Андрій Мельник, постпред України при ООН

Кадрового дипломата Андрія Мельника добре знають, відколи він працював послом у Німеччині. Тоді він став відомим завдяки яскравим заявам із приводу нерішучості німецьких політиків щодо підтримки України в протистоянні з путінською Росією. У результаті його нестандартної дипломатії уряд ФРН уже в перші місяці 2022 року повністю змінив свій стриманий курс, ставши одним із найбільших постачальників зброї Україні донині. Потім Мельник був призначений заступником міністра закордонних справ, відтак – послом у Бразилії. У квітні цього року пан Мельник обійняв посаду постійного представника України при ООН.

Розмовляємо з постпредом про результати грудневих голосувань у Генасамблеї за три українські резолюції, виклики дипломатичної боротьби на міжнародній арені, перспективи роботи Радбезу та очікування щодо подальшої підтримки України в ООН.

СТАЄ ДЕДАЛІ ВАЖЧЕ НА СЛИЗЬКОМУ ДИПЛОМАТИЧНОМУ ПАРКЕТІ ООН

- Пане посол, як би ви схарактеризували підсумки голосувань у Генасамблеї, яка протягом грудня ухвалила три українські резолюції – щодо повернення викрадених Росією дітей, наслідків Чорнобильської катастрофи та порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях?

- Усі ці три резолюції, кожна по-своєму, були для України справді дуже успішними. Ми мали дійсно безпрецедентну інтенсивність під час цьогорічної – ювілейної, 80-ї – сесії Генасамблеї, адже ці надважливі документи ухвалювалися фактично протягом п’ятнадцяти днів. Така концентрація голосувань, звичайно, потребувала особливих підходів і креативності.

Навіть наші друзі – усі ті країни, які допомагали нам і були співспонсорами цих резолюцій – іноді губилися в питаннях: що? як? коли? а може, не треба? Це були, без перебільшення, історичні два тижні в літописі вітчизняної дипломатії. На мою думку, той солідний результат, якого ми змогли досягти, є більш ніж оптимальним в умовах, що стають для України дедалі складнішими. Усе тяжче не лише на лінії фронту, а й на слизькому дипломатичному паркеті ООН.

Головний висновок, який я зробив для себе з тих голосувань: нам потрібно чесно визнати, що ситуація для України на майданчику ООН навряд чи ставатиме легшою, радше навпаки. І це означає, що треба якнайшвидше знайти новий сміливий підхід, щоб змінити цю динаміку. Мова йде також і про збільшення кількості голосів на нашу користь – арифметика тут має значення. Її потрібно переламати в інший бік.

Тут необхідні нестандартні, можливо навіть досить жорсткі рішення, незвичні для ООНівського кола. І я дуже сподіваюся, що наші пропозиції, як це робити, як повернутися до тих цифр підтримки, що Україна мала на хвилі емоцій у перші місяці великомасштабної війни у 2022 році, коли у нас було понад 140 голосів «за», – будуть підтримані в столиці.

Найвищий результат, який ми мали на четвертий рік війни, – це трішки менше сотні голосів. І це серйозний виклик.

Вважаю, було б помилкою прикрашати ситуацію й казати, що все супер. Так і має бути. Це неправильно. Нам треба зробити чесні висновки й почати діяти зовсім іншими методами, також і на двосторонньому рівні, з тими державами, які вважають за можливе утримуватися в ООН або голосувати проти України, не відчуваючи при цьому жодних наслідків.

Але це також виклик і для наших найближчих партнерів – насамперед ЄС та західних союзників. Потрібно разом шукати шляхи, як зламати цей невтішний тренд. Ми їх маємо спонукати до кардинальної зміни поблажливого курсу до Глобального Півдня. Настав час показати зуби й діяти справді жорстко.

КРАЇНИ, ЯКІ НЕ ГОЛОСУЮТЬ «ЗА», МАТИМУТЬ КОНКРЕТНІ НАСЛІДКИ

- І як ви плануєте ламати цей тренд?

- Україна має діяти набагато більш наступально. І поясню, чому. Цей ООНівський фронт є вкрай важливим, бо зміна динаміки має значення ще й через те, що росіянам, на жаль, дедалі частіше вдається не без успіху просувати свій наратив про «непереможність» «великої» Росії, зокрема, й тут, у дипломатичному середовищі.

Що це означає на практиці? Якщо Росію начебто неможливо приборкати на полі бою, якщо Москва буцімто «все одно виграє», тоді все більше країн обирають для себе легший сценарій, вдаючись до такої собі «страусової» політики – вони або утримуються, або ж взагалі не голосують. Але ми не можемо собі дозволити таку розкіш – миритися із цим цинічним підходом.

Адже наш фронт із Росією простягається від Покровська і Куп’янська через весь Атлантичний океан, і тут він проходить також, прямісінько через залу Генеральної Асамблеї ООН. Усі дуже чітко дивляться, хто за кого віддає свій голос. Тому ми не можемо просто брати до уваги чиїсь аргументи, знизувати плечима, мовляв, ну що тут поробиш, навіть якщо це близькі партнери або ж країни з відносно нейтральними двосторонніми відносинами.

Мій месидж до інших делегацій: якщо ви не голосуєте «за» Україну, то ми сприймаємо це як голос «проти» нас. Навіть якщо ви не берете участь у голосуванні або ж формально утримуєтеся.

Я так прямо й кажу своїм колегам-послам при ООН: I take it personally. Тобто сприймаю таку псевдонейтральну позицію дуже особисто. І докладу всіх зусиль, щоб країни, які дозволяють собі утримуватися чи голосувати проти наших резолюцій, знали, що це матиме для них дуже конкретні негативні наслідки. Вони можуть лежати в політичній чи іміджевій площині, а в ідеалі тягнутимуть за собою й економічні наслідки, наприклад, через обмеження розміру допомоги для розвитку (так званої development aid).

Річ у тому, що країни ЄС щороку перераховують державам Глобального Півдня мільярди євро. Наприклад, лише Німеччина виділяє їм понад 30 млрд євро. Для мене це питання честі: домогтися, щоб усі ці країни відчули на власному гаманці реальну ціну за фактичне підігрування росіянам в ООН.

- Чи це стосується й позиції арабських країн, які часто утримуються при голосуванні за наші резолюції?

- Так, і це окрема тема. Я не є експертом з арабського світу, але тут, в ООН, доводиться більш глибоко розуміти нюанси та внутрішні протиріччя всередині групи. Для нас колективне утримання за резолюцію Генасамблеї про повернення викрадених Росією українських дітей стало справжнім «холодним душем»… Одна справа, коли такі країни, як Катар, можуть мати обґрунтовані аргументи, щоб утримуватися, оскільки вони виступали посередниками й допомагали нам повертати наших дітей. Але коли формується уніфікована позиція всіх арабських держав, то це є справді серйозний виклик. Річ у тім, що вони мають чималий вплив у системі ООН, і він швидко зростає, на ці країни дедалі частіше орієнтуються й інші гравці.

Ми вже почали працювати, аби всі держави зрозуміли одну просту річ: Україна не миритиметься з позицією, коли намагатимуться всидіти на двох стільцях, і «вашим і нашим», одночасно розповідаючи нам, як сильно вони нас «люблять» і «підтримують».

До речі, для порівняння, вплив наших головних союзників – європейців та країн західного світу тут особливо не збільшується. Це – реальна проблема і для нас, і для єесівців, хоча вони самі це ще не до кінця усвідомлюють.

- А чи можна сказати, що ті країни, які голосували проти наших резолюцій, – це так звана «вісь зла», що складається з диктаторських або напівлегітимних режимів?

- Деякі з них – безумовно, так. Це справжня «вісь зла», і ми добре знаємо, про які держави йдеться. Від Росії та Білорусі через Іран до Північної Кореї…

- А Китай?

- Китай під час голосувань за деякі наші резолюції все ж утримувався. Тому щодо КНР я не став би заходити так далеко.

Водночас ні для кого не секрет, що ціла низка країн на Африканському континенті фактично потрапили у сферу впливу Кремля – геополітичного, військового й економічного, – з якого не так легко вийти. Ідеться про залежність саме політичних еліт. Тому я поки що не став би називати всі ці держави «віссю зла», але це реальний виклик для України.

До речі, якщо подивитися на рівень підтримки африканських держав з боку наших найближчих союзників, насамперед країн ЄС, які надають чималу фінансову, стабілізаційну, гуманітарну допомогу, а особливо допомогу для цілей розвитку, – то ця підтримка особливо не зменшується.

Я це все детально аналізував ще під час роботи в Бразилії. Немає жодної пропорційної залежності між тим, як країни Глобального Півдня голосують проти резолюцій, які ми просуваємо – до речі, разом з Євросоюзом, – і тим, наскільки ЄС продовжує їх фінансувати. А для багатьох із них ця допомога є критично важливою.

- Ви маєте на увазі передусім африканські країни – Буркіна-Фасо, Бурунді, Еритрею? Але ж це, по суті, російські проксі. Москва теж вкладає в них ресурси.

- Так, звісно, Росія теж вкладає, здебільшого політичний капітал. Але для нас важливо інше. Те, що робить Росія або інші геополітичні гравці, – це одна сторона медалі. Україну насамперед цікавить те, на що можемо впливати ми самі.

Ми не можемо, на жаль, зупинити роздачу Росією хабарів, підкуп політичних еліт, сприяння військовим переворотам – а ми це бачимо майже постійно в останні роки.

Попри все це, важелі впливу з боку Заходу навіть на ці держави-сателіти Москви зберігаються, а тим більше на країни, котрі все ще не скотилися у бік «осі зла».

Але наші з ЄС головні зусилля мають бути спрямовані на ті держави, які взагалі не голосують за наші резолюції або ж утримуються, бо їм так зручно.

Якщо ми прямо зараз не переконаємо європейців – а це, повірте, потрібно робити на найвищому рівні, – нічого не зміниться. Це має бути політичне рішення, щонайменше Ради ЄС, Єврокомісії та Європейської служби зовнішніх дій. Це буде непросто, адже такий підхід потребуватиме справжньої зміни парадигм. Річ у тім, що ЄС звик задіювати лише «м’яку силу». А цього вже замало. Як недавно влучно відзначила сама Кая Каллас, головна дипломатка ЄС, Євросоюз має не боятися ставати Bad Guy (поганим хлопцем, - англ.).

Потрібно викласти всі наші карти на стіл і чесно сказати: подивіться, що тут не працює.

Ті країни Глобального Півдня, яким ЄС продовжує допомагати і які й далі утримуються в ГА ООН, самі раптом не прозріють – що щось тут не сходиться. Не буде такого, що з неба їм прийде осяяння, як колись апостолові Павлу. Це не спрацює, якщо не наступити їм, умовно кажучи, на хвіст. Спочатку попередити, потім тимчасово призупинити фінансову допомогу, а якщо вони і й надалі ігноруватимуть наші спільні з ЄС безпекові інтереси, – то, як кажуть, good bye.

РАДБЕЗ МАЄ НАРЕШТІ ВИНЕСТИ НА ГОЛОСУВАННЯ РЕЗОЛЮЦІЮ ПРО БЕЗУМОВНЕ ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ

- Останнім часом, здається, зменшилася кількість засідань Радбезу з українського питання. З чим це пов’язано?

- Ні, це хибне враження, насправді кількість засідань не зменшилася. У нас не було засідання лише в жовтні, під час головування в Радбезі Росії. А в інші місяці – й у вересні, й у листопаді, й у грудні – було щонайменше по одному засіданню.

У жовтні ми свідомо ухвалили рішення його не ініціювати. Справа в тому, що для організації засідання РБ ООН формально слід звертатися до держави, яка головує, – у цьому випадку до Росії. Але навіть такий лист із запитом Києва може бути використано пропагандистами так, що шкоди буде більше від користі. Тому ми й обмежилися спільним, разом із нашими західними союзниками, виходом до преси.

Того дня Росія зібрала свій так званий signature event – головне засідання під час місячного головування, присвятивши його захисту багатосторонності – «за все добре проти всього поганого». Ми підготували дуже чітку заяву, в якій наочно показали: на практиці росіяни діють проти всього, за що нібито самі виступають.

Загалом же інструмент, який є в нашому розпорядженні – ініціювати засідання або самостійно, або ж через наших друзів у Радбезі, виправдовує себе, навіть враховуючи неможливість ухвалення РБ рішень щодо російської агресії через зловживання вето. Уже самі по собі ці публічні дебати зберігають увагу до теми війни. Адже вони потребують підготовки: виступаємо не лише ми та наші союзники, а й доповідачі від секретаріату ООН. Вони надають об’єктивну найсвіжішу інформацію про події минулого місяця, насамперед про російські ракетні обстріли й бомбардування міст і цивільної інфраструктури, із підтвердженими даними місії ООН в Україні. Усе це офіційно документується – до речі, так само й для історії як докази воєнних злочинів Москви.

Таким чином, нам вдається зберігати тему російської агресії на порядку денному РБ ООН. Але цього, як на мене, замало. Одну-єдину резолюцію («Шлях до миру», запропоновану США, – ред.) щодо російської війни проти України було ухвалено в лютому цього року.

- І навіть вона має рекомендаційний характер…

- Водночас це рішення Радбезу. За нього синхронно проголосували США, Росія та Китай. Як ви пригадуєте, Україна, м’яко кажучи, тоді не була в захваті від цього кроку. Наші європейські друзі не ветували цю резолюцію, хоча могли б…

З іншого боку, і я про це постійно кажу в очі всім тим, хто проголосував «за», що тепер питання її імплементації – це передусім їхня політична відповідальність, адже саме вони «породили» цю резолюцію. Уже давно настав час провести окреме засідання Радбезу, на якому слід розглянути причини, чому цей документ так і лишився мертвою буквою.

Водночас незалежно від започаткованого США переговорного процесу, ця резолюція й досі, як на мене, має значення. Вона могла б і повинна б стати основою для ухвалення нового документа – про оголошення перемир’я без жодних передумов, не торпедуючи переговори, а навпаки, доповнюючи й посилюючи їх.

На жаль, наші європейські друзі в РБ й досі чомусь вагаються. У своєму виступі я порівняв таку дивну позицію з відомою п’єсою нобелівського лауреата Семюела Беккета «Чекаючи на Годо», котрий, як ми пам’ятаємо, так ніколи й не прийде. Навіть якщо Росія – цілком очікувано – заблокує проєкт резолюції про негайне і безумовне припинення вогню, було б варто внести його на розгляд РБ ООН. Тоді всі ще раз побачили би, хто насправді хоче продовження війни.

Якби Україна була сьогодні непостійним членом Радбезу, то ми б самі мали більше можливостей впливати на порядок денний.

Лише працюючи тут, у Нью-Йорку, я по-справжньому відчув, що саме Радбез – це така собі вища ліга міжнародної дипломатії. Якщо Генасамблея – це своєрідний парламент, дуже демократичний м’який інструмент, то РБ ООН – ледь не Олімп міжнародної політики. Кожна його держава-член, навіть найменша країна, одразу ж вважає себе творцем доль інших, таким собі напівбогом.

Насправді ж від голосу кожної країни, яка сидить на столом Радбезу, залежить зрештою, до певної міри, й доля України.

- Здається, процес розгляду резолюції в Радбезі може ініціювати й генсек? Він часто говорить про необхідність припинення вогню та територіальну цілісність України. Він би нічого не втратив, якби ініціював таку резолюцію, адже 2026-й – останній рік його перебування на посаді.

- Ви абсолютно праві, згідно зі Статутом ООН генеральний секретар може доводити до відома Радбезу будь-яку ситуацію, яка загрожує, на його думку, підтриманню міжнародного миру і безпеки.

Водночас він не вправі самостійно вносити проєкти резолюцій. Це виключна прерогатива держав-членів Радбезу. Але, безумовно, будь-яка відповідна ініціатива генсека має величезну вагу й може спонукати відповідний процес.

У грудні Словенія, яка головує цього місяця, проводила своє головне засідання (т. зв. signature event), присвячене лідерству заради миру в контексті обрання майбутнього генсека...

ГОЛОВНОЮ РИСОЮ МАЙБУТНЬОГО ГЕНСЕКА ООН МАЄ БУТИ СМІЛИВІСТЬ

- Словенія ж завершує своє перебування в Радбезі цього року?

- Так. І, до речі, днями словенська делегація провела прощальне прийняття з нагоди завершення їхнього членства в РБ. Звичайно, я був присутній, подякував своєму колезі за чудову співпрацю, за підтримку України, за ті важливі кроки, які Словенія зробила протягом свого дворічного мандату.

І водночас на цьому ж заході з’явилися постійний представник Росії Небензя та його перший заступник Полянський і ледь не по-дружньому спілкувалися, веселилися й почувалися як дома. Я був реально в шоці й одразу ж попрощався.

Я згадую цей епізод невипадково. Справа в тім, що наші європейські партнери в ООН постійно плачуться: ой-йо-йо, Росія повертається до нормальності, поступово виходить з міжнародної ізоляції, відгризає собі простір у дипломатичному середовищі. Що ж робити?

Але якщо говорити зовсім відверто, то в стінах ООН це вже значною мірою доконана справа.

Одна річ, коли спілкування з росіянами обмежується суто робочими моментами. Є Рада Безпеки, і в її межах неминуча певна комунікація, тому що існують писані й неписані правила гри – навіть між ворогами. Це усталена дипломатична практика, і від неї нікуди не подітися. Але зовсім інша річ – офіційно запрошувати російських дипломатів на власні протокольні заходи. Я вважаю, що від цього кроку цілком можна було б утриматися.

І, на жаль, так чинять і деякі інші європейські держави в ООН. А потім самі ж бідкаються, чого Росія виходить з ізоляції.

А тепер хотів би повернутися до головного засідання Ради Безпеки, скликаного Словенією в грудні… Україна теж взяла участь у ньому. У своєму виступі я підкреслив, що головною рисою для майбутнього генерального секретаря під час виборів у 2026 року має стати саме сміливість. До речі, й нинішній генсек на початку повномасштабного вторгнення проявив рішучість: полетів у Москву, потім поїхав до Києва, висунув Чорноморську ініціативу, яка дала Україні змогу відновити товарообіг через заблоковані морські порти. На жаль, після цього більше не було жодних нових ініціатив.

Зараз ООН лише спостерігає за процесами, хоча в історії Організації є чимало прикладів, коли генсек відігравав ключову роль у припиненні збройних конфліктів.

В ідеалі ООН саме і створювалася для того, щоб не лише вербально засуджувати агресію, коли вона вже сталася, а знаходити реальні шляхи для її припинення. Ідеться не лише про окремі історичні випадки – умовно кажучи, не тільки про війну на Корейському півострові чи інші прецеденти минулого. Це була й залишається базова логіка створення ООН.

Повернення ООН до цього підходу – так би мовити, back to the roots, до свого коріння, на якому нині постійно наголошують американці, – для України було б безумовним плюсом.

Ключове питання: для чого створювалася ця організація? Саме для підтримання міжнародного миру і безпеки. Для того, щоб у момент, коли вибухає війна, коли відбувається агресія, міжнародна спільнота мала інструменти не лише для гучних заяв, а й для реального припинення воєнного вторгнення.

На жаль, за останні десятиліття система ООН настільки розрослася, що сьогодні, якщо подивитися на її бюджет, то він наочно відображає кардинальну зміну пріоритетів. Найбільша частина коштів спрямовується на допомогу в цілях розвитку. За нинішніми показниками, це близько 32–33 відсотків сукупного бюджету. Фактично йдеться про фінансування проєктів технічної допомоги, розвитку освіти, охорони здоров’я, інституційної спроможності. Тобто про сфери, з якими багато урядів, особливо у вразливих державах, самостійно не справляються. У результаті ООН часто дублює функції суверенних держав. І на це сьогодні йде, як бачимо, майже третина всього бюджету.

Далі – ще майже 30 відсотків становить гуманітарна допомога: реагування на стихійні лиха, катастрофи, надзвичайні ситуації. Це, безумовно, вкрай важливо й необхідно.

Але якщо подивитися на базову функцію ООН – підтримання миру і безпеки, тобто те, заради чого організацію створювали, – то на неї припадає лише близько 17 відсотків бюджету. Фактично це одна шоста частина. Саме з цих коштів фінансуються місії з підтримання миру, більшість із яких сьогодні розгорнуті в африканських державах. Їхні мандати продовжуються – і добре, що це відбувається.

Але системного розуміння того, що саме мир і безпека мають знову стати головною функцією ООН, серед держав-членів зараз не відчувається. Інтелектуальні ресурси, політична енергія, фінансові й управлінські можливості мають бути спрямовані насамперед на те, щоб запобігати війнам, а якщо вони вже почалися – зупиняти їх у зародку.

Якщо цього не відбувається, то всі інші напрями діяльності – розвиток, гуманітарні програми, технічна допомога – зрештою втрачають свій сенс, тому що без миру все це лишатиметься ілюзією.

ВИКОРИСТОВУЮ КОЖНУ МОЖЛИВІСТЬ, ЩОБ ЗАРУЧИТИСЯ ПІДТРИМКОЮ ВОЛЦА

- Ви контактуєте з постпредом США при ООН Майком Волцом? Які ваші враження?

- Звичайно, я з ним постійно перебуваю в дуже тісному контакті. У мене склалися позитивні враження від посла Волца як людини і професіонала, адже він має унікальний бекграунд – не лише як колишній радник з нацбезпеки президента США, а і як багаторічний конгресмен. Це дається взнаки. Він жваво цікавиться українською тематикою й достатньо глибоко в темі.

Посол Волц прекрасно поінформований про все, що відбувається на нашому переговорному треку. Я використовую кожну можливість, щоб роз’яснити позицію України й заручитися його особистою підтримкою. Мені здається, він уважно дослухається до моєї думки.

Приємно, що Майк Волц уже має першу історію успіху. Ідеться про мирний план для Сектору Гази, який вдалося укласти завдяки дипломатії президента Дональда Трампа. Волц за дуже короткий час – за лічені тижні – зміг протиснути через Радбез американську резолюцію, проти якої не наважилися голосувати ані Росія, ані Китай. Вони обоє утрималися, і це теж немало.

Тому для нас, враховуючи, що на певному етапі весь мирний трек щодо зупинення російської агресії може так само потенційно вийти на ООНівський майданчик, посол Волц є, без сумніву, ключовим гравцем.

До речі, у місії США майже повністю змінилася команда: крім самого Майка Волца, у нього є ще два заступники в ранзі посла, які теж мають вагу. Це представник США в Економічній та соціальній раді (Екосор) Ден Негреа і представник США з реформи ООН Джефф Бартош. Вони утворюють потужне тріо, з яким я працюю на щоденній основі.

ДЛЯ БЕРБОК СТАЛО ВІДКРИТТЯМ, ЩО УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА МАЄ ПОТУЖНИЙ ОСЕРЕДОК У ЦЕНТРІ НЬЮ-ЙОРКА

- А з президенткою Генасамблеї Анналеною Бербок підтримуєте зв’язок?

- Безумовно, ми дуже тісно контактуємо. Адже я чудово знаю пані Бербок не лише з часів, коли вона була главою МЗС Німеччини, а й набагато раніше – коли вона була рядовою депутаткою Бундестагу, а згодом була обрана головою Партії зелених.

Буквально за останні місяці ми вже не один раз зустрічалися. Я запросив пані президентку ГА ООН на обід до українського ресторану «Веселка» що на Мангеттені. Для неї це стало справжнім відкриттям, що наша потужна українська громада має цілий квартал у самому серці Нью-Йорка – так звану Ukrainian Village, де окрім ресторану є і наша церква, і Народний дім, і музей, і кредитна спілка, і Наукове товариство імені Шевченка, трохи далі – Український інститут.

Одне слово, пані Бербок відчула силу потужного осередку українства Мені здається, це справило враження.

- Вона будує свою кар’єру в Німеччині чи радше тут?

- Може, я помиляюся, але на нинішньому етапі пані Бербок радше бачить для себе ООНівську кар’єру. Генсеком, звісно, вона навряд чи стане, оскільки Антоніу Гутерреш представляє саме західноєвропейську групу. Але я не здивуюся, якщо на якомусь етапі вона зможе претендувати на посаду першого заступника генсека, якого затверджує Генасамблея, на відміну від звичайних заступників, або може очолити одну з організацій системи ООН.

Думаю, пані Бербок все ще шукає для себе роль, коли завершиться її президентська каденція в ГА ООН (президент ГА обирається на один рік, – ред.). Водночас я би не виключав і її повернення в активну німецьку політику.

До речі, зараз її роль як президентки ГА не є лише протокольною чи суто представницькою: крім того, що вона визначає порядок денний та веде засідання, вона може також проводити заходи високого рівня, призначати спецпредставників та кофасилітаторів міжурядових процесів, створювати дорадчі та експертні органи.

І тому ми зараз уважно дивимося, як Україна може скористатися цими широкими повноваженнями за підтримки пані Бербок.

- Що планується у штаб-квартирі ООН на лютий наступного року – до річниці повномасштабного російського вторгнення в Україну?

- Остаточне рішення ще не ухвалене. Ми точно плануємо скликання надзвичайної сесії Генасамблеї 24 лютого – на сумну четверту річницю російської агресії. Паралельно ініціюємо дебати в Раді Безпеки – напередодні або наступного дня. Третій елемент, над яким ще працюємо: можлива нова резолюція.

НАСТУПНИЙ СКЛАД РАДБЕЗУ – СЕРЙОЗНИЙ ЧЕЛЕНДЖ ДЛЯ УКРАЇНИ

- Чого очікувати Україні від чергових змін у складі Радбезу з початку наступного року? Як відомо, вибувають Алжир, Сьєрра-Леоне, Південна Корея, Гаяна, Словенія. На їхнє місце приходять Ліберія, ДР Конго, Бахрейн, Колумбія, Латвія.

- Для нас це буде серйозний челендж. За винятком Латвії, наш досвід практичної взаємодії з іншими державами є доволі обмеженим і непростим. І я маю на увазі не лише африканські країни – Ліберію чи Демократичну Республіку Конго (ДРК), – а й інших майбутніх членів Радбезу, таких як Колумбія чи Бахрейн. На жаль, лише у ДРК ми маємо повноцінне посольство, яке було відкрите торік. В інших трьох країнах наші дипмісії діють за сумісництвом.

Виходячи з того досвіду, який ми вже маємо у спілкуванні з новими членами РБ, можемо прогнозувати, що для України точно не буде легше. І я це відчуваю вже зараз, тому що ми перебуваємо в постійному контакті з усіма їхніми делегаціями у Нью-Йорку.

Саме тому нам необхідно вже зараз готувати конкретні плани для взаємодії, що ми, власне, і робимо, – сфокусовані саме на майбутніх членах Радбезу. Причому йдеться не лише про суттєве посилення двосторонньої взаємодії чи пожвавлення контактів на вищому політичному рівні. Цього буде недостатньо.

Ми повинні активніше залучати наших ключових союзників, передусім тих, хто має особливі відносини з цими держави, для того, щоб формувати широку коаліцію на підтримку Статуту ООН.

Бо якщо уважно слухати заяви в Радбезі чи Генеральній Асамблеї, то більшість країн проголошують правильні слова, декларують прихильність міжнародному праву. Але на практиці ми часто бачимо зовсім іншу картину – широку пасивність у реальному відстоюванні цих принципів.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк