Мішель Мертен, люксембурзький журналіст

Книга про благодійний велотур від Люксембурга до Києва буде моїм наступним проєктом

Мішель Мартен працює журналістом у Люксембурзі. Живучи за дві тисячі кілометрів від України, він зрозумів, що не може стояти осторонь, коли ворог приніс війну в наш дім. Узимку він приїздив до Києва разом із конвоєм гуманітарної допомоги і вирішив, що має повернутися в Україну ще раз. Так народилася його ідея здійснити благодійний велотур від Люксембургу до Києва.

За шість тижнів Мішель подолав 2725 км, аби привернути увагу європейців до нашої країни і зібрати гроші на благодійність. На старті з ним їхав міністр закордонних справ Люксембургу, а дорогою йому допомагали багато наших співвітчизників. Укрінформ поговорив із Мішелем Мертеном про його велотур, на що він зібрав кошти та про ставлення люксембуржців до України.

Я НЕ ЗНАВ, ЧИ ЦЕ ГАРНА ІДЕЯ – ЇХАТИ В КРАЇНУ, ДЕ ТРИВАЄ ВІЙНА

Мішелю, велотур це ваш самостійний проєкт чи інші люди долучалися до його організації?

– Все почалося як особистий проєкт. Якщо коротко, я живу в Німеччині, у Трірі, а працюю в Люксембурзі. Там я маю контакти однієї громадської організації, яку заснували українці; вона називається LUkraine. На початку грудня 2022 року вони запросили мене до Львова, так я вперше приїхав в Україну на Різдво.

Разом із волонтерами ми тоді привезли в Україну 16 “швидких” та пожежних машин. Але це був не єдиний конвой – за цей час вони направили їх десятки, відправляли навіть броньовані санітарні машини. Це був проєкт у рамках державної підтримки Люксембургом України. Вони також отримують багато пожертв і опікуються біженцями.

Кілька днів я провів у Львові, потім сів на потяг до Києва і приїхав сюди на Різдво. Я зустрів чудових людей і провів кілька хороших днів, незважаючи на нинішню ситуацію. Я почувався дуже близьким до країни, до людей. Одного чудового зимового дня я стояв на скляному мосту – тоді теж, як і сьогодні, лунала повітряна тривога, дивився на Дніпро і думав: «Вау, яка чарівна атмосфера! Я хочу сюди повернутися».

Моє хобі – їзда на велосипеді. Я реалізував кілька великих проєктів, де просто їздив на велосипеді протягом восьми тижнів з Риму, Афін до Єрусалима. А велотур до Києва я вирішив поєднати з благодійністю. Я не знав, чи це гарна ідея – їхати в країну, де йде війна, і спитав у кількох українців: «Варто це робити чи це погана ідея?» Усі вони сказали мені, що це чудова ідея.

- Це справді чудова ідея.

- Але я зрозумів би, якби люди, наприклад, сказали: «Ти що, з глузду з’їхав? У нас війна. Ще не вистачало якогось божевільного велосипедиста». Проте цього ніхто не сказав, тож я почав планувати.

Я уклав угоду зі своїм босом і 1 липня вирушив за підтримки міністра закордонних справ Люксембургу Жана Ассельборна. Я попросив його прийти підтримати мій проєкт, і він погодився. Тоді була злива, і я б зрозумів, якби він не приїхав. Але він сів на свій велосипед і проїхав під дощем до місця старту мого туру. Коли я починав, він навіть написав про це Дмитру Кулебі.

- Як українці зустрічали вас, коли ви перетинали кордон і всередині України?

- Вони зустрічали ще до того, як перетнув кордон. Наближаючись до Кракова, я отримав смс від українки на ім’я Ірина, яка вже давно живе в Люксембурзі. Вона запропонувала мені допомогу. Я погодився, тож Ірина організувала мені у Кракові проживання з українцями, які мені дуже допомогли і дали багато контактів.

Через деякий час у мене з’явилася група прихильників. Усі вони допомагали мені, організували зустрічі з велосипедистами в Івано-Франківську та Вінниці, де був великий прийом – мене там зустріли 30 чи 40 дітей різного віку і дорослих чи то з вело- чи зі спортивної школи, і ми разом поїхали на велосипедах до міста. Це було справді вражаюче!

- Тобто ви не прагнули якомога швидше проїхати від кордону до Києва, а намагалися охопити якомога більше місць?

- Так. Мені потрібно було повертатися на роботу 19 серпня, але я хотів якомога довше побути в Україні. У мене було певне уявлення про маршрут, але в ході туру воно сильно змінилося.

Мій новий знайомий Сергій, який приїхав за мною в Ірпінь і привіз до Києва, познайомив мене з багатьма людьми, в тому числі ветеранами війни, що допомогло мені набагато краще зрозуміти країну.

Тож я з гордістю можу сказати, що цей тур, який розпочався за підтримки кількох друзів, які їздили зі мною на велосипеді, справді став, скажімо так, люксембурзько-німецько-українським проєктом.

- Російські обстріли України не припиняються. Вам доводилося під час поїздки шукати укриття?

- Звісно, повітряні тривоги траплялися, але мені пощастило потрапити на відносно спокійний період. Наприклад, коли я ночував в Ірпені, люди розповідали, що в травні через постійні обстріли могли не спати по чотири ночі поспіль.

Під час минулорічної поїздки я спускався в укриття, а цього разу, чесно кажучи, я навчився пристосовуватися: дивився навколо, і якщо люди бігли, то вирішував, що, напевно, теж побіжу. А якщо всі навколо спокійні, то й я спокійний.

ЛЮДЯМ В УКРАЇНІ БУВ ВАЖЛИВИЙ МЕСЕДЖ МОГО ВЕЛОТУРУ

- Стосовно збору коштів сама по собі їзда на велосипеді не приносить доходу. Як ви збирали гроші?

- Я хотів привернути увагу до ситуації в Україні і проявити солідарність, тож почав вести блог. На мої пости у соціальних мережах відреагувало багато людей – і українців, і, звісно ж, люксембуржців та німців.

Адже коли пишеш те, що сам бачиш, з ким зустрічаєшся, розповідаєш людям свої особисті враження про Україну, це привертає більше уваги, аніж новини про чергові обстріли і кількість загиблих цієї ночі.

Я хотів зібрати гроші й просив людей підтримати мій благодійний тур донатами. Зараз я зібрав близько 3500 євро. Це не дуже багато, але збір триватиме.

Я працюю в газеті, де завжди є інформація про рахунок для пожертв, люксембурзькі телебачення і радіо брали в мене інтерв’ю, тож я сподіваюся, що до мого збору коштів буде більше уваги.

Відверто кажучи, я сподівався на більшу суму, і в якийсь момент навіть відчув певне розчарування. Але багато людей в Україні казали мені, що фінансова складова не настільки важлива – набагато важливіший меседж. Я дивився людям в очі і розумів, що для них це дуже багато значить. Це дуже мене надихнуло.

- В Україні кажуть, що маленького внеску не існує. Ми закликаємо людей жертвувати навіть 8 гривень – це вартість поїздки на метро. А на що ви збираєтеся витратити зібрані кошти?

- Оскільки ви сказали про невеликі пожертви, я хотів згадати один дуже приємний для мене момент.

Я був у селі десь за Івано-Франківськом, і в пошуках тіні підійшов до автобусної зупинки. Там була літня жінка. Ми почали спілкуватися через перекладача. Я їй розповів, що займаюся цим проєктом, і вона дала мені 100 гривень. Я знав, що для сільської жінки, яка не мала купи грошей, це була велика сума. А для мене отримати ці 100 гривень було честю і щастям.

А тепер про те, на що підуть ці гроші. У мене є два партнери по проєкту, яких я знаю і яким довіряю. Один – люксембурзька неурядова організація LUkraine, яка має партнерів у Харкові, тож гроші витрачаються на пайки для мешканців Харківської області. Інший – це благодійний фонд Торгово-промислової палати України тут, у Києві. Він опікується дитячим реабілітаційним центром під Ужгородом, де діти з різних куточків України можуть провести кілька спокійних і гарних днів.

НАРОД ЛЮКСЕМБУРГУ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ ОКУПОВАНИМ

- Ви згадали, що вас підтримав міністр закордонних справ Люксембургу. Але якщо говорити про звичайних громадян, яке загалом їхнє ставлення до війни Росії проти України? Чи багато людей вважать, що це їх стосується?

Вже наприкінці лютого 2022 року Люксембург зміг відправити в Україну військову допомогу в той час, коли в Німеччині дискутували, чи варто відправляти шоломи або воду

- Я отримував повідомлення від людей: «Це справді чудовий проєкт. Ми пишаємося, що ти їдеш».

Ще один важливий момент: на початку повномасштабного вторгнення міністр закордонних справ Люксембургу в зверненні до парламенту сказав, що 24 лютого 2022 року для України – це те, чим для люксембуржців є 10 травня 1940 року. Тоді нацистська Німеччина вторглася в Люксембург та окупувала його. Усі люксембурзькі родини пам’ятають тих, хто постраждав, хто загинув у концтаборах, бо чинив опір чи не хотів служити в німецькій армії.

Народ Люксембургу розуміє, що означає бути окупованим. Саме тому вже наприкінці лютого 2022 року Люксембург зміг відправити в Україну NLAW та ще якусь військову допомогу в той час, коли в Німеччині дискутували, чи варто відправляти шоломи або воду. Та дискусія тривала ще довго з різних приводів.

Я німець, і можу сказати, що в Німеччині досі багато хто вважає Росію нашим партнером. Важливо також згадати німецьке ставлення до відповідальності за Другу світову війну, в якій, на їхнє переконання, жодна країна не постраждала більше, ніж Радянський Союз. Але ми зовсім забули, що Радянський Союз – це не Росія. Тут, в Україні, є багато людей, які постраждали від наших предків. Я сьогодні мав нагоду сходити, наприклад, у Бабин Яр і подивитися, що там сталося.

Україна дуже постраждала від того, що зробили німці під час Другої світової війни, але багатьом знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти.

Я щасливий, що у Німеччині та Люксембурзі наразі існує консенсус, що ми маємо захищати та підтримувати Україну.

- Я вражений. Невже знадобилося так багато зусиль, щоб переконати, що Україна також була частиною Радянського Союзу, яка постраждала від нацистської окупації.

Десятиліттями російська пропаганда, теорії змови і непоінформованість кидали тінь на Україну

- На мою думку, це просто залишалося поза суспільною увагою. До того ж, Росія десятиліттями поширювала на весь світ свою пропаганду, зокрема й щодо України, мовляв, вона корумпована, тут дуже погано ставляться до росіян, що вбивства на Майдані могли скоїти снайпери, а, може, то було ЦРУ тощо.

Тобто пропаганда, теорії змови і непоінформованість кидали певну тінь на Україну.

Але 24 лютого минулого року це кардинально змінилося.

- Чи можна сказати, що тих, хто співчуває Путіну, і так званих «пацифістів» у Люксембурзі значно менше, аніж у Німеччині?

- Так, але в Люксембурзі є й багато переконаних пацифістів, зокрема, й мій хороший друг Карстен. Він брав участь у багатьох демонстраціях проти мілітаризації, війни в Іраку тощо. Але багато хто з них після початку російської агресії змінив свою точку зору. Приміром, Карстен написав мені, що з самого початку зрозумів, що Україну треба підтримувати зброєю.

ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ ЗМУСИЛО НАС КРАЩЕ ЗРОЗУМІТИ УКРАЇНЦІВ

- Ви згадали, що цей велотур не перший ваш візит до України. А коли ви особисто зрозуміли, що не можете залишатися осторонь?

- Початок масштабного вторгнення змусив нас усіх краще зрозуміти українців і намагатися більше взнати про Україну та її історію. Було також зруйновано віру в те, що все буде добре, і війни не буде. Я та багато інших людей були наївними і не могли цього уявити. Проте, думаю, цей шок запустив процес переосмислення.

Я охоче приїхав в Україну в грудні минулого року, спілкувався з людьми і пояснював їм, як думають люди в Німеччині чи Люксембурзі.

- Ви вже в Києві, ваш велосипедний тур завершено. Що далі?

- Я повернуся до звичайного життя, до своєї родини та друзів. Окрім того, мені теж треба заробляти гроші, а не лише витрачати, адже кожну каву, кожний готель я оплачував власним коштом, а 100 відсотків пожертв іде на благодійний проєкт.

Гадаю, також знадобиться якийсь час, щоб перепочити. У мене були чудові зустрічі з прекрасними людьми, я отримав багато вражень, тож мозку потрібен час, щоб усе опрацювати.

Я хочу написати книгу про свою подорож і чудових людей, яких я тут зустрів. Вона буде про українське та західноєвропейське порозуміння на основі того, що я дізнався від людей в Україні, і того, що про це думають в Люксембурзі та Німеччині. Це буде мій наступний проєкт.

Іван Косякін, Київ

Фото: Геннадій Мінченко