Перемога Трампа. На папері

Переговори між США та Іраном досягли того дипломатичного стану, коли обидві сторони оголошують успіх, але питання залишатимуться й надалі

Вашингтон говорить про «прогрес», Тегеран – про збереження своїх позицій. Питання в тому, хто насправді визначав умови цього прогресу й чому Вашингтон готовий називати це перемогою.

Початкова позиція адміністрації Трампа була сформульована без двозначностей: повне передавання всіх запасів збагаченого урану як обов’язкова умова угоди, повна заборона на подальше збагачення. Це не переговорний старт, а капітуляція як передумова до переговорів. Іран відповів відмовою, причому публічно. Ядерне питання офіційно перенесли до «остаточного документа» – дипломатичної формули, яка на практиці означає: вирішимо пізніше, якщо вирішимо взагалі.

Щоб переговори відбулися, Вашингтон пішов на ще одну поступку, менш помітну, але принципову: з процесу фактично вилучили Ізраїль. Тель-Авів, що послідовно виступав проти будь-якої угоди, що залишає Тегерану ядерний потенціал, тепер спостерігає збоку. США свідомо поміняли союзника на можливість сісти за стіл переговорів. Питання в тому, що саме вони за це отримали.

Марко Рубіо водночас говорить про «прогрес» і переводить фокус на Ормузьку протоку. Це може бути окремим дипломатичним треком, а може бути сигналом, що США готові розділити «ядерний» і «регіональний» порядок денний. Для Ірану такий поділ вигідний: торг частинами замість комплексного тиску.

Логіку цих рухів пояснює один факт: 3 листопада 2026 року у США – проміжні вибори до Конгресу. Трампу потрібна «перемога» – відчутна, медійна, така, що легко вміщується в заголовок. Ядерна угода з Іраном, навіть рамкова й неповна, дала б саме це: президент, який зупинив загрозу там, де Байден провалився. Але Іран публічно відхилив ключові вимоги, і тепер адміністрації доводиться конструювати «перемогу» з матеріалу, який залишився. Ормузька протока, «прогрес у переговорах», обіцянка хороших новин – усе це ще не угода, але вже досить схоже на неї, щоб потрапити в новини.

Тегеран розуміє виборчий тиск на Вашингтон не гірше за самих американців і вміє ним користуватися. Перенесення ядерного питання на пізній етап, вилучення Ізраїлю як умова участі, протока як розмінна монета – це вже знайомий іранський переговорний спосіб, відпрацьований ще у 2003–2015 роках: погодитися на рамку, зберегти суть, дати партнерові щось для внутрішнього звіту, і все.