День, який змінив світ. І, можливо, змінить позицію Трампа
Коаліція охочих завершила становлення, охочі стали рішучими
Коли вчора стало відомо про те, що Зеленського Трамп запрошує до Вашингтона, мало не перше, про що я подумав, був хіт Стінга «Foreigner in New York», українською – «Англієць у Нью-Йорку». Це про самотність англійця, який потрапив у Нью-Йорк, і все тут для нього незвичне, але головне, що його самого сприймають як чужинця.
Там є такий рядок: «Будь собою, що б вони не казали» – «be yourself no matter what they say». І ще одне, майже по суті сьогоднішньої ситуації: «Джентльмен відійде, але ніколи не втікає» (від ворогів) – «а gentleman will walk but never run».
Насправді місія українському Президенту випала особлива, а її значення – і тут можна цілком правильно використати це слово – доленосна. На кону – доля народу і держави, вищої ставки не буває.
Шалена відповідальність і шалений тиск, адже тут і спогади про Овальний офіс 28 лютого, і про саміт в Анкориджі, де хазяїн Білого дому приймав Путіна і «про все домовився», і виснажливі дні в напруженій роботі в Києві (у суботу) і Брюсселі (а це вчора).
Але протягом дня картина мінялася, з тривожної перетворювалась на оптимістичну й обнадійливу. Хтось в Європі першим сказав: «Володимире, Україно! Тобі буде важко. Але ж ти йдеш відстоювати нашу правду і наше майбутнє, нашу безпеку. Я піду з тобою».
І зовсім зараз не важливо, хто був першим, бо потім другий сказав, що я теж можу, а третій зауважив, що він (Трамп) нібито мене слухає, тож і я поїду.
Так сформувалась група лідерів, які сказали: «Ми підемо з тобою», які вже сьогодні будуть не ганятися за примарою та піддаватися на трюки Путіна й думати, як Зеленського переконати пристати на сумнівні та завідомо неприйнятні умови, як це було на Алясці. А гасло, нагадаю, там було «Прагнення до миру», або, точніше, погоня за миром.
Вони разом із Зеленським у Вашингтоні будуть говорити не про прагнення й наміри, а про конкретні позиції та дії. Президент Зеленський і семеро впливових лідерів провідних країн Європи, а також Європейського Союзу та НАТО говоритимуть не лише про те, як рятувати Україну, їм треба рятувати себе та Європу, рятувати світ від загрози Третьої світової. Їм треба не здати Україну й переконати Трампа, що вестися на пусті обіцянки Путіна – це безвихідь і прірва.
Туск колись сказав про ситуацію так: «500 мільйонів європейців умовляють 300 мільйонів американців допомогти зупинити 150 мільйонів росіян». Цих останніх, до речі, уже менше – сотні тисяч своїх підданих Путін втратив на українській землі.
Те, що тепер відбувається, коли Зеленський вже у Вашингтоні, а інші незабаром прибудуть, – безпрецедентна подія. Так ніколи не було. Це не красивий жест, не черговий заклик чи «рішучий протест», це – дія, сильна, щира й могутня. Це знову прямо за Стінгом – відстоювати своє, говорити про справедливість і чесність.
Це дія, яку побачили у Білому домі, і навряд чи зраділи, але ухвалили рішення зустрітися і поговорити. Щоправда, спочатку зі Зеленським окремо.
Це дія, яку побачили і в Москві, і, напевно, нарешті зрозуміли, що прийшов момент істини. Не вдасться всім разом задурити голову кремлівськими байками про те, що краще мир і мирна угода одразу, ніж припинення вогню.
Хочеться вірити, що президент США це також зрозуміє і побачить, що треба не умовляти про проведення тристоронньої зустрічі. Треба зробити так, щоби Путін відчув нашу спільну силу і сам просив про таку зустріч, бо в нього не буде іншого вибору й виходу.
Це буде мир через силу, а не капітуляція України під прикриттям нібито взаємних компромісів.
З Анкориджа було добре видно, що таке компроміс у розумінні хазяїна Кремля.
Здавалося б, усі партнери погодили напередодні саміту позицію, і була спільна думка: мета саміту – припинення бойових дій. Але після саміту Трамп зробив заяву щодо підсумків переговорів. За його словами, усі учасники зійшлися на думці, що метою має бути мирна угода, а не тимчасове перемир'я.
Такий собі компроміс. Напевно, коли Путін просив про цю зустріч, він щось обіцяв, а Віткофф передав це, і Трамп швидко погодився. Навряд чи йшлося саме про таке: замість припинення вогню – мирна угода, яку можна й треба підписати от прямо 22 серпня, бо все погоджено.
Як це не дивно виглядає, але часом, коли дивишся на повідомлення з Вашингтона, складається враження, що війну в Україні почав Байден (це «глупа війна Байдена»), а Путін тепер разом із Трампом «вирішують конфлікт», домовляються про мир, ніби Путін – ніякий не агресор і не воєнний злочинець. «Він – хороший хлопець», – вважає Трамп. Він так і сказав в інтерв’ю Fox News.
Треба весь час пам’ятати, з ким маєш справу. Путіну вірити не тільки не можна, це небезпечно. «Путін посідає ключове місце на світовій арені, з ним треба мати справу», – вважають американські посадовці. Вони не хочуть бачити, що з Путіним можна мати справу лише в Гаазі.
Орвелл: «Найшвидший спосіб закінчити війну – програти її». А швидкий спосіб – це тристороння зустріч невідкладно. Це шлях до поразки.
Коли у нас була ніч, Трамп, очікуючи Зеленського, сказав таке: «Президент України Зеленський може практично негайно припинити війну з Росією, якщо захоче, або продовжити боротьбу. Згадайте, як починалося. Жодного повернення Криму, який віддав Обама (12 років тому, без жодного пострілу!), і жодного вступу України в НАТО. Деякі речі ніколи не змінюються!».
Це уникнення відповідальності й переведення проблем на Обаму, Байдена, Зеленського, Європу – кого завгодно. Адже це вони створюють проблеми, а Трамп їх героїчно розв'язує.
Уже згадувався Орвелл. Путін діє прямо як написано у великого сатирика. Для нього мир – це війна. Повномасштабне вторгнення в Україну показало, що ніяких «остаточних врегулювань» із Путіним бути не може.
Ми це бачили. Загарбницька ідеологія формувалася поступово, публічно вперше Путін її виклав у Мюнхені на конференції 2007 року, у квітні 2008-го він без особливих труднощів переконав Меркель, що Україну і Грузію не можна запрошувати в НАТО, не можна давати їм ПДЧ. Але Грузію можна трошки захопити, що він і зробив майже невідкладно, уже у серпні того ж 2008 року.
Реакцією, точніше, її відсутністю Путін був задоволений, тест-драйв був вдалим.
У 2014 році тактика змінилася – була «руська весна», «Кримнаш», і знову загарбник відбувся «малою кров’ю». А потім шахтарі десь знайшли танки, і російські проксі швидко організували ДНР/ЛНР. А потім була Іловайська трагедія, коли ми повірили Путіну, коли ніби були домовленості, які перетворилися на криваву трагедію.
Ціну домовленостей з Путіним знаємо не лише ми в Україні, весь світ це побачив 24 лютого 2022 року. Були Мінськ-1 і Мінськ-2, Нормандський формат, але це не зупинило Путіна.
Тепер він говорить про необхідність «усунути першопричини». Слід розуміти це буквально і просто – це прагнення, як мінімум, легалізувати окупацію та анексувати українські території.
Отже, право для нього існує лише в одному вигляді – легалізація завоювань і декриміналізація воєнних злочинів. А як пам’ятаємо, у конституції РФ після змін 2020 року скасовано примат міжнародного права. Конституція Росії повністю поставлена на службу та задоволення амбіцій диктатора.
І саме на цю конституцію він посилається, коли говорить про те, щоб окуповані (і навіть неокуповані) території України увійшли до складу РФ. Це до того, як домовлятися й укладати угоди із цією державою.
Не можу не згадати слова ніби Отто фон Бісмарка: угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані.
Тим паче, коли через Віткоффа знову йдеться про «обмін територіями», хоча Президент України чітко заявив саме перед самітом в Анкориджі, що це неможливо. Це знову абсолютно в стилі Орвелла: як можна поміняти своє на своє? Як він пропонує нам в обмін те, що він же й украв в українського народу?
Спочатку з’їмо твоє, а моє я потім сам з’їм.
Так само важко здоровим глуздом второпати, що поступка Путіна – це те, що він «не буде завойовувати всю Україну». Зобов’язання не окупувати всю Україну (як і будь-яку іншу країну) Росія успадкувала від СРСР, ще коли підписала Статут ООН, а також Заключний акт Гельсінкі.
Так само щось сюрреалістичне міститься у вимозі віддати «весь Донбас». Донбас – це взагалі не адміністративна назва. Про що йдеться – про Донецький вугільний басейн, якесь геологічне утворення чи про що?
А якщо він має на увазі адміністративний кордон Донецької області, то який стосунок внутрішній устрій України має до припинення вогню і закінчення війни? Що, без цих ще не окупованих територій Російська Федерація припинить своє існування? Це загрожує їхнім національним інтересам?
Очевидно, що необхідно вести мову про негайне припинення вогню. Зрозуміло також, що п'ять принципів, які сформульовані Україною й погоджені з європейськими партнерами, – це й основа, і старт подальших перемовин.
Ми говоримо про справедливий мир. Про чесний мир. Але навряд чи можна з Путіним говорити про справедливий, а тим паче про чесний мир. Поняття честі й чесності зовсім нема в кадебістів. Будь-яка домовленість буде швидко і підступно порушена, якщо він побачить вигоду, перевагу. Адже якщо за Орвеллом мир – це війна, то чесність – це підступність, а справедливість – це підлість.
Справедливий мир і Путін – поняття не сумісні.
Учора ми побачили, що політика – це не завжди брудна справа. Ми повірили, що у ХХІ столітті є честь і доблесть. І тверезе розуміння власних, а також спільних (європейських) цінностей та відповідальність за майбутнє Європи і світу, зокрема і США.
Кажуть, ніби Путін не підтверджує тристоронню зустріч. Це добре, не треба його вмовляти, принаймні наступна зустріч про мир не має бути лише тристоронньою – там має бути Європа!
Ігор Долгов, Київ