. Це зайняло більше часу, ніж очікувалося, тому що смолоскипи були дуже якісні й розгорялися не одразу. Усі навколо зупинилися затамувавши подих.

Коли нарешті спалахнув вогонь, усі почали аплодувати й підтримувати нас. Люди потім казали мені: “У нас були мурашки по шкірі, коли ви стояли там з прапорами України та Нідерландів”.

Потім ми вирушили в дорогу. Ми бігли і йшли всю ніч, підтримуючи одне одного. У кожного була своя роль, кожен робив свій внесок.

А коли вранці ми прибули до Гааги й зібралися всі разом біля посольства України, це був майже магічний момент. Тоді я ще раз усвідомив: усе це – свобода, подолання труднощів, великі зміни – складається не з одного великого стрибка, а з тисяч маленьких кроків. І ми зробили ці кроки разом.

- Яким буде ваш наступний проєкт, пов’язаний з Україною?

- Зараз моя головна увага зосереджена на перекладі моєї книги українською мовою. Ми хочемо зробити її максимально доступною, щоби кожен міг завантажити й прочитати українською мовою. Можливо, буде символічна плата через технічні витрати, але головне, щоб книга могла допомогти людям.

Я також буду секретарем нового фонду під назвою “Ukraine Unfiltered” (“Україна без фільтрів”, – ред.). Його мета – розповідати у школах реальні історії українських ветеранів, щоб вони могли почути їхній досвід без прикрас та спотворень.

Після цього я хотів би розвивати навчальні програми для українців і, якщо буде можливість, проводити такі тренінги безпосередньо в Україні.

Назву не так просто перекласти дослівно, але книга називається “Levensvuur”, що можна перекласти як “Вогонь життя”. Її сенс – це знову віднайти вогонь життя, ту внутрішню іскру, яка запалює людину й дає сили жити далі. Коли людина переживає сильний біль, травму або тривалий стрес, вона часто ніби завмирає емоційно. Вона перестає відчувати цю іскру й просто виживає день за днем. Але коли перестаєш боротися з болем і починаєш його приймати, відбувається щось інше – у житті знову з’являється місце для любові. Саме цей внутрішній вогонь і потрібно знайти та слідувати за ним.

У книзі я розповідаю свою історію: від хлопця, який мав складне дитинство, багато часу проводив на вулиці та постійно потрапляв у неприємності, до морського піхотинця. Я пишу про службу, місії, повернення додому, про те, як війна змінила мене, про боротьбу з посттравматичним стресовим розладом і шлях до одужання.

Окреме місце в книзі займає роль моєї дружини, яка допомогла мені пройти цей шлях, а також усвідомлення того, наскільки важливо робити щось не лише для себе, а й для інших.

Це дуже особиста й відверта історія. Водночас це історія про силу, надію та відновлення. Багато читачів у Нідерландах уже казали мені, що книга допомогла їм знайти внутрішній спокій і рухатися далі.

Нещодавно я був у Литві на конференції разом з українськими ветеранами. Після одного з виступів до мене підійшла жінка, яка дуже боялася звуку танків. Вона сказала: “Коли ви говорили про вибухи й постійне напруження, ви розповідали мою історію. Саме так я почуваюся”.

Таке траплялося не лише там. Те саме було в Ізраїлі, Бельгії, США. Усюди люди реагують однаково.

Саме через історії ми встановлюємо зв’язок одне з одним. Тому так важливо продовжувати розповідати свої історії, говорити про пережите. Це допомагає зцілюватися та надихає інших.

- Чи є у вашій книзі розділ про Україну та ваш досвід з українськими ветеранами?

- У нинішньому виданні цього ще немає, але в українському виданні такий розділ обов’язково буде. Я розповім про наш марш до українського кордону, про саму подорож. Але найголовніше – про людей і їхні історії.

Це буде розповідь про те, як я познайомився з українцями, що ми пережили разом, як між нами виникло братерство, як важливо не почуватися самотнім.

БЕЗ ПРАВА БУТИ ПОЧУТИМ ЗЦІЛЕННЯ НЕМОЖЛИВЕ

- На вашу думку, що Україна вже сьогодні має робити, аби підготуватися до повернення наших захисників? Звісно, зараз реалізується чимало важливих ініціатив: працюють реабілітаційні центри, розвиваються програми фізичного та психологічного відновлення. Але що ще необхідно зробити, щоб ветерани, повертаючись додому, відчували підтримку, розуміння та могли поступово адаптуватися до мирного життя? Що можуть робити звичайні люди вже зараз, аби допомогти тим, хто пройшов війну, відчути себе потрібними, почутими та знову знайти своє місце у мирному житті?

- Зараз існує певна дистанція між досвідом людей на фронті та тих, хто живе в тилу. І це цілком природно. Навіть якщо в містах лунають сирени й падають ракети, все одно є різниця між життям на передовій і життям поза нею. Військові повертаються з війни, де вони втрачали побратимів, щодня ризикували життям і переживали речі, які важко уявити тим, хто цього не бачив. А потім вони повертаються у світ, де життя інше, навіть у час війни.

Найважливіше, що має зробити суспільство, – визнати цей досвід і дати ветеранам простір для їхніх історій. Простір, де їх будуть слухати.

Оскільки якщо про пережите не говорити, травма нікуди не зникає. Ми бачили це після Другої світової війни в Нідерландах. Багато людей мовчали про пережите, не працювали зі своїми травмами, і часто ці травми передавалися їхнім дітям та онукам. Тому потрібно не лише розвивати професійну психологічну допомогу. Потрібно розуміти, що жодна країна не знайде достатньо психологів, щоб вирішити проблему такого масштабу. Це завдання всього суспільства.

Необхідно створювати ветеранські центри, простори підтримки, місця, де ветерани можуть спілкуватися один з одним і допомагати один одному. Дуже важливо, щоб ветерани були залучені до допомоги іншим ветеранам, адже людина, яка сама пройшла через подібний досвід, часто здатна зрозуміти значно більше. І ще одна річ – слухати, а не засуджувати. Просто слухати. Давати людям можливість говорити про свій досвід, не оцінюючи його. Це перший крок до відновлення. Телевізійні програми, проєкти, які пояснюватимуть. Вони можуть бути дуже корисними. Але тут важливо знайти правильний баланс. Не варто сприймати ветеранів виключно як жертв чи ставитися до них з надмірною жалістю. Вони не потребують співчуття в такому сенсі. Натомість потрібно ставити питання: що ми можемо зробити, щоб підтримати їх і допомогти?

Я часто читаю лекції саме про це. Про те, як суспільство може допомагати. Освітні ініціативи справді мають значення, зокрема, можна навчати інших ветеранів, щоб вони передавали ці знання далі. Саме такий підхід ми використовуємо: готуємо тих, хто зможе навчати інших.

Ідеться про розвиток навичок спілкування, вміння слухати, розпізнавати ситуації, коли людині потрібна додаткова підтримка, а також знати, куди звернутися по професійну допомогу. Такі програми можуть суттєво доповнити систему охорони здоров’я.

Безумовно, розвиток професійної психологічної допомоги також необхідний, але це довгий і складний процес. Водночас є те, що можна почати робити вже сьогодні: ветерани можуть підтримувати ветеранів. Саме така взаємодопомога часто стає першим і найважливішим кроком на шляху до відновлення.

Коли війна закінчиться, настане час зцілення. І це, можливо, буде найскладніший етап. Тому що суспільство захоче рухатися вперед, а багато тих, хто воював, ще довго житимуть з війною всередині себе. Саме тому вже сьогодні потрібно створювати умови, щоб вони могли розповідати свої історії, відчувати підтримку та поступово повертатися до повноцінного життя в суспільстві. Це відповідальність не лише держави, а кожного з нас.

- Чи займаєтеся ви зараз підготовкою українських ветеранів або фахівців, які згодом могли б працювати з іншими ветеранами? Адже вони могли б не лише допомагати своїм побратимам тут, у Нідерландах, а й повертатися в Україну вже з новими знаннями та досвідом.

- Це саме те, що ми хотіли б розвивати в майбутньому. Поки що ми безпосередньо не навчаємо українських ветеранів, але вже працюємо з українськими медичними працівниками та фахівцями, які займаються реабілітацією. Я також спілкувався з одним українським ветераном на ім’я Іван. Ми обговорювали можливість запуску подібної ініціативи. Зараз ми обговорюємо різні формати співпраці. Йдеться не лише про лекції чи зустрічі, а й про підготовку українських ветеранів, які зможуть самі розповідати свої історії на різних майданчиках, працювати з іншими ветеранами, виступати перед аудиторією та передавати свій досвід.

У перспективі я б дуже хотів приїхати в Україну та проводити таке навчання безпосередньо там. Але наразі я залишаюся на дійсній службі в Корпусі морської піхоти Нідерландів, тому офіційно не можу працювати в Україні. Тож наразі ми шукаємо інші формати співпраці, наприклад, проведення тренінгів у Польщі чи інших країнах. Але слід розуміти, що під час війни всі зусилля насамперед спрямовані на нагальні потреби фронту. Робота з психологічним відновленням ветеранів – це довгострокова інвестиція, результати якої не видно одразу, тому вона часто відходить на другий план.

- Як людина з військовим досвідом, як ви оцінюєте зміни на полі бою?

- Це питання виходить за межі моєї основної експертизи. Я не є фахівцем із цього питання, тому не можу прогнозувати розвиток подій.

Але те, що я бачу зі свого професійного боку, то українські безпілотники сьогодні завдають російській армії значних втрат, і це має важливе стратегічне значення.

Однак мене найбільше хвилює інше. Те, що відбувається з людьми під час цієї війни і що станеться з ними після її завершення. Я знаю, як на людський мозок впливають постійний стрес, звуки вибухів, запах війни та життя під безперервною загрозою. Я знаю, які наслідки це може мати для психіки.

Саме тому мене найбільше турбує питання, як українські ветерани впораються з цим досвідом після того, як бойові дії завершаться. Що буде тоді, коли стихнуть вибухи, зникне постійний шум дронів і настане тиша. Саме цей етап відновлення може виявитися одним із найскладніших, і також для цивільних.

Під час війни люди пристосовуються до тих умов і можливостей, які мають. Але ненормально жити під постійною загрозою ракетних ударів. Ненормально, коли діти змушені переривати уроки й бігти до укриття. Усе це залишає глибокий слід у свідомості та формує відчуття небезпеки.

На жаль, змінити сам факт того, що це відбувається, неможливо. Але коли війна закінчиться, цей відбиток залишиться. Звуки сирен, дронів, вибухів нікуди не зникнуть із пам’яті людей. Просто з часом вони асоціюватимуться вже з іншими, звичайними звуками повсякденного життя й можуть викликати сильні емоційні реакції. Саме тому надзвичайно важливо мати можливість говорити про пережите, повертатися до складних спогадів і осмислювати їх. Це непросто, адже люди зазвичай намагаються уникати того, що завдає болю. Але саме уникання часто стає початком серйозних психологічних проблем. Тому необхідно створювати простір, де люди зможуть відкрито ділитися своїм досвідом і почуттями. І тут ми знову повертаємося до ролі суспільства. Як суспільство, ми повинні нести цей тягар разом, підтримувати одне одного, не засуджувати, а допомагати. Це, на мою думку, буде одним із найважливіших викликів після завершення війни.

ВІЙНУ, ЯК І РАНІШЕ, ВЕДУТЬ ЛЮДИ – ЗМІНЮЮТЬСЯ ТІЛЬКИ ТЕХНОЛОГІЇ

- Чи достатньо добре, на вашу думку, у Нідерландах поінформовані про те, що відбувається в Україні?

- На мою думку, дезінформація сьогодні є однією з найскладніших проблем у Нідерландах. Багато людей формують свої погляди на основі роликів у TikTok, відео на YouTube або матеріалів, які просувають російський порядок денний. Люди часто хочуть простих відповідей, але в реальності їх не існує. І точно не НАТО спровокувало Росію. Суть дуже проста: Росія вторглася на територію суверенної держави. На мою думку, Захід відреагував надто пізно. Коли Росія розпочала вторгнення, Європа мала діяти рішучіше. Ми дозволили ситуації загостритися, довго вагалися, що робити далі. Так, ми передавали зброю та допомогу, але, на мою думку, потрібно було набагато швидше й твердіше стати поруч з Україною.

Для Європи ця війна стала серйозним сигналом тривоги. Ми побачили, що не були готові до такого сценарію. Не вистачало боєприпасів, оборонних спроможностей, готовності діяти. І, на жаль, цей урок оплачений життями українців.

- Як, на вашу думку, війна в Україні змінила природу війни, стандарти, підходи НАТО?

- Сама природа війни не змінюється, як і раніше, її ведуть люди. Але змінюються засоби та механізми ведення бойових дій.

Україна навчається надзвичайно швидко і дуже швидко нарощує виробництво. Ми на Заході відстаємо, і ми це усвідомлюємо. Росія також знає про це відставання. Те, що сьогодні відбувається в Україні, вже впливає на підготовку військових у країнах НАТО. Наприклад, у Корпусі морської піхоти Нідерландів навчання роботі з дронами вже включене до базової підготовки. Раніше цього не було. Тепер новобранці з перших днів проходять підготовку з використання безпілотників та роботи з цифровими системами управління.

Між Україною та Нідерландами відбувається активний обмін досвідом. Ми вчимося одне в одного. Але найшвидший спосіб засвоїти уроки війни – це, на жаль, воювати. Україна починала цю війну, спираючись на досвід США, Нідерландів та інших союзників, а сьогодні вже сама передає свій бойовий досвід партнерам.

Зараз саме Україна є одним із головних новаторів у тому, як вести війну у XXI столітті. Ми бачимо кардинальні зміни. НАТО ще має багато роботи, адже наші традиційні уявлення про війну вже не повністю відповідають сучасним реаліям. Основні принципи залишаються незмінними, але інструменти та методи ведення бойових дій дуже швидко еволюціонують.

- Що ви хотіли би побажати українцям – як військовим, так і цивільним?

- У нас є сімейна різдвяна традиція. Щороку ми вішаємо на ялинку спеціальні кульки з побажаннями. Мої діти пишуть на них свої побажання. Моя молодша донька зазвичай просить якісь подарунки, але минулого Різдва моя старша донька, якій 7 років, написала: “Я бажаю, щоб українці знайшли мир”. Це було повністю її власне бажання, і воно глибоко мене зворушило.

Тому якщо говорити про моє побажання, то це, безумовно, мир. Але не лише мир як припинення війни, а й внутрішній спокій. Я сподіваюся, що коли одного дня все закінчиться, історії людей, які пройшли через цю війну, не будуть забуті. Щоб ніхто, хто переживає труднощі, не почувався самотнім.

І ще я дуже хочу, щоб українці знали, що вони не самі. Ми поруч і не залишимо Україну напризволяще.

Ірина Драбок, Гаага

Фото: Ірина Драбок та надані Робіном Імторном