Наталія Бутирська, експертка Центру «Нова Європа»

Закінчився травень, який був позначений, зокрема, тим, що Китайська Народна Республіка головувала в Раді Безпеки Організації Об'єднаних Націй.

Ніби буденна подія, адже всі члени Ради Безпеки головують по черзі, але у випадку з Китаєм це мало особливе значення. По-перше, цей рік є ювілейним для КНР – 55 років тому Китай повернувся на своє місце в ООН. По-друге, у травні Пекін відвідав з державним візитом президент США Трамп, а потім слідом за ним прилетів Путін.

Таким чином, Пекін у травні перетворився на точку переплетіння міжнародних подій та інтересів і буквально був центром формування майбутнього світоустрою. Саме про це поговоримо з пані Наталією Бутирською, експерткою з Центру «Нова Європа», яка спеціалізується на дослідженні Індо-Тихоокеанського регіону.

- Майже рік тому ми говорили про саміт Шанхайської організації співробітництва, певну увагу приділили тоді темі нового світового порядку, світоустрою і дійшли висновку, що світ уже фактично став двополярним.

Один полюс – це Сполучені Штати Америки, а Китайська Народна Республіка – це другий полюс. Так і стабілізувався розподіл центрів впливу?

- Дійсно, ми живемо в дуже цікавий час, у той період, коли вибудовується нова форма відносин, відмінна від того світу, в якому ми жили раніше. І зараз, звісно, фокус уваги – на тому, які форми це будуть.

Як ви окреслили, в інформаційному полі останнім часом Китай зайняв місце, де сходяться різні світові інтереси, куди з'їжджаються лідери. Бо до згаданих візитів Китай ще відвідав Рахмон, президент Таджикистану. Ця подія пройшла взагалі непомітно, але слід пам’ятати, що президенти малих і середніх держав їздять до Китаю досить часто. Китай при цьому намагається представляти себе як стабілізуючий фактор у світі, де США дестабілізують цей світ і можуть перетворити його на джунглі, де панує право сили. А Китай намагається захистити правові основи світоустрою – саме в такому ключі китайці переконують навколишні держави, які відвідують Китай і шукають розвитку відносин із ним.

Що за цей час змінилося? Відбулися серйозні торговельні сутички між Китаєм та США, між США та всім світом, із друзями й ворогами. І це певним чином відкоригувало поведінку Дональда Трампа, тому що він зрозумів, що навіть порівняно з його першим президентством, йому не вдається вже колоти Китай як горішок, з Китаєм потрібно вибудовувати відносини. Візит Трампа до Китаю був більше транзакційним, економічно спрямованим. І тому ми не почули позиції держав щодо провідних питань безпекового характеру.

Часом здавалося навіть, що Китай вимальовував лінії поведінки для США, зокрема напередодні візиту саме китайці на сайті посольства оприлюднили чотири пункти, які не підлягають обговоренню і формують свого роду передумову, дотримання якої дозволить двом країнам співпрацювати, а інтереси Китаю не будуть порушуватися з боку США. Це стосується насамперед Тайваню, прав людини, політичної системи Китаю і діяльності розвідки Китаю. Таким чином, за результатами зустрічі і при відсутності видимих домовленостей склалося враження, що США визнали паритет Китаю.

Отже, коли ми говоримо про двополярний світ, то на цьому етапі, після зустрічі Сі з Трампом, склалося враження, що США нині вже можуть сприймати чи навіть уже сприймають Китай як державу, рівну собі. Китай дуже довго прагнув отримати таке визнання статусу рівного партнера, принаймні, останніми роками ми бачили активну роботу над цим. Важливо також, що Дональд Трамп навіть говорив про G2.

- Мене цікавить шлях, який пройшов Китай, щоб досягти такого стану, такої ситуації, як ви її змалювали, що Пекін і Вашингтон розмовляють на рівних. Як уже згадувалося, головування Китаю в Раді Безпеки цього разу було специфічним ще й тому, що Китай відзначає 55-ту річницю повернення в Організацію Об'єднаних Націй.

Мені здається, що з того часу, як головою Китаю став Сі Цзіньпін, простежується чітка лінія поведінки на глобальному рівні, на рівні ООН, яка і привела Китай у цей пункт, де він здобув могутність, авторитет, важелі впливу на весь світ, і в тому числі на Сполучені Штати Америки.

Можна вважати, що ті ініціативи, які Китай представив і продовжує активно просувати на міжнародному рівні, також мали ефект, який сприяв такій зміні глобальних розкладів і становленню Китаю як однієї з держав двополярного світу. Першою з цих програм Китаю був «Один пояс, один шлях» – проєкт, який розроблявся і втілюється з суто практичних міркувань, у прагматичних інтересах Китаю.

Але далі Сі Цзіньпін висував на порядок денний глобальні проєкти. Серед них, зокрема, глобальна ініціатива розвитку, в рамках якої Китай разом з ООН фінансує проєкти, які відповідають цілям розвитку ООН. Потім Китай висунув глобальну ініціативу безпеки, яка пропагує по всьому світу підходи Китаю до вирішення глобальних і міжнародних проблем. Нарешті Китай виступив з ініціативою глобальних цивілізацій.

Мені здається, що ця остання ініціатива базується саме на тих пунктах, про які ви згадали: червоні лінії для США, куди не варто втручатися. Це дійсно така далекоглядна політика? Чи результат поступового накопичення впливу різних ефектів?

- Мені здається, що тут поєдналися стратегія Китаю для власного розвитку, яка була започаткована проєктом «Один пояс, один шлях», і певний економічний двигун всередині країни та фінансові накопичення, які дали Китаю можливість винести свої кошти за межі Китаю. Це була і потреба, яка згодом переросла в певний політичний вплив у тих країнах, з якими Китай активно торгує.

Треба пам’ятати, що Китай – головний торговельний партнер для понад 120 країн світу. Цей економічний важіль дає можливість і певного політичного впливу. Плюс Рада Безпеки ООН, безумовно, – там теж важливий голос Китаю.

Китай в особі Сі Цзіньпіна підняв важливі історичні питання, коли західні країни, з китайської точки зору, заважали його розвитку, принижували певними договорами велику китайську цивілізацію. Тобто, на їхню думку, протягом певного періоду відбувалося накопичення певних історичних образ, коли Китай утратив динаміку розвитку, і лише згодом Китай наростив економічний потенціал завдяки західним інвестиціям і технологіям.

Врешті-решт, низка факторів дозволили Китаю системно підійти до формування бачення свого місця і позиціонування у світі. Ну і, звісно, амбіції самого Сі Цзіньпіна, який захотів бути не тільки лідером Китаю. Як ми бачимо, він поставив себе поряд із батьками нинішньої Китайської Народної Республіки, і він, власне кажучи, спирається на те, що має не тільки шанси, але й підстави претендувати на лідерство, виходить за межі певних правил. Зокрема, він уже третій термін при владі, а далі, напевно, він перейде на четвертий термін, адже проведені конституційні зміни не заперечують таку можливість. Відповідно, ці амбіції теж рухають Китай як країну, що нині претендує на глобальне лідерство.

Але ми повинні розуміти особливість лідерства Китаю, не дивитися на нього шаблонно. У нашому недалекому минулому ми були свідками боротьби Сполучених Штатів Америки та Радянського Союзу, потім були США в якості світового поліцейського, тим чи іншим чином захищали порядок у світі й були лідером світу.

І зараз, коли почалося протистояння, певна конкуренція між Китаєм та США, ми намагаємося побачити Китай лідером, що схожий на ті моделі, які ми маємо в нашій уяві. Але тут дещо інше. По-перше, протистояння цих двох держав перебуває в такій формі, коли вони дуже серйозно взаємопов'язані між собою, і їхня боротьба приносить великі збитки для кожної з них.

І це було дуже показово, коли Трамп наклав тарифи на Китай, а Китай у відповідь використав свої інструменти. Тому в даному випадку, коли Китай говорить про паритетність в економічному питанні, він претендує на те, щоби США визнавали їхній економічний потенціал, їхні 20% загального світового ВВП і право голосу в світових фінансових інституціях.

З чого починалися претензії на лідерство? З того, що Китай виріс із того одягу, в якому він був, і почав претендувати на права для себе, для свого розвитку. Далі Китай зовсім не влаштовує, що США, наприклад, піднімають питання національних меншин, прав людини, демократичних норм. Китай, який уже має таку гарну історію власного позитивного розвитку, таке собі поєднання капіталізму з комунізмом, вважає, що ніхто не має права нав'язувати їм інші форми державного устрою, адже вони мають досить успішну форму, в якій зростають.

Отже, Китай бореться передусім за свої власні інтереси. І тому, коли ми хочемо побачити дві сили, які несуть відповідальність за глобальні питання, коли ми хочемо бачити Китай настільки ж активним, як США, то ми з подивом спостерігаємо певну бездіяльність Китаю, відсутність активної ролі в розв'язанні конфліктів. Більше того, ми бачимо, наприклад, певні потурання тим, хто збурює міжнародний порядок. З одного боку, Китай виступає за дотримання міжнародного права, апелює до Статуту ООН, але з іншого – підтримує, як ми бачимо, тих, хто цей порядок підриває. Тому у двополярному світі, про який ми з вами зараз говоримо, багато ще не викристалізувалося для того, щоби ми повністю зрозуміли, яким саме він буде.

- Давайте подивимося трохи з іншої точки зору. Цей світовий порядок, який склався після Другої світової війни, захитався і фактично впав, коли Путін вторгнувся в Україну. Ця війна стала тим тригером, який призвів до низки подій, і вони ще не закінчились.

Але мотивом Путіна і рушійною силою його дії взагалі було прагнення до реваншу, оскільки він і далі вважає, що розвал СРСР – це найбільша трагедія ХХ століття. Його мета – поновити статус-кво, відновити велич і могутність Росії. І головне, що він мав і продовжує мати у своїй голові, – треба сісти з лідером США і про все домовитися.

Виходить так, що Путін, захоплений своїми параноїдальними ідеями, проґавив, що крісло, де сидить той другий, уже зайняте, напроти президента США сидить тепер лідер Китайської Народної Республіки. А де Путін? Де Китай бачить його?

- Важливо, що під час зустрічі Путіна з Цзіньпіном був продовжений договір про добросусідство, дружбу і співробітництво, це основний договір про їхні двосторонні відносини. І була підписана декларація про багатополярний світ та міжнародні відносини в нову еру. У тому, що в цій декларації окреслив Китай, – нічого нового. Це те саме, що ми чули від Китаю, те, що трішки чули від Росії, тобто такий набір пунктів, які не вимальовують якесь бачення і розуміння того, що хоче Китай.

Як ми говорили, Китай протягом певного періоду добивався забезпечення своїх прав, свого визнання і створення комфортних для себе умов. І от саме це було викладено: багатополярний світ – це саме той світ, який бачить Китай, умовні рамки, які вимальовує Китай. Тобто на противагу пропозиції про «Велику двійку», про яку сказав Дональд Трамп, Китай говорить про багатополярний світ. І назовні це звучить дуже привабливо, тому що про багатополярний світ говорять і Індія, і Росія, і навіть Північна Корея шукає своє місце у багатополярному світі.

Отже, Китай, з моєї точки зору, в силу специфіки своїх цілей і філософії побудови майбутнього, не бачить себе таким лідером світу, який готовий брати на себе зобов'язання. Саме тому він апелює до багатополярного світу, звісно, що за провідної ролі самого Китаю.

За такого бачення різні організації, зокрема ШОС, БРІКС і подібні матимуть право голосу, а не гегемон, такий як США. З моєї точки зору, ця вся історія поки що спрямована на те, аби зменшити вплив Сполучених Штатів Америки, але поки що без бажання Китаю брати на себе відповідальність. І тому Китай бачить і продовжує бачити ООН як провідну універсальну організацію.

Далі він бачить міцні регіональні організації, з якими він співпрацює. Але тут Китай підсвідомо чи не в явній формі виходить із того, що якщо на Близькому Сході у США, наприклад, не вийде якоїсь перемоги над Іраном, тоді регіональні держави дійдуть висновку, що їм краще домовлятися між собою, вибудувати таку систему безпеки, де США будуть осторонь. І тоді будь-яка регіональна організація буде співпрацювати з Китаєм, а Китай, своєю чергою, буде мати достатньо політичного, економічного, технологічного впливу на те, щоби Близький Схід був під таким впливом, який був би достатнім для Китаю.

- Як ви зазначили, для 120 країн світу Китай сьогодні є торговельним партнером №1. Це величезна кількість країн і, звісно, значний товарообіг. Зараз Китай виробляє 20% глобального ВВП, через 5 років – це буде 30. Ще через 10 років, а може й скоріше, буде паритет зі США. Очевидно, що тоді з'являться інші наративи, інші ідеї, інші програми.

Тому, як мені здається, китайські мантри про багатополярність, відданість Статуту ООН та новий світовий порядок без гегемонії – все це не так безневинно, як ви змальовуєте: що є лагідний Китай, який нічого не нав'язує, намагається і далі бути привабливим, і діяти через міжнародні організації. Це один бік монети, це для всіх інших. Але є й інший бік, адже насправді за столом усе одно сидять двоє.

- Я маю уточнити, що абсолютно критично ставлюся до сучасного Китаю і бачу дуже велику небезпеку в його зростанні в тому вигляді, який є зараз. Тому що хоч які б глобальні ініціативи проголошувалися, за ними насамперед ідеться про досягнення власних цілей, які ставить Китай.

Навіть якщо подивитися на економічні проєкти, які були запропоновані Китаєм у рамках «Поясу і шляху», ми побачимо за ними вплив на ресурсну базу тієї чи іншої країни, а кредити, які давалися на розвиток інфраструктури, про що Китай голосно говорить, мають на меті поставити реципієнтів у залежність. І коли Китай заявляє, що він об'єднав африканські порти з глибокою Африкою, треба бачити за цим також вплив на той самий літій і рідкісноземельні метали, тему важливості яких Китай підхопив і розвинув.

Це й інші ресурси, для експлуатації яких Китай вибудовував інфраструктуру під свої кредити, але потім ці країни через завищені ціни не змогли повернути Китаю гроші. А кредити надавалися під державні гарантії, тому зараз Китай має 65% пакету боржників серед країн Глобального Півдня, і вони просять про відтермінування, певні пільги і перекредитування. Тобто, звісно, за цими благими намірами, під гарною оболонкою криється насамперед власний інтерес.

І Китай дійсно бачить свій шлях не в тому, аби битися, як Росія, напряму, шляхом військових конфліктів. У Китаю інше: він усвідомлює, що його економічна перевага, а зараз і технологічна перевага з часом стануть перевагою над Сполученими Штатами Америки.

Плюс – економічний вплив на інші країни, які будуть добре думати, чи варто їм свій голос віддати проти Китаю, якщо завтра Китай може застосувати до них певні заходи. Таким чином, Китай має своєрідну розумну стратегію глобального впливу, яку реалізує з притаманною йому мудрістю і відповідним спрямуванням.

- Маємо черговий китайський парадокс. З одного боку, Китай разом із Росією бореться проти гегемонії Сполучених Штатів Америки. З іншого боку, Китай уже поводиться як гегемон, маючи 65 відсотків боргового пакету країн Глобального Півдня, які вже опинилися в певній залежності від Китаю. Китай, фактично, для них є гегемоном, адже вони залежать від Китаю. Тобто стара комуністична традиція називати чорне білим, а біле – чорним, очевидно, продовжується, в такому світі ми й будемо жити, очевидно, це одна з типових рис майбутнього світоустрою: гарна картинка для всіх і зовсім інша – для себе і для того, як будувати своє майбутнє.

Повернімося до Близького Сходу. Ви сказали, що Китай і так має вплив і можливості демонструвати цей вплив, але демонструвати по-китайськи – не в явній формі, а смикаючи за ті чи інші нитки. От приїхав Трамп, який змушений був просити Сі Цзіньпіна перенести терміни візиту через війну в Ірані. На час візиту війна так і не закінчилася, тому питання Ірану було одним із найбільш важливих під час переговорів.

Очевидно, що це один із небагатьох пунктів, де інтереси двох великих держав збігаються. При цьому, як свідчать аналітики, Китай є однією з кількох країн, кому війна в Ірані принесла дивіденди: різко зріс експорт електромобілів, сонячних батарей і накопичувачів енергії, буквально за місяць війни – на 40-50%. Отже, Китай багато чого здобув. А що він втрачає під час війни?

- Ситуація на Близькому Сході не дуже однозначна щодо Китаю. Якщо в російсько-українській війні Китай є бенефіціаром – нічого не витрачаючи, фактично, він багато чого здобув, то по Близькому Сходу все-таки закупівля енергоресурсів, десь загалом близько 50%, для Китаю є важливою. 13% – це Іран, і плюс інші країни регіону. До того ж, Китай має тісні експортно-імпортні стосунки з регіоном, це по-перше.

По-друге, є елементи вторинного виробництва, тобто похідні продукти від нафти і газу, які використовуються у виробництві. Ці вторинні матеріали китайські виробники закуповували на Близькому Сході, тому зараз китайські малі і середні компанії відчули дуже серйозний тиск ситуації. Відповідно, з одного боку, Китай виграє, але побачимо, які наслідки в цілому будуть від цього конфлікту.

Поки що Китай зміг вирівняти ситуацію, тому що має великі резерви нафти і ресурсів. Вони це робили і роблять, тому що мають своє бачення, для чого це потрібно. І вони мають також інші джерела закупівлі – Росію та низку інших країн. Тобто вони цю ситуацію з енергоносіями вирівняли для себе, але тим не менше вона не є так безумовно виграшною для них.

І дійсно, коли вони наполягають на відкритті Ормузької протоки, мають свій інтерес, навіть готові допомоги Трампу у вирішенні цієї проблеми. Ми бачимо, що Китай виголосив свої формулювання і ніби навіть долучився до підтримки переговорного процесу, став одним із тих, хто тиснув на Іран, аби вони сіли за стіл переговорів.

Але все ж ми не бачимо, наскільки активно Китай включився і чи тисне настільки, щоб Іран відчув це. Тобто Китай, знову ж таки, грає таку подвійну роль: вони зацікавлені у відкритті протоки, але говорять, що мають бути мирні домовленості. Отже, безумовно, вони за мирне врегулювання, але при цьому відстоюють інтереси нинішньої іранської влади, бо Китай не зацікавлений у її падінні, у встановленні якогось прозахідного уряду і зміні політики Ірану. Це країна, де Китай має вплив, а крім економічних інтересів є ще й геополітичні інтереси, які також мають вагу. У цьому й полягає подвійна гра між тим, у чому Китай зацікавлений, і намаганням досягти для Ірану прийнятних умов.

- Трамп не дуже багато висловлювався на цю тему, але привертають увагу дві позиції. По-перше, він вважає, що головна точка дотику між двома країнами щодо Ірану – це те, що прохід Ормузькою протокою має бути вільним, торговельне судноплавство має бути безперешкодним, і обидва лідери – проти того, щоб у будь-якій формі стягувалася плата за проходження суден. І друге, на чому наголосив Трамп, але ніяк не коментував Сі Цзіньпінь: ніби Китай зацікавлений у тому, щоб ядерне питання по Ірану було закрите. Це дійсно так?

- Ви знаєте, Китай не те щоб прямо підтвердив категоричну фразу Трампа про те, що Іран не має права володіти ядерною зброєю. Але насправді Китай це підтримує, тому що розповсюдження ядерної зброї робить більш можливим, що і сусіди Китаю захочуть мати ядерну зброю, прецедент може певним чином розширити можливості повторити це деінде.

І Китаю дуже не хотілося б, аби дискусії, які зараз відбуваються в Південній Кореї щодо ядерної зброї, в Японії, а згодом можуть і в Тайвані виникнути, – переросли б у реальність. Саме тому Китай на політичному і на дипломатичному рівні наполягає на цьому. Інше питання, чи готовий Китай діяти?

Наприклад, домовленості і розмови з Путіним, декларація про багатополярний світ, де вони дуже чітко написали про нерозповсюдження ядерної зброї, – і це в той самий момент, коли Путін із білоруським президентом проводили ядерні навчання, коли Путін розмістив на території Білорусі ядерну зброю.

Тобто можна писати і заявляти про якісь речі, але чи готовий Китай це відстоювати, будь із ким і в будь-якій формі, а не тільки з тими, кого він вважає своїми суперниками чи не дуже друзями. Наприклад, у згаданій декларації був пункт про те, що неядерні країни не мають права розміщувати різні види ракет.

Тут бачимо конкретне посилання на Японію. Виходить, Китай може розміщувати будь-які види зброї, може нарощувати своє ядерне озброєння, але при цьому Японія має залишатися в цій капсулі пацифізму – і тут знову подвійне обличчя.

- Є інша, вже не порогова, а ядерна країна – Північна Корея, яка днями знову провела чергове випробування ракет, що можуть бути носіями ядерних зарядів. Тут нічого не чути з Пекіна, ніяких застережень, ніяких намірів стримати розвиток цих програм.

- Більше того, з Росії вони заявили про те, що потрібно зняти санкції з Північної Кореї, зняти тиск із цієї країни і не використовувати такі методи проти неї. Вони навіть зараз послаблюють можливості денуклеаризації Корейського півострова, а з Росії йдуть чіткі сигнали, що Північна Корея має право на ядерну зброю з метою стримування.

З Пекіна звучать заяви, що потрібно підійти по-іншому до питання Північної Кореї, а питання денуклеаризації відійшло в минуле. Тому ми бачимо таку подвійну гру Китаю в залежності від того, як це переплітається з його інтересами.

- Ви згадали про Японію: те, що за останній рік відбувається між Пекіном і Токіо, не мало прецедентів раніше. Одна з реплік Трампа після візиту в Пекін також свідчить, що Японія була в центрі уваги. Нібито Сі категорично протестував проти мілітаризації Японії, а Трамп обережно відстоював те, що Японія повинна мати засоби захисту.

- Насправді Дональд Трамп сам поставив вимоги до своїх партнерів у світі, і азійських, і європейських, щоб вони більше вкладалися у свою власну безпеку. Азійські партнери відповіли на це повною згодою і серйозно посилюють свої оборонні спроможності, підвищують рівень своїх витрат відносно ВВП. Це стосується Японії, Південної Кореї, це стосується і Тайваню.

Японія відгукнулася дуже активно, нарешті в країні не тільки розуміють загрозу з боку Китаю, там відбувається також переосмислення того, що вони на ці загрози мають відповідати, посилювати свої оборонні і стримувальні можливості. І, як ми бачимо, Японія активно переходить до зміни своїх підходів і принципів. Японія посилює свої ракетні спроможності, які дуже турбують Китай. Японія переглядає принципи експорту зброї, оскільки усвідомлює, що потрібно розвивати свою оборонну промисловість. І дуже важливо, що в Азійському регіоні нарешті з'являються інші країни, які матимуть доволі сильну потугу для того, щоби разом зі США забезпечувати стримування в регіоні.

- Це приводить до висновку, яким можна підсумувати нашу дискусію. Традиційні союзники США в регіоні бачать послаблення уваги США до цього регіону і до тих зв'язків, які формувалися тут після Другої світової війни саме для стримування і протидії Китаю, Північній Кореї, іншим можливим викликам.

Всі структури, до яких залучені США, продовжують існувати – чи то AUKUS (Австралія, Велика Британія, США), чи то QUAD (чотиристоронній діалог з безпеки – Австралія, Індія, США, Японія), чи то новостворене PBP (Partners in the Blue Pacific – США, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Японія), – але, схоже, послаблюються через зменшення уваги до них з боку США. Натомість Китай зі своїми регіональними впливами посилює свої позиції. Це означає, що в новому біполярному протистоянні одна сторона відступає, друга посилює вплив.

І в цьому процесі, мабуть, формується той самий новий світовий порядок?

- Знаєте, країни Індо-Тихоокеанського регіону більш оптимістичні, аніж наші європейські партнери, країни НАТО, щодо залученості Сполучених Штатів Америки в регіоні. З одного боку, національні безпекові стратегії адміністрації Трампа виокремили Індо-Тихоокеанський регіон і проблеми регіону як одні з провідних, оскільки Китай є країною, на якій зосереджена увага США.

Інша справа, що, дійсно, Сполучені Штати зараз уже не можуть бути країною, яка присутня в усіх регіонах, і вони це не приховують. Отже, вони посилюють свій плив в одному регіоні за рахунок зменшення впливу в іншому регіоні, на жаль. І це по-перше.

По-друге, все ж таки заяви Трампа щодо виконання зобов'язань, навіть щодо НАТО, насторожують азійські країни попри офіційні запевнення, що Сполучені Штати Америки поруч, навіть попри можливість закуповувати американську зброю, виробляти спільну зброю, проводити спільні навчання.

Тобто військова складова ніби й надалі присутня: Штати не виходять з навчань, Штати посилюють обороноспроможність певних країн. Але разом із тим заяви про зобов'язання, ситуація російсько-української війни є дуже знаковими для багатьох країн, для усвідомлення простої істини: потрібно мати свій міцний військово-промисловий комплекс, свою армію, свої можливості, і це буде головною гарантією безпеки.

- Очевидно, що обставини для різних країн і регіонів будуть складатися по-різному. Наступна зустріч Трампа і Сі Цзіньпіна відбудеться у вересні. До того часу може багато що змінитися, але в усякому разі ми бачимо, як під привабливою вивіскою багатополярності формуються два центри сили, відносини між якими визначатимуть майбутнє не лише в Індо-Тихоокеанському регіоні, але й у глобальному сенсі, щонайменше у сфері міжнародної торгівлі та глобальної логістики. Побачимо.

Ігор Долгов

Фото Кирила Чуботіна

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform