Зустріч «Коаліції охочих»: від заяв до реальних механізмів взаємодії з Україною

Україна отримала в Парижі не просто обіцянку, а чіткий план дій, де ЗСУ визнані першим щитом Європи, а партнери – надійним тилом

Саміт так званої «Коаліції охочих», що відбувся 6 січня у французькій столиці, став безпрецедентним за рівнем представництва та глибиною обговорених питань. Із 35 держав-учасниць 27 були представлені лідерами країн. Зустріч зібрала керівників ЄС і НАТО, представників Туреччини, Японії, Австралії, Нової Зеландії, а ще – спеціальних представників президента США Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера.

Попри скепсис деяких оглядачів, цей саміт завершився не традиційним «висловленням занепокоєння», а появою конкретних документів, які – навіть у декларативному форматі – формують фундамент для майбутнього розгортання в Україні багатонаціональних сил після завершення війни. Це перехід від ефемерних обіцянок до юридичних рамок (в осяжному майбутньому). Проте, диявол, як завжди, криється в деталях, а успіх ініціативи залежить від позиції Вашингтона та реакції Москви.

Фундамент нової безпеки: головні підсумки саміту

Головним результатом зустрічі у Парижі став перехід від політичної риторики до фіксації намірів на папері. Вперше йдеться про створення реальних механізмів підтримки. Президент України Володимир Зеленський, президент Франції Емманюель Макрон та прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер підписали Декларацію про наміри щодо розгортання багатонаціональних сил.

Як зазначив Володимир Зеленський, це «дійсно глобальна зустріч і дуже високий рівень дискусії. Важливо, що є ґрунтовні документи сьогодні коаліції, це не тільки слова, а конкретика». Він підкреслив серйозність намірів партнерів: «Цими документами ми посилюємо подальшу юридичну роботу в країнах із парламентами, щоб у той момент, коли дипломатія спрацює на завершення війни, в нас була повна готовність розмістити сили «Коаліції охочих».

Експертне середовище високо оцінює саме конкретику досягнутих домовленостей.

Політолог Ігор Рейтерович зауважує, що саміт дав те, чого давно бракувало: «Ми побачили конкретні кроки... Звісно, підписання Макроном, Стармером, Мерцом і Зеленським декларації про розгортання багатонаціональних сил в Україні після завершення війни – це поки що декларація про наміри. Але важливо інше: ця декларація вже має конкретний зміст. Вона не абстрактна і не символічна. Вона вже передбачає певні дії».

Рейтерович акцентує на тому, що це, по суті, підготовка ґрунту для фізичної присутності іноземних військ: «Саме в цьому і полягає конкретний підсумок саміту. І тепер цей підсумок уже буде зафіксований у документах, що стосуються так званих гарантій безпеки для України».

Важливо розуміти структуру домовленостей. Йдеться про моніторинг припинення вогню під керівництвом США, довгострокову підтримку української армії, розгортання багатонаціонального контингенту та зобов’язання щодо підтримки України в разі повторного нападу РФ. Британський прем’єр Кір Стармер підтвердив, що Британія та Франція створять військові хаби та побудують захисні споруди.

Дипломат Вадим Трюхан називає появу письмового документа безумовним плюсом: «Це принципово важливий момент, адже саме в ній (Паризькій декларації, – ред.) уперше в зафіксованому вигляді почали вимальовуватися контури безпекових гарантій і базових принципів, які стосуються суверенітету України, її стійкості та майбутнього миру. Чітко зафіксовано й те, що будь-яке врегулювання, яке нині обговорюється, має бути підкріплене реальними гарантіями безпеки».

Трюхан також звертає увагу на появу в домовленостях «м’яса» – конкретних положень про механізми моніторингу та верифікації. Щобільше, Збройні сили України вперше на офіційному рівні визначені як перша лінія оборони.

Політолог Володимир Фесенко додає, що «Коаліція охочих» стає дедалі більш суб’єктною: «Коаліція охочих є неформальним утворенням, а не міжнародною організацією. Але вона стає все більш дієвим суб’єктом переговорного процесу та узгодження спільної позиції наших партнерів щодо підтримки України, зокрема і гарантій безпеки для нашої країни».

За його словами, рішення створити координаційний центр та коаліційний оперативний штаб у Парижі має принципове значення. Це означає інституціоналізацію процесу, який раніше існував переважно на рівні політичних заяв.

Декларації про наміри: наскільки серйозні зобов’язання Європи?

У Парижі було оформлено два ключові вектори: спільна заява учасників та окрема тристороння декларація (Україна, Британія, Франція). Останній документ заслуговує на особливу увагу, адже він відкриває двері для того, що ще вчора здавалося табу – присутності військ НАТО (хоч і під прапорами окремих країн) на українській землі.

Кір Стармер був відвертим у своїй оцінці: «Це прокладає шлях до правових рамок, у яких британські, французькі та інші партнерські війська (у перспективі, – ред.) можуть діяти на українській території, захищаючи небо та море України та відновлюючи українські збройні сили».

Він назвав цей прогрес «екстраординарним», оскільки з’являється можливість розпочати планування логістики та командних структур вже зараз.

Вадим Трюхан аналізує юридичну вагу цих документів, закликаючи розділяти їх: «Спільна Паризька декларація – це, по суті, рамковий документ щодо гарантій безпеки. І надзвичайно важливо, що в ньому нарешті з’являється формулювання про юридично і політично зобов’язуючі гарантії».

Дипломат підкреслює, що це автоматично означає, що майбутні угоди підлягатимуть ратифікації парламентами. Це запобіжник від зміни політичних настроїв у країнах-партнерах.

Щодо тристоронньої декларації, Трюхан висловлює певний скепсис стосовно кількості учасників: «Передусім кидається в очі брак кількості суб’єктів, які готові не просто підтримати, а реально взяти участь у її реалізації. Станом на зараз формальні наміри щодо участі в багатонаціональних силах задекларували лише дві держави – Франція і Велика Британія. Більше – ніхто».

Навіть Німеччина за словами канцлера Фрідріха Мерца, зайняла обережнішу позицію. Мерц заявив: «Це може включати, наприклад, розміщення військ для України на сусідній території НАТО після укладення перемир’я». Тобто німецькі солдати можуть стояти на кордоні, але не в Україні. Трюхан слушно запитує: «Як саме можна ефективно захищати Україну без присутності військ на її території – це, м’яко кажучи, велике питання».

Утім, Ігор Рейтерович бачить у цьому еволюційний процес зміни свідомості європейців. На його думку, Європа проходить класичні стадії прийняття неминучого: «Це, знаєте, як у класичній психологічній схемі: спочатку заперечення, потім депресія, торг і, зрештою, прийняття. Мені здається, що Європа – і це, до речі, також результат учорашніх рішень – нарешті усвідомила одну базову річ: без сильної України Європа постійно житиме під загрозою провокацій або прямого нападу з боку Росії».

Рейтерович пояснює логіку «розподілу праці», яка є вигідною для західних політиків: «Макрон же недарма прямо сказав, що перша лінія оборони – це Збройні сили України... А вже далі – західні партнери, які можуть розміщуватися у західних регіонах... Для європейських політиків це вигідна формула. Дуже вигідна. Ми платимо – фінансово, ресурсно, політично – але не воюємо безпосередньо».

Експерт переконаний, що з часом до формату Франції та Британії долучаться інші, адже тут спрацьовує принцип «вікна Овертона»: «Його треба спочатку привідкрити... Коли в якомусь майбутньому ці війська реально з’являться, інші почнуть уважно дивитися, як це працює».

Володимир Фесенко додає, що документальна фіксація планів розгортання «небойових місій» для охорони неба та моря – це якісно важливий крок вперед. За його словами, деталі щодо кількості озброєнь та складу сил вже опрацьовані військовими Франції, Британії та України, що переводить дискусію з теоретичної в практичну площину.

Фактор США: тіньові гравці виходять на світло

Однією з інтриг паризького саміту була участь представників Дональда Трампа – Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Формально США не підписали декларації, але їхня присутність і риторика свідчать про глибоку залученість Вашингтона в процес.

Президент Зеленський окремо згадав про «дуже предметні» переговори з американською командою, зазначивши, що «ми значно просунулися з американською переговорною групою в роботі над документами». А Стів Віткофф заявив: «Ми дуже близькі до завершення найміцнішої угоди щодо процвітання, яку будь-яка країна коли-небудь бачила на виході з подібного конфлікту».

Ігор Рейтерович наголошує на тому, що рішення європейців точно узгоджені зі США: «Навряд чи в присутності американської делегації європейські лідери підписували б документ, який не відповідав би баченню або принаймні розумінню США... Фактично США публічно заявили про готовність брати участь у наданні гарантій безпеки для України й допомагати в цьому європейським партнерам».

За словами Рейтеровича, це чіткий сигнал Кремлю: «Якою б риторикою Москва не оперувала, що б вона собі не вигадувала... – жодних військ НАТО тут і не буде. Просто з тієї простої причини, що військ НАТО як таких не існує. Натомість можуть бути війська окремих держав... Сполучені Штати при цьому долучатимуться логістично, технічно і, без сумніву, координуватимуть процес».

Рейтерович звертає увагу на стиль комунікації адміністрації США: «Недарма ж на російськомовній сторінці Державного департаменту США з’явилася фраза: «Не шутите с президентом Трампом». Це дуже показовий сигнал. Саме так зараз і вибудовується логіка американської позиції – через демонстрацію персонального політичного ресурсу Трампа і готовність його використовувати».

Вадим Трюхан підкреслює символізм публічної появи Віткоффа, який раніше був тіньовим перемовником: «А тут він уперше з’явився в публічному форматі – взяв участь в офіційній пресконференції... Набагато важливіше інше: під час свого виступу він чітко окреслив ключові елементи нинішнього моменту. Він окремо й конструктивно відзначив позицію президента Зеленського... І це принциповий сигнал – особливо на тлі спроб Росії зірвати дипломатичний трек».

Трюхан також відзначає інституційну присутність США: у Паризькій декларації зафіксовано провідну роль Вашингтона в механізмі моніторингу та верифікації припинення вогню, а також створення координаційної групи за участю США. «Це означає, що США не просто «десь поруч», а закладається серйозний, ключовий елемент майбутньої архітектури контролю й стримування».

Володимир Фесенко вважає, що повноцінна участь американських перемовників у цьому саміті також має значення, зокрема і тому, що зараз увага Трампа і його адміністрації  зосереджена на Венесуелі: «Тобто США не забули про російсько-українську війну, не йдеться і про вихід США з переговорного процесу. Те, що американці беруть пряму участь в таких переговорах в тристоронньому форматі, це вже великий прогрес. Нагадаю, що в лютому і навесні минулого року США взагалі відмовлялися обговорювати і з нами та з європейцями тему гарантій безпеки для України».

Політолог застерігає від драматизації того факту, що США не підписали декларацію: «По-перше, треба враховувати, що США не є учасником Коаліції охочих. По-друге, ми не знаємо, чи були у Кушнера і Віткоффа повноваження на підписання якихось спільних документів. По-третє, американці не хочуть поспішати з наданням своїх гарантій і зобов’язань. Переговори про гарантії безпеки для України вони використовують зокрема і для того, щоб тиснути і на Україну (щоб ми врешті-решт погодились на підписання мирної угоди, яка передбачає наші певні поступки), і на європейців.

Нарешті, підкреслює Фесенко, треба враховувати нинішній складний політичний контекст у взаєминах між США і європейцями щодо Гренландії, а відповідно і майбутнього НАТО.

Прогноз: дипломатичний марафон та реакція Кремля

Що чекає нас у найближчі тижні? Експерти сходяться на думці, що паризький саміт – це лише початок складного шляху, де кожен крок наштовхуватиметься на опір Росії та необхідність НОВИХ узгоджень на Заході.

Вадим Трюхан виділяє чотири ключові напрями розвитку подій:

1. Опрацювання механізмів: Наповнення рамкових документів конкретним змістом – процедурами та рольовим розподілом.
2. Зустріч у Вашингтоні: Висока ймовірність підготовки ширшої зустрічі за океаном, де може відбутися підписання перших договорів.

«І тут принциповий момент: договори про гарантії безпеки... не потребують жодної згоди чи підпису Путіна. Їх цілком можливо підписувати вже зараз... Це могло б стати додатковим інструментом тиску на російську сторону».

3. Можливий контакт Макрон-Путін: Трюхан скептичний щодо результативності такої зустрічі, особливо якщо вона відбудеться в Європі, але не виключає її можливості.
4. Контакт США-Росія: Це найбільш очікувана подія.

Ігор Рейтерович погоджується, що зараз ключова точка – це розмова між американцями та росіянами за підсумками саміту.

«Ідея в тому, щоб ті ж Віткофф і Кушнер прийшли до росіян і сказали: «Дивіться, питання гарантій безпеки вирішене. Вони виглядатимуть так-то і так-то. І президент Дональд Трамп це підтримує». Це, по суті, і є головний аргумент».

Він також зазначає, що Кремль наразі перебуває в розгубленості: «Я поки що не бачу якоїсь чіткої реакції з боку Росії. Складається враження, що там просто не знають, як на це реагувати і як це коментувати».

Окремо Рейтерович звернув увагу на цікавий психологічний штрих щодо Трампа, зауважуючи, що поки американського президента «несе на хвилі» самовпевненості (зокрема після успіхів у Венесуелі), це потрібно використовувати для тиску на РФ: «Саме в такі моменти Дональд Фредович схильний діяти жорстко, показово і без особливих сентиментів. І якщо цю динаміку правильно підхопити, вона може зіграти на користь України».

Володимир Фесенко налаштований більш стримано і закликає до реалізму. На його думку, швидких проривів чекати не варто: «В переговорному процесі щодо завершення російсько-української війни в перспективі найближчих днів і тижнів нічого суттєвого і кардинального не відбудеться... Кремль не хоче припинення війни. А Україна не піде на поступки Росії в територіальному питанні».

Політолог підкреслює, що рішення саміту є проміжними: «…А конкретизація залежатиме від фінальних умов завершення війни».

Висновок

Паризький саміт виконав критично важливу функцію – перевів розмови про безпеку з площини абстракцій у площину юридичних текстів. Однак ейфорія тут зайва. Підписані декларації – це лише каркас майбутньої будівлі, який ще належить наповнити бетоном реальних угод і ратифікацій. Кремль не демонструє готовності до поступок, а війна триває. Головний підсумок Парижа в тому, що Захід нарешті припинив чекати на дозвіл Москви для порятунку європейської безпеки. Попереду, як сказав Кір Стармер, найскладніші дипломатичні та військові «ярди». Але тепер Україна долатиме їх з конкретним планом дій, під яким стоять підписи лідерів вільного світу.

Мирослав Ліскович. Київ