Катерина Рітц-Ракул, керівниця представництва Українського інституту в Німеччині

Ми відмовляємося виступати в ролі жертви

Відкриття представництва Українського інституту в Німеччині урочисто відбулось у Берліні 29 березня 2023 року. Завданням першого і донедавна єдиного представництва УІ за кордоном є поліпшення знання і розуміння України в німецькому суспільстві, популяризація української культури у ФРН та розвиток зв’язків українських митців і науковців із німецькими колегами.

Очолює представництво добре відома українцям Німеччини активістка Катерина Рітц-Ракул. Вона розповіла в інтерв’ю Укрінформу про те, що вдалося зробити за цей час і якими є плани на майбутнє.

- Катю, представництво працює вже сім з половиною місяців. Що вдалося зробити за цей період?

- Ми, Український інститут, працюємо в різних галузях – культурних та академічних. Тому ми організовуємо не тільки, так би мовити, культурні проєкти, але також підтримуємо академічну сферу.

За цей час ми реалізували кілька проєктів. Серед них виставка «Ти знаєш, що ти людина», програма «Відлуння української сучасності» (Кельн), супровідна програма «Калейдоскоп історії. Українське мистецтво 1912–2023» у дрезденському Albertinum з концертами, кінопоказами та публічними лекціями, комплексна українська програма на міжнародному театральному фестивалі «Berliner Theatertreffen-2023». Ми також підтримували велику подію в Humboldt Forum, яка була присвячена темі палаців культури. В рамках цієї події було представлено українське відеомистецтво, українські групи, наприклад, хіп-хоп-гурт «Fo Sho» і співак Lucas Bird. На панелях були присутні українські автори та діячі мистецтва Женя Моляр, Василь Черепанін, Катя Міщенко. Також ми брали участь у Лейпцизькому та Франкфуртському книжкових ярмарках, де разом з інституційними партнерами курували дискусійну програму; Український інститут уперше мав власний стенд на Франкфуртському ярмаркові.

Такі публічні програми містять читання, панельні дискусії, концерти, перформанси, лекції і мають на меті надати ширший контекст до українського мистецтва та культури.

Частину цих проєктів запланував Український інститут до нашого заснування, а частина прийшла вже через нас, через наші зв'язки і через нашу гіперактивність (сміється).

Ми будемо продовжувати такі програми. Вже на наступний рік у нас точно заплановані супровідні програми для виставок у Лейпцигу та Берліні.

Окрім програм сучасного мистецтва, ми ще опікуємося підтримкою літератури та української музики. Присутність української музики в німецькому контексті – це як академічні музичні програми, так і джаз, і сучасна музика, і мейнстрим-музика. Ми підтримуємо участь українських діячів у міжнародних музичних подіях та фестивалях і ярмарках, це необхідно їм для того, щоби зміцнити свою присутність на німецькому музичному ринкові. Для нас це піднімає, звісно, видимість України в музичних колах.

- Йдеться переважно про сучасне українське мистецтво в будь-якому вигляді – чи то музика, чи то художні твори, чи ви також займаєтеся популяризацією традиційного, так би мовити, українського мистецтва?

- Насправді нас також цікавить історія українського мистецтва. І одна з наших основних магістральних тем – це деколонізація. Деколонізація містить, зокрема, прояснення ролі українських митців у розвитку світового мистецтва. Одна з тем, якими ми дуже багато займаємося, – це тема українського модернізму.

Наприклад, виставка в Кельні була присвячена українському модернізмові. Ми говорили там також про фільми Довженка, це початок ХХ сторіччя. А художня виставка в Albertinum була присвячена українському мистецтву за останні понад 100 років. Так само наша супровідна програма була присвячена українській культурі останніх близько 120 років. Зокрема, був концерт, у якому лунали українські твори модернізму, академічна класична музика 1920-х років. Тобто, ми йдемо в «глибину».

Ми плануємо на наступний рік кампанію, в її рамках говоритимемо про українських діячів культури, які були дуже важливими для розвитку європейської культури. Але вони або не відомі тут, тому що їхні імена були стерті, коли Україна стала частиною Радянського Союзу, або їх знають як російських митців. Ми проводитимемо цю кампанію, зокрема через соцмережі.

Серед найближчих планів – виставка про «Щедрик» до різдвяного концерту. Це буде плакатна, інформативна виставка, яку покажемо в Берлінській філармонії 13 грудня.

З наступного року, вже з січня, ми плануємо супровідні панельні дискусії в Музеї сучасного мистецтва «Hamburger Bahnhof», присвячені українському мистецтву 20–30-х, а також 60-х років ХХ століття.

Плануємо покази фільмів у співпраці з Довженко-центром, Фінським інститутом та Інститутом Сервантеса.

Планів багато.

ПІСЛЯ 2022 РОКУ НІМЦІ ВИЗНАЛИ, ЩО ПОМИЛЯЛИСЯ СТОСОВНО УКРАЇНИ

- Тепер тут багато дуже українців, шукачів притулку. Заходи, які ви проводите, все ж таки більш цікаві для наших людей чи для німців? Чи можемо говорити, що в німців зростає інтерес до українського мистецтва?

- Ну, наше основне завдання – це, власне, комунікувати, спілкуватися з німцями. Оскільки завданням нашої організації є культурна дипломатія, то нам треба звертатися до німців, розказувати їм про українську культуру.

Звісно, ми завжди раді, коли українська публіка приходить. І кожен українець теж може стати культурним дипломатом. Багато українців, які не є частиною організації культурної дипломатії, самі собою є культурними дипломатами та дипломатками: вони розказують про українську культуру своїм друзям, німцям, іншим жителям Німеччини, так популяризують її.

Нам також важливо говорити з українцями, оскільки особливість українського суспільства – в тому, що воно саме не знає добре своєї, української, культури. Треба не просто творити культуру, а й відновлювати знання про нашу втрачену культуру. Інтерес українського суспільства до своєї культури зростає постійно, тому що ми хочемо її знати. Отже, нам, щоби наші люди успішно допомагали нам просувати українські наративи і культурну дипломатію, треба також їм розказувати.

- Зрозуміло, що після Революції гідності, після 2014 року й тепер, після початку повномасштабної війни, інтерес до України зріс, тобто про нас знають більше. Ви під час своїх заходів відчуваєте, що вам вдається здивувати німецьку публіку? Чи є таке відчуття, що вони для себе щось відкривають нове, насправді вражені?

- Так, таке відчуття є.

Дійсно, інтерес, який зріс у 2014 році, потім впав і знову зріс у 2022-му. І на відміну від 2014 року, це вже були якісно інший інтерес і якісно інша готовність до співпраці.

У 2022 році раптом німці, багато німецьких інституцій, з якими ми співпрацюємо, побачили, що вони помилялися. Вони стали готові визнати свою русоцентричність, свою імперську призму погляду на Україну, свої прогалини в знанні про Україну як частину європейської культури і європейської географії. Такого не було в 14-му році, тоді все одно Україна була такою собі екзотичною країною.

Ну, таке було: «Українці прекрасні, вони боряться за свою свободу, але ж Росія все-таки – це балет, Достоєвський, матрьошки, ведмідь, газ, нафта». А тут... Тут раптом: «О Боже! Це ж європейці, такі ж європейці, як і ми? Вони страждають. А що ж ми зробили не так? Чому ми допустили це?».

Це було дуже нове. І нам вдалося на цій хвилі провести якісь наративи. Наприклад, щодо деколонізації: Україна була колонією Росії, отже, вони не знають українську культуру, тому що українська культура не могла дійти до Німеччини, адже її постійно фільтрувала або знищувала Росія. А якщо щось і доходило, то сприймалось як російське.

Коли ми робили програму в Кельні, то після заходу директорка музею написала нам листа з таким словами: «Велике спасибі! Я так багато дізналася всього про вас: і про культуру, і про Україну, і про українців. Я в такому захваті, і це так глибоко, це так цікаво!». Коли від такої людини, однієї з лідерів інтелектуальної думки, культуротворчої думки в Німеччині, ти отримуєш такий фідбек, то розумієш: окей, добре, працюємо далі.

СПІВПРАЦЯ З НАУКОВИМ СЕРЕДОВИЩЕМ – ГРА НАДОВГО

- Одним із завдань УІ є розвиток контактів у науковому середовищі. Що відбувається у цій площині?

- Ми наразі налагоджуємо співпрацю з академічними інституціями та акторами академічної сфери, україністики для того, щоби зрозуміти, як і надалі ефективно підтримувати їхню діяльність.

Ми в академічну сферу мусимо заходити з повагою і акуратно. І це гра надовго, тому що академічна сфера все одно більш консервативна, ніж культурна. Німеччина взагалі консервативна.

Наприклад, треба було довго і нудно виборювати «Харків» замість «Харков», «Одеса» замість «Одесса».

- Але ж з Києвом якось досі не виходить…

- Так, Київ ми вибиваємо й досі.... Я була на зустрічі в культурному сенаті Берліна, і мені на тій зустрічі підсунули папірець і попросили написати, як правильно писати «Київ» (Kyjiw). Я їм написала. Не знаю, чи їм вдасться це етаблювати в офіційній переписці, але я написала.

…Отже, академічна сфера консервативна, і мати якісь плани на кшталт: а відкриймо українські факультети в трьох університетах до кінця 2024 року – там таких планів бути не може. Тому наше завдання тепер – підтримувати діяльність викладачів, які займаються україністикою, просувати українські теми, щоб вони були додані у викладацькі матеріали. Нас цікавить розвиток україністики, вивчення української мови, літератури, історії в університетах. А також нас цікавить, щоби, наприклад, коли вивчають історію світу, Європи, там були українські теми, щоб вони входили в план, щоб и під час вивчення літератури ХІІІ, ХІХ, ХХ сторіч також були українські книжки.

- Є дані про викладачів, людей, які працюють в галузі україністики? Ви намагаєтеся підтримувати контакти з усіма?

- Намагаємося підтримувати з якомога більшою кількістю, – це Європейський університет Віадріна, університети Єни, Мюнхена, Тюбінгена, Грайфсвальда.

Тепер створюється асоціація істориків, її основним напрямом діяльності буде деколонізація. І перша конференція, організована цією асоціацією, має відбутися в Карпатах улітку. Ми також надаємо підтримку в цьому проєкті.

Але, звісно, тут ще є багато над чим працювати.

КОМАНДА ПРЕДСТАВНИЦТВА – ЦЕ П’ЯТЕРО ЛЮДЕЙ

- Представництво Українського інституту в Німеччині стало першим закордонним. Вибір країни, в принципі, зрозумілий. Що ти та твої колеги бачите головним завданням?

- Серед моїх стратегічних завдань є не тільки розвиток українських студій, української присутності в Німеччині, але й збільшення команди і професійної спроможності команди. Для того щоб ефективно працювати в Німеччині, нам потрібно мати достатньо експертів та експерток у нашій команді, щоб була результативна і стала праця. На сьогодні наша команда складається усього з п'яти людей.

Коли я дивлюсь на програму заходів, які ми реалізували, я сама не вірю, що їх так багато (сміється).

Звісно, для здійснення проєктів ми співпрацюємо з головним офісом інституту. І сподіваємося, що з наступного року співпрацюватимемо з новими колегами з французького представництва, яке відкрито 9 листопада.

- Хто є вашими партнерами тут, у Німеччині?

- З багатьма партнерськими організаціями працюємо. Представництво розпочало роботу завдяки тристоронньому партнерству між Українським інститутом, Ґете-Інститутом та Фондом відкритого суспільства, а також за підтримки Посольства України в Німеччині.

Відтоді ми збільшили список партнерських організацій Українського інституту.

Основними нашим партнерськими організаціями, коли ми почали свою роботу, були Open Society Foundation, Ґете-інститут, також Ґете-інститут в екзилі. Ми співпрацюємо з такими німецькими фундаціями, як KAS, Heinrich Böll, з МЗС Німеччини, з офісом уповноваженої з питань культури та медіа Німеччини; сподіваюсь, співпрацюватимемо з Сенатом Берліна.

Ми також співпрацюємо з українськими організаціями в Німеччині: Blau-gelbes Kreuz, Альянсом українських організацій тощо.

- Катю, до того як очолити представництво УІ, ти дуже активно займалася фестивалями, іншими культурними заходами. Коли ми з тобою познайомилися багато років тому, в тебе вже було дуже широке коло знайомих у культурницькому середовищі.

- Я, в принципі, йшла до цієї роботи в Українському інституті давно. Почала свою культурну менеджерську діяльність у 2013 році. Дуже сильно ми активізувалися, звісно, як і багато інших організацій та людей, під час та після Революції гідності. І тоді ми з однодумцями з різних європейських країн, які живуть тут, у Берліні, заснували ГО «KUL’TURA», яку багато хто в Берліні вже знає і хтось знає в Україні. Наша організація робила дуже багато якісних культурних українських заходів. І остання подія, яку я зробила, це була виставка українського, і не тільки, сучасного мистецтва. На ній були представлені роботи з України, Австрії, Німеччини, Бельгії, але все це мистецтво було про Україну. Ми не хотіли говорити про війну напряму, ми не хотіли показувати ті роботи, яких на той момент було дуже багато, в стилі щоденника. Ми хотіли показати дещо інші роботи, але ми не могли не говорити про війну, тому що все одно ти ні про що інше говорити не міг на той момент. І ми тоді вирішили зробити крок назад і поглянути, що призвело до цієї війни. Ми дивилися на наративи, які були в європейському та українському мистецтві. Знову ж таки, через призму гегемонії Радянського Союзу в Україні, знищення української культури, української мови, через рухи супротиву, які існували в Україні. Цю виставку підтримав Stiftung Kunstfonds, дуже престижна фундація, «знак якості». Нам дуже пощастило, ми стали одним з одинадцяти фіналістів того року.

Це була перша в Берліні інституційна виставка українського сучасного мистецтва після початку повномасштабної війни. А для мене це була остання крапка у моїй діяльності в «KUL’TURA». «KUL’TURA» працює й надалі, але я тепер віддаю всі свої сили Українському інституту в Німеччині.

Хоча інтерес у нас усіх один – у всіх українських організацій в Німеччині і Українського інституту в Німеччині – це просувати українську культуру, підтримувати українських діячів, просувати український народ.

МИ МАЄМО ГОВОРИТИ ПРО УКРАЇНУ В ПОЗИТИВНОМУ КЛЮЧІ

- Тема війни, на жаль, нікуди не поділася, і навряд чи можна уникнути її, говорячи про Україну. Наскільки ця тема присутня в тих проєктах, які ви тепер як Український інститут реалізуєте?

- Ми намагаємося говорити про Україну в позитивному ключі. В якому сенсі? Звісно, не в такому, як позитивні радянські новини. Але не хочеться, щоб Україна постійно асоціювалася з війною, Чорнобилем, корупцією.

Ми намагаємося розповідати про Україну як державу, що має багату культуру, багату історію, яка має ноу-хау і може поділитися з німцями.

Наприклад, коли мова про війну, ми говоримо: дивіться, у нас під час війни музеї відкрили свої двері для відвідувачів, вони стали важливим місцем для публіки, тобто інтерес до культури зростає. Музеї в кризових ситуаціях знаходять нові способи і шляхи роботи, знаходять нові способи комунікації і взаємодії з публікою, вони оцифровуються.

Тобто ми, звісно, говоримо про війну, але з іншої перспективи. Як-от, наприклад, про те, що українські музеї, інституції змогли впоратися з цим екстремальним викликом.

Ми дуже часто розповідаємо про спротив, стійкість українського суспільства. Також ми говоримо про музикантів, які перебувають на війні, про українських письменників, які на війні, про тих, які вже ніколи не напишуть нічого нового, про тих, які пишуть, незважаючи ні на що. Тобто ми відмовляємося виступати в ролі жертви, не виступаємо в ролі жертви.

- Ми вже згадували про те, що в Німеччині тепер перебуває велика кількість українців, серед них є й митці, талановиті люди. Чи залучаєте їх до своїх заходів?

- Загалом у нас нема завдання якось «підсвітити» діяльність українських шукачів притулку. У нас є завдання показати діяльність українських діячів культури. Хоча частина людей, з якими ми працюємо, дійсно тепер у Німеччині.

Нам завжди дуже важливо представити митців, які перебувають в Україні. Тому що їхня перспектива унікальна, і про війну вони можуть говорити найзрозуміліше, позаяк бачать її зблизька, зсередини.

Ольга Танасійчук, Берлін