Острів в оренду: як Велика Британія 185 років тому встановила контроль над Гонконгом
Чому ідея «взяти острів під контроль» не нова – і як це виглядало у ХІХ столітті
26 січня 1841 року, під час Першої опіумної війни, Велика Британія «взяла під контроль» китайську територію – острів Гонконг. Згодом були приєднані Нові території, взяті в оренду майже на 100 років. Однак час непомітно сплив, і в 1997-му Гонконг, після 156 років британського управління, повернувся під юрисдикцію Китаю.
Сьогодні Гонконг – економічний рай для світового бізнесу. Донедавна третя фінансова столиця світу після Нью-Йорка й Лондона, що з’єднує наче шлюз дві системи: західну і китайську. Гонконг знаний не лише найвищими у світі хмарочосами, але й відсутністю корупції та злочинності, низькими податками, високим рівнем медичного обслуговування, однією з кращих у світі транспортною інфраструктурою тощо. Впродовж багатьох десятиліть цей острів був справжньою британською вітриною в Азійському регіоні. Однак так було не завжди. Тож як так сталося, що питомо китайська територія на понад століття опинилася під владою Великої Британії? Чому Китай поступився нею? Чи можна вбачати якісь аналогії між тим, як Британська імперія «прийшла» у Гонконг у ХІХ столітті, і тим, як затято прагнуть зараз отримати данську Гренландію США?
ТРОХИ НЕНУДНОЇ ІСТОРІЇ: КИТАЙ У XIX СТОЛІТТІ – СЛАБКА ДЕРЖАВА В СИЛЬНОМУ СВІТІ
Звісно, справи азійські далекі, тому розібратися в них не так вже й легко, але все ж спробуємо. На початку ХІХ століття в Китаї правила династія Цін. Китай був імперією з давньою, тисячолітньою історією, культурою і традиціями. Формально великою, але фактично вразливою. На зміну колишній могутності приходив занепад, спричинений корупцією та нерозумінням нових світових реалій. Натомість Західна Європа, зокрема Британська імперія, успішно переживши Наполеонівські війни, знаходилась на піку технологічної та військової переваги. Для неї Китай був величезним перспективним торговельним ринком. Щоправда, майже закритим. Піднебесна все ще намагалася диктувати власні правила гри.
Іноземним купцям дозволялося торгувати лише в одній виокремленій зоні – Гуанчжоу, до того ж через китайських посередників. Купців сприймали за варварів, і королівським спецпредставникам, які намагалися хоч якось налагодити пряму комунікацію з імператорським двором, категорично відмовляли у прийомі. На ту пору в Китаї фактично було відсутнє поняття дипломатичних взаємин «рівний із рівним». Династія Цін позиціонувала себе як Піднебесну імперію, зверхньо вважаючи, що всі іноземці, які прибувають до Китаю, прагнуть долучитися до китайської цивілізації. За це вони мусять платити данину, автоматично стаючи васалами. Ця застаріла система етикету була значною перешкодою для встановлення нової конструктивної комунікації між Китаєм і Заходом. Крім того, якщо раніше з Китаєм торгувала приватна Ост-Індійська компанія, то з 30-х років ХІХ століття її замінила держава. Китайська сторона теж не вловила цю дуже суттєву зміну. Допоки Британія була ще доволі слабкою, то на китайські правила зважала, але згодом пішла в наступ.
БРИТАНЦЯМ – ЧАЙ, КИТАЙЦЯМ – ОПІУМ
З Китаю до Англії надходили чай, шовк і порцеляна. Попит на ці товари, особливо на чай, невпинно зростав. Але проблема полягала в тому, що британці платили китайцям виключно сріблом. Коли в Англії запровадили політику «золотого стандарту», це стало дещо проблематичним: британці змушені були повсюдно скуповувати для розрахунків із Піднебесною срібло. Західний імпорт у Китаї жорстко регулювався. Це призвело до незбалансованого торговельного балансу, через що Захід потерпав від збитків, втрачаючи величезні об’єми срібла. Британцям потрібно було платити не лише захмарні мита, але й задовольняти чималі корупційні апетити китайських чиновників. Загалом кажучи, Англії, так само як і іншим західним імперіям, нічого було запропонувати Китаю, крім… опіуму, який у великих кількостях контрабандно завозили з Індії. Вони збували китайцям опіум, натомість забирали чай та інші товари. Британці буквально завалили Китай наркотиком. Китайська влада почала бити на сполох, намагаючись боротися з епідемією, але марно. Лише в період з 1821 по 1837 рр. торгівля опіумом зросла в п’ять разів. На початку ХІХ століття майже 90% імператорського двору й армії були опіумними наркоманами.
ЛІНЬ ЦЗЕ-СЮЙ – ПЕРШИЙ БОРЕЦЬ ІЗ НАРКОТРАФІКОМ
У березні 1839 року Китай в особі видатного чиновника Лінь Цзе-сюя примусив британських купців здати величезну партію опіуму – 20 000 ящиків (понад тисячу тонн), а потім знищив його поблизу Хумена (провінція Гуандун), змивши у море. Між іншим, Лінь Цзе-сюй на початку намагався апелювати до моралі та совісті британців. Він навіть написав королеві Вікторії листа, в якому ставив риторичне питання, чому в самій Британії опіум заборонений, тоді як британці намагаються знищити ним китайських підданих: «Якщо ваша влада забороняє отруювати власний народ, вона не повинна труїти народи інших країн!» Він просив королеву заборонити злочинний експорт опіуму. Однак його лист проігнорували, хоча він і був опублікований у Times. Щоправда, в Британії не існувало заборони на вживання наркотиків, так само як і не існувало ще самого терміну.
Після знищення опіуму Лінь Цзе-сюй доповів імператору про успішне завершення спецоперації, запевнивши, що покарані іноземці «зрозуміли власну помилку і розкаялися». Це було досить наївне уявлення. Вилучення і знищення опіуму розлютило англійських ділків і призвело до катастрофічних наслідків для династії Цін. Британські торговці почали вимагати від власного уряду негайного військового втручання, а від Китаю – виплатити компенсації за знищений опіум за цінами чорного ринку. У книзі Тревіса Хейнса і Френка Санелло «Опіумні війни…» пропонується уявити ситуацію, коли б, наприклад, колумбійські наркокартелі пішли війною на США, примусивши їх не тільки офіційно купувати наркотики, а й виплачувати репарації за всі колись знищені партії кокаїну. Звісно, це дещо груба фантазія, але, тим не менш, вона наочно ілюструє те, що відбувалось тоді в Китаї.
ОПІУМНІ ВІЙНИ: ЗАХІД ПЕРЕМАГАЄ СХІД
Королева Вікторія направила до китайського узбережжя військовий флот – найсучасніший та найбоєздатніший у світі. Так почалася Перша опіумна війна. Легкі судна китайців були розгромлені, а китайське узбережжя максимально «зачищено». «Наші люди здійснили тоді чимало варварських і ганебних злочинів», – зауважив один британський офіцер, учасник бойових дій.
Опіумні війни були одними з найбільш цинічних і шокуючих (хоча будь-яка війна більшою або меншою мірою є такою, – ред.) в історії західного імперіалізму ХІХ століття. Західне «відкриття» Китаю для «мирної» торгівлі було жорстким примусом, а зовсім не вимушеним і єдино можливим кроком для того, щоб примусити вперту країну до економічних відносин з «цивілізованим світом». Варто зауважити, що в Китаї Опіумні війни, так само як і історія після них, аж до 1945-го, сприймаються як «століття ганьби» від західних держав. Сучасний Китай, на думку відомого американського історика, професора історії Массачусетського університету Стівена Платта, автора декількох глибоких і надзвичайно захопливих книг з китайської історії ХVІІІ–ХІХ ст., зокрема «Імперські сутінки: Опіумна війна і кінець останньої золотої доби Китаю», зародився саме тоді, під час Опіумних воєн. І саме тоді зародилось уявлення китайців про те, де вони прагнуть бачити себе в майбутньому. Захід надав Піднебесній жорсткий урок: коли тебе не чують – застосовуй силу.
ГОНКОНГ: ІМПЕРСЬКА НОРМА, А НЕ ВИНЯТОК
Саме під час Першої опіумної війни й було взято під контроль острів Гонконг – нічим не примітний, майже пустельний скелястий острів із декількома сотнями місцевих мешканців-рибалок. Спочатку британці скаржились, що це «пустельна, антисанітарна й нікчемна» місцина. Лише згодом вони зрозуміли, що це чудовий порт. Вже наступного, 1842 року, в Гонконгу було 23 борделі, 24 опіумні магазини та 131 торговець опіумом.
Цього ж року перший губернатор Гонконгу барон Генрі Поттінджер видав прокламацію, в якій зазначалося, що «Гонконг є портом без податків, відкритим для торгівлі з усіма країнами». Дуже швидко Гонконг перетворився на вільний порт і великий перевалочний (переважно опіумний) центр, замінивши португальське Макао у зовнішній торгівлі Гуандуна. В той час, коли Гуандун переживав потрясіння від війн, чимало його мешканців утекло до Гонконгу. Заможні купці теж переводили свої капітали до Гонконгу. Згідно з Нанкінським договором 1842 року, яким завершилась Перша опіумна війна, Гонконг було передано Англії, а для британської торгівлі, крім Кантона (Гуанчжоу), відкривалися ще чотири порти. Китай зобов’язувався виплатити величезну контрибуцію, зокрема й за знищений опіум. Прикметно, що острів Гонконг передавався Британському Королівству у «безстрокове володіння». А ось Нові території в 1898 році Англія орендувала строком на 99 років.
НЕРІВНОПРАВНІ ДОГОВОРИ, АБО ЧОМУ ОРЕНДА, А НЕ АНЕКСІЯ
Наслідком поразки Китаю в Опіумних війнах було підписання серії договорів між династією Цін і провідними світовими імперіями: Англією, Францією, Німеччиною, Росією, США, а згодом і Японією. В китайську історію ці договори увійшли під назвою «нерівноправних». Китай був фактично поділений між великими тогочасними геополітичними гравцями на сфери впливу, наче пиріг на шматки, і використовувався з максимальним зиском для західного капіталу і бізнесу. Саме завдяки одному з таких «нерівноправних» договорів Гонконг було передано в оренду Англії.
У ХІХ столітті відкрита анексія суверенної території вже починала виглядати проблемною: в Європі після Наполеонівських воєн існувала ілюзія «цивілізованого міжнародного права», й імперії прагнули виглядати не завойовниками, а гарантами порядку і торгівлі. Оренда формально не знищувала суверенітет Китаю, дозволяла говорити мовою контракту, а не завоювання. Вона створювала видимість добровільної згоди слабшої сторони. Фактично це була анексія, замаскована під угоду. Ніхто не збирався «завойовувати Китай повністю» – його максимально використовували.
БРИТАНСЬКИЙ СТИЛЬ ІМПЕРІЇ: КЕРУВАТИ, НЕ ВОЛОДІЮЧИ
Британська імперія часто контролювала без прямого правління, віддавала перевагу портам, вузлам, маршрутам, а не суцільним територіям. Гонконг був потрібен королівству не як «земля», а як інструмент контролю торгівлі з Китаєм. Оренда ідеально відповідала цій логіці: мінімум відповідальності – максимум вигоди. Оренда, а не відверта анексія, була для Британії не проявом стриманості, а формою імперської раціональності. Вона дозволяла взяти під контроль територію, не руйнуючи юридичної оболонки китайського суверенітету і не провокуючи міжімперського конфлікту з іншими учасниками нової геополітичної гри. Натомість для Китаю залишалося або погодитись, або отримати нову війну. Оренда виглядала менш принизливо, дозволяла виграти час і не ламала остаточно символ імперської цілісності. Тож формально Китай «залишався власником», фактично ж втрачав будь-які важелі впливу. Орендний договір перетворював примус на контракт, силу – на право, а поразку – на тимчасову домовленість. Саме тому термін у 99 років виглядав компромісом: достатньо довгим, аби Гонконг став британською колонією де-факто, і достатньо обмеженим, аби зберегти ілюзію, що Китай ще колись поверне втрачене. Але в 1997 році Гонконг повернувся до Китаю, а не «залишився британським». Щоправда, те, що виглядало колись як технічна деталь договору, через століття стало своєрідною міною уповільненої дії та джерелом політичного напруження.
ПОСМІШКА ІСТОРІЇ, АБО СУМНИЙ СИМВОЛІЗМ
У вересні 1982 року під час офіційного візиту Маргарет Тетчер до Китаю – тоді відбувалися важкі перемовини між нею та Ден Сяопіном щодо механізму подальшої передачі Гонконгу Пекіну, – виходячи з Дому народних зібрань, прем’єр-міністр Великої Британії несподівано спіткнулася на східцях і впала на коліна. Її одразу ж підхопили, допомогли підвестися (до речі, під час поїздки Тетчер хворіла, почувалася не надто добре, тож нічого екстраординарного в тому не було), але сам факт падіння «залізної леді» мало не перед мавзолеєм Мао Цзедуна виглядав символічно. Особливо для Китаю.
Чи змінився світ відтоді, як британські вояки 185 років тому висадились на острів Гонконг? Певно, що так. Світ змінився, але інстинкт великих держав – ні. Просто сьогодні замість канонерок говорять про безпеку, логістику і клімат.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: Wikipedia. Офіцери Королівського військово-морського флоту Великої Британії ведуть перемовини з китайською делегацією на борту британського військового корабля HMS Wellesley в липні 1840 р.