Стратегія США багато змінює для України та Європи. Буде важко, але не безнадійно
Вашингтон обирає ізоляцію, жорстко критикує союзників і шукає «стратегічної стабільності» з Москвою. Що це означає для Києва
5 грудня адміністрація президента США Дональда Трампа оприлюднила оновлену Стратегію національної безпеки. Цей 33-сторінковий документ став не просто формальним бюрократичним витвором, який зазвичай цікавий лише вузькому колу фахівців. Це, по суті, маніфест нової ери – ери, в якій Сполучені Штати офіційно відмовляються від ролі «Атланта», що тримає на собі глобальну безпеку, і повертаються до концепції «Фортеця Америка».
Документ, який задає тон зовнішній політиці Вашингтона на найближчі роки, вже встиг викликати шок у європейських столицях і, ймовірно, стримане задоволення у Москві та Пекіні. Він радикально пориває з традиціями не лише демократичних адміністрацій, а й класичного республіканізму часів Рейгана. Замість просування демократії – прагматичний торг. Замість розширення альянсів – вимога «платити по рахунках» і погрози переглянути партнерство. Замість безумовної підтримки України – розмови про «життєздатність» та «реалізм».
«AMERICA FIRST» В АБСОЛЮТІ: КІНЕЦЬ ЕПОХИ ГЛОБАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Головний лейтмотив нової Стратегії – це демонстративний, нічим не прикритий державний егоїзм. Якщо раніше американські доктрини будувалися навколо ідеї, що безпека США неможлива без стабільності у світі та процвітання демократій, то команда Трампа перевертає цю піраміду з ніг на голову. Відтепер Вашингтон цікавитиметься світом лише настільки, наскільки це вигідно американському гаманцю або загрожує безпосередньо американському кордону.
Документ чітко розставляє пріоритети: захист зовнішніх кордонів США, контроль над Західною півкулею та економічна автономія. Америка більше не хоче витрачати ресурси на «нескінченні війни», на підтримку ліберального світопорядку чи на виховання демократій в інших країнах.
Дипломат Вадим Трюхан зазначає, що сам факт появи документу не є сюрпризом, адже закон вимагає регулярного оновлення стратегії. Проте зміст є революційним у своїй ретроградності.
«Фактично адміністрація Трампа зібрала в одному документі всі ті розрізнені, часто суперечливі ідеї, які звучали протягом останніх десяти місяців його перебування при владі та ще під час виборчої кампанії. І тут бачимо кілька ключових сигналів. Перший і найгучніший: Америка повертається у своє внутрішнє коло. Вона фактично відмотала стрічку на двісті років назад і більше не хоче активно займатися світом – ні Європою, ні Росією, ні Китаєм», – пояснює Трюхан.
За його словами, географія інтересів США звузилася до масштабів, які можуть здатися катастрофічними для прихильників глобалізму: «Вашингтон концентрується на собі. Американські інтереси тепер уже не в Сирії, не в Україні, не в Саудівській Аравії. Вони починаються на кордоні з Мексикою і закінчуються на кордоні з Канадою. Все. Крапка. Тобто Америка з «great again» дуже швидко трансформувалася в Америку «в собі». І для світу, особливо для демократичних країн, які реально потребують підтримки США, це означає практично нульову залученість Вашингтона. Це – головний і доволі тривожний висновок, який випливає з нової стратегії».
Цей ізоляціонізм має і глибокий економічний підтекст. Нова стратегія розглядає міжнародні відносини не як шахівницю цінностей, а як величезний базар, де кожен має платити за своє місце під сонцем. Стиль документу також викликає запитання у фахівців.
«Складається враження, що цей документ писали не фахівці, не державні службовці та не професіонали з відповідним досвідом, а радше якась консалтингова компанія, яка слабо уявляє собі, як працює сучасний світ. У тексті немає місця для цінностей чи ідеології – там важать тільки гроші, гроші і ще раз гроші», – іронічно зауважує Вадим Трюхан.
Він додає, що така відверта меркантильність могла викликати лише позитивні емоції у противників США: «Чесно кажучи, я майже певен, що і в Росії, і в Китаї добряче посміялися, коли це прочитали. У Кремлі могли задоволено потерти руки, а в Пекіні, мабуть, спокійно відзначили: знову намічаються проблеми з конкуренцією».
Така позиція створює небезпечний вакуум сили. Добровільна відмова США від ролі глобального арбітра та «поліцейського» неминуче призведе до того, що це місце спробують зайняти інші гравці, які мають зовсім інші уявлення про справедливість. Політолог Володимир Фесенко попереджає про системні наслідки такого «самоусунення».
«Ключова відмінність полягає в тому, що Сполучені Штати фактично, хоч і в образній формі, заявляють про відмову від ролі держави, яка претендує на глобальне лідерство, просування демократичних цінностей і підтримання міжнародного порядку. У документі прямо сказано: США більше не нестимуть цю “місію Атланта”, не триматимуть «небо» на своїх плечах. І саме в цьому закладена суттєва небезпека – і для світового порядку, і для самих Сполучених Штатів», – вважає Фесенко.
Експерт наголошує, що добровільна відмова від лідерства може коштувати Вашингтону значно дорожче, ніж витрати на підтримку союзників, адже авторитет напрацьовується десятиліттями, а втрачається миттєво: «Коли країна добровільно відходить від статусу лідера, світ реагує відповідно. Ставлення до США змінюватиметься і, скоріше за все, не на їхню користь. У підсумку це створить проблеми не лише для союзників Вашингтона...»
З ним погоджується голова правління Центру геополітичних досліджень Віра Константинова, яка вбачає в такій стратегії ризик посилення головного конкурента США – Китаю, який може скористатися американським самоусуненням.
«Викликає занепокоєння, що США де-факто декларують, що перестають бути “глобальним поліцейським”. Така позиція може мати довгострокові наслідки. США ризикують перетворитися на країну регіонального виміру, і тим самим уступити місце Китаю як новому “Атланту, який тримає весь світ”. В принципі, для Китаю це означатиме допомогу в досягненні тих цілей зовнішньої політики, які він собі поставив, так би мовити, “малими зусиллями”», – пояснює Константинова.
Вона нагадує просту істину геополітики: супердержава сильна не лише своєю армією, а й своїми союзами.
«Важливо розуміти, що могутність глобальних акторів тримається на партнерствах із середніми та малими країнами. І та країна стає чи залишається супердержавою, яка вміло вибудовує альянси на довгострокову перспективу, і на партнерство з якою покладаються. Чи будуть США здатні перемогти в потенційному “лобовому” зіткненні з Китаєм без своїх партнерів як в Європі, в Україні, так і в інших регіонах, питання залишається відкритим», – підкреслює експертка.
ЄВРОПА ЯК «ПРОБЛЕМНИЙ АКТИВ»: УЛЬТИМАТУМИ, МІГРАЦІЯ ТА КІНЕЦЬ РОЗШИРЕННЯ НАТО
Мабуть, найпарадоксальнішою і найбільш «трампівською» частиною Стратегії є те, що найгостріші стріли критики та неприховане роздратування спрямовані не на автократії (Росію, Іран чи КНДР), а на найближчих історичних союзників – країни Європи. Текст документа рясніє звинуваченнями на адресу європейських урядів у тому, що вони «підривають демократичний процес», мають «нереалістичні очікування» щодо війни в Україні та втрачають свою ідентичність через міграцію.
Це безпрецедентний випадок, коли офіційний документ нацбезпеки США фактично втручається у внутрішню політику ЄС, стаючи на бік євроскептиків та правопопулістських сил.
«Друга важлива негативна риса цього документа полягає в тому, що головним об’єктом критики або, я б навіть сказав, підліткового роздратування, стають найближчі союзники Америки, європейські країни. І тут проявляється внутрішня суперечливість усього тексту. З одного боку, документ формально зберігає присутність США в НАТО та інших міжнародних структурах... Але з іншого – руйнує саме ідеологічне підґрунтя євроатлантичної єдності та солідарності», – зазначає Володимир Фесенко.
За словами політолога, адміністрація Трампа намагається переформатувати Європу під власні лекала, зміщуючи фокус із зовнішніх загроз на внутрішні культурні війни.
«Показово, що головним об’єктом критики в документі стає не Росія і навіть не Китай, а саме Європа. І мета, хай і завуальовано, окреслена цілком виразно: Сполучені Штати хотіли б бачити Європу трампістською. Головним викликом для США, згідно з цим документом, є не авторитарні режими на кшталт путінського, які руйнують міжнародне право... Натомість наголос зроблено на міграції».
Фесенко попереджає, що підміна понять, де міграція стає більшим злом, ніж військова агресія, підриває основи Альянсу: «Саме вона, у трактуванні документа, постає ключовою глобальною проблемою, зокрема для Європи. І ось тут криється одна з головних небезпек: ризик руйнації євроатлантичної солідарності. Адже, коли США зміщують фокус уваги з авторитарних загроз на внутрішньополітичні страхи, це підриває саму логіку партнерства, на якій тримався трансатлантичний простір упродовж десятиліть».
Окрім ідеологічного тиску, є й цілком конкретний фінансовий ультиматум. Вимога до членів НАТО витрачати 5% ВВП на оборону (замість нинішніх 2%) є, на думку експертів, водночас і раціональною, і такою, що може бути використана як привід для відмови від зобов'язань перед тими, хто цю планку не візьме.
«Фактично цей документ фіксує: основну відповідальність за безпеку Європи мають брати на себе самі європейські країни. Саме на них поступово перекладається тягар гарантування європейської безпеки», – коментує Володимир Фесенко.
Для України це має прямі, тектонічні наслідки. Якщо США відходять, Європа мусить стати не просто платоспроможною, а й військово сильною. Вадим Трюхан вбачає в цьому єдиний можливий позитив для Старого Світу – шокову терапію.
«Якщо говорити про плюси, то він, по суті, один: Трамп відмовляється не лише від України, а й від Європи. І це створює для європейців жорстку, але корисну точку прозріння. Вони мусять нарешті схаменутися, переглянути власні стратегії національної безпеки і спрямувати більше ресурсів не на популістські програми – умовно, субсидії фермерам чи інші внутрішньополітичні «плюшки», а на переозброєння та зміцнення сектору безпеки й оборони», – вважає дипломат.
Трюхан наголошує, що доля Європи тепер напряму залежить від її здатності захистити Україну без американської парасольки: «Що найважливіше, Європа повинна наростити підтримку України. Бо якщо впаде Україна – наступними будете саме ви. Путін сьогодні відчуває себе максимально впевнено: він розправив крила, побачивши, що з боку Сполучених Штатів для нього більше немає загрози».
Дипломат закликає до створення нових форматів безпеки, які б не залежали від примх Вашингтона: «Тому для нас нинішній момент – це шанс розбудити Європу. Шанс вибудувати разом із тими державами, які реально усвідомлюють масштаб російської загрози, щось на кшталт «європейського НАТО»... Європі доведеться формувати власну систему колективної безпеки, яка зможе захистити і від російської агресії, і, як це не парадоксально звучить, від потенційного американського тиску».
Однак найтривожнішим сигналом для Києва та східного флангу Альянсу є пасаж про розширення НАТО. У Стратегії сказано про необхідність «відмовитися від сприйняття НАТО як союзу, що постійно розширюється». Це фактично ставить хрест на політиці відкритих дверей, яка була фундаментом євроатлантичної архітектури після Холодної війни.
«На додаток до цього, США мають намір «покласти край сприйняттю та запобігти реальності НАТО як альянсу, що постійно розширюється». Для нас і для наших європейських партнерів це може бути справжнім безпековим викликом, який ставить під загрозу спроможність НАТО як оборонного альянсу виконувати свої цілі», – застерігає Віра Константинова.
Експертка підкреслює, що цей сигнал буде однозначно зчитаний у Кремлі як запрошення до агресії в «сірих зонах»: «Хоч і є фіксація 5% ВВП на оборону як дуже раціональна вимога, подібну позицію США щодо заморожування розширення НАТО їхні супротивники можуть зчитати як сигнал слабкості, а союзники – як сигнал ненадійності як безпекового партнера. І це вже активно використовується Росією проти США в пропагандистських цілях. Для нас така позиція щодо нерозширення НАТО ставить на паузу перспективи вступу України до цієї Організації».
УКРАЇНА ТА РОСІЯ: МІЖ «ЖИТТЄЗДАТНІСТЮ» ТА «СТРАТЕГІЧНОЮ СТАБІЛЬНІСТЮ»
Найважливіша і найболючіша частина аналізу стосується безпосередньо України. Що Стратегія пропонує Києву?
- «Плюс»: виживання гарантоване, перемога – ні
Позитивним моментом, якщо можна так сказати, є те, що саме існування України як суверенної держави залишається в інтересах США. Документ говорить про необхідність забезпечення умов, щоб Україна існувала як «життєздатна держава».
«Позитив – державність України не підлягає сумнівам. Тобто, ключова мета Росії щодо деконструкції України як незалежної держави і знищення української нації недосяжна, і американська дипломатія буде спрямована на забезпечення умов того, щоб відбудова України мала економічні вигоди для американських компаній», – зазначає Віра Константинова.
За її словами, саме економічний аспект – відбудова, замовлення, ресурси – може стати тим якорем, який утримає американський інтерес в Україні: «Це серйозний економічний інтерес для американської сторони. Ще один позитив – існує сильне прагнення до відродження оборонно-промислової бази США та до того, щоб союзники відродили свою оборонно-промислову базу... Україна позиціонує себе як партнер з виробництва доступних систем. Але пріоритети закупівель будуть визначатися конкуренцією США з Китаєм, а не потребами українського фронту».
Володимир Фесенко також знаходить у цьому формулюванні слабкий промінь надії, але одразу вказує на його обмеженість: «Інтереси США виписані суперечливо, еклектично й далеко не так чітко, як того вимагала б ситуація. З одного боку, позитивно, що Вашингтон прямо називає своїм головним інтересом припинення війни в Україні. Це відповідає й нашим інтересам. Але виникає ключове питання: яким саме чином і на яких умовах?».
- «Мінус»: мир на умовах Путіна та реверанси в бік Москви
На цьому умовні хороші новини закінчуються. Стратегія проголошує ключовим інтересом США «досягнення домовленостей щодо припинення вогню в Україні» та «зниження ризику збройної конфронтації між Росією і країнами Європи». Тут криється головна пастка. У документі практично відсутня критика Росії як агресора. Натомість з'являється термін «відновлення стратегічної стабільності» у відносинах із Москвою.
«Дуже дивною виглядає логіка документа щодо Росії. Ключове слово – «стратегічна стабільність». Фактично це евфемізм, який маскує спробу перейти до нового етапу у ставленні до РФ. Росія вже не розглядається як виклик, стратегічний противник чи геополітичний суперник США, як це було раніше», – аналізує Володимир Фесенко.
Він ставить риторичне, але вкрай тривожне запитання: що стоїть за цією «стабільністю»?
«Перерозподіл сфер впливу? Нові кулуарні домовленості? І головне – за чий рахунок? Відповіді немає... Оця невизначеність у ставленні до Росії – серйозна проблема. Адже замість того, щоб стримувати своїх конкурентів і суперників – Китай, Росію... – документ фактично пропонує шукати з ними «баланс інтересів». А це може бути сприйнято як слабкість. Там, де США відступають, ці режими неминуче наступають».
Фесенко звертає увагу на кричущу «вибіркову сліпоту» документа: «Найприкріше, що стратегічні протиріччя між Вашингтоном і Москвою просто замовчуються. Наведу лише один приклад – Венесуела. Це фактичний союзник Росії... і це лише один із багатьох епізодів, де інтереси США й Росії кардинально розходяться, але про які в документі не сказано жодного слова».
Щодо України, то документ не згадує ані про кордони 1991 року, ані про справедливість.
«В мінус – водночас із припиненням бойових дій, задекларованими прагненнями відновити “стратегічну стабільність” з Росією, немає акценту на територіальну цілісність, непорушність кордонів чи відповідальність за війну, тобто все те, що є в основі міжнародного права, основою для мирного співіснування націй», – підкреслює Віра Константинова.
Вона попереджає про ризик перетворення України на «сіру зону» без реальних гарантій безпеки: «Ми прекрасно розуміємо, що наша інтеграція до ЄС, який не є безпековим альянсом, не відповість на безпекову дилему... Без гарантій безпеки, юридично обовʼязкових, немає сенсу говорити про завершення війни, ми отримаємо лише невизначеність, і в гіршому випадку – повернення до сприйняття України як “буферної зони” між Заходом і Росією, і паузу перед наступним раундом зіткнення».
Вадим Трюхан оцінює ситуацію ще жорсткіше. Він вважає, що ілюзії часів Байдена остаточно розвіялися, і Києву слід готуватися до найгіршого сценарію з боку Вашингтона.
«Якщо говорити відверто, ця стратегія не дає нам нічого позитивного. У Києві ще зберігалися дуже обережні надії, що Трамп рано чи пізно повернеться до базового розуміння: є агресор, є жертва, Росія має бути покарана, а Україна – підтримана. Тепер очевидно, що цього не станеться. Ключова мета Трампа – якомога швидше завершити війну. А яким способом – йому, здається, байдуже. Хоч за рахунок усієї України, хоч за рахунок частини території», – каже дипломат.
Він попереджає, що епоха «безкоштовної» допомоги закінчилася безповоротно.
«Треба готуватися до того, що США поступово відмовляться не лише від участі в мирному врегулюванні, а й загалом від суттєвої підтримки України. Можливо, залишаться розвіддані – і то в обмеженому форматі. Можливо, певні види озброєння продаватимуть через посередників... Але тієї прямої масштабної підтримки, яку ми мали при Байдені, вже не буде... Безоплатної зброї не буде. Фінансової допомоги не буде. Політичної підтримки – найболючіше – також не буде».
- Глобальний контекст: світ без правил
Експерти сходяться на думці, що Стратегія фіксує перехід до світу, де інтереси великих гравців домінують над правами менших націй, а поняття міжнародного права поступається місцем праву сили.
«Якщо говорити про глобальний вимір, існує такий собі негласний консенсус – зберегти наявний світовий порядок з особливим становищем так званих глобальних гравців, нівелюючи інтереси інших країн, я б навіть сказала, за рахунок безпеки інших країн», – зазначає Віра Константинова.
Вона проводить страшні паралелі з найгіршими сторінками історії XX століття, застерігаючи від повторення помилок минулого: «При цьому, подібне мислення, в якому існують “регіони відповідальності” (нагадує “регіони особливого інтересу Росії”), сприяння фрагментарності міжнародних відносин... вже приводило до світових воєн у минулому, – коли відбувався перерозподіл світу між глобальними гравцями за рахунок людської сили і ресурсів середніх і малих країн».
Вадим Трюхан додає, що це все – частина відходу США з певних регіонів, що підтверджується не лише словами, а й діями чиновників чинної адміністрації.
«На що варто звернути увагу? Передусім на те, що чекати якогось різкого повороту у Вашингтоні вже не доводиться... І недарма саме в цей період держсекретар Марко Рубіо вперше в історії пропустив традиційне осіннє засідання міністрів закордонних справ НАТО... Це не випадковість. США фактично виходять із тих регіонів і форматів, які у Вашингтоні тепер вважають для себе обтяжливими».
ВИСНОВОК: ТЕСТ НА ДОРОСЛІСТЬ ДЛЯ КИЄВА ТА БРЮССЕЛЯ
Нова Стратегія національної безпеки США – це не просто черговий папірець із Вашингтона. Це діагноз сучасному стану західного світу і, можливо, епітафія епосі американського домінування. Вашингтон, втомлений від глобальної відповідальності, вирішив «піти на пенсію» з посади «світового поліцейського» і зайнятися власним ремонтом, залишивши світ розбиратися зі своїми проблемами самотужки.
Для України це означає остаточне завершення епохи романтичних сподівань на «доброго американського дядечка», який прийде і вирішить усі проблеми. Як влучно зазначив Володимир Фесенко, «настав час відповідати за себе самим».
Попри похмурі прогнози, ситуація не є безнадійною, але вона вимагає кардинально інших підходів. Америка залишається потужним гравцем, і в її інтересах (зокрема економічних) – зберегти Україну на карті світу, хай і з меркантильних міркувань. Вадим Трюхан також нагадує про фактор американського виборця, який може зіграти свою роль у майбутньому: «Рівень підтримки України серед американців зараз рекордний – від 75 до 85%... Трамп ігнорує ці настрої та рухається у протилежному напрямку. Я щиро сумніваюся, що виборці йому це пробачать».
Але головний урок цієї Стратегії полягає в іншому. Вакуум безпеки, який залишають США в Європі, має бути заповнений. І заповнити його можуть лише самі європейці разом з українцями. Якщо НАТО «зачиняє двері», можливо, настав час будувати нову архітектуру безпеки, де суб'єктність визначається не статтею договору, а реальною здатністю захищати себе і партнерів. Для Києва це означає необхідність ще більш прагматичної, дорослої та самостійної гри на світовій арені. Правила змінилися, і виживе той, хто найшвидше до них адаптується.
Мирослав Ліскович. Київ