Лукашенко – не Салазар, або Якби ж диктатори уміли вчитися
Антоніу Салазар правив Португалією аж 36 років. І він – чи не єдиний у світі диктатор, на чию могилу ніколи не плюнуть потомки. Чому?
Куди подітися Лукашенку? Одне з трьох ключових питань білоруської революції. Але – головне з них. Решта два: як стримати імперську експансію Кремля, і як тимчасово стабілізувати адміністративну інфраструктуру та економіку, критично залежну від російських вливань – похідні від першого.
«Ростов» у варіанті «пенсії на чужині а-ля Янукович» – Лукашенку якщо й світить, то на крайній випадок. Адже Росія затято бореться за збереження тотального контролю над Білоруссю, а ненависний диктатор «під путінським крильцем» цьому сильно заважатиме.
І куди подітися диктатору? До близьких друзів – таких, який він сам? Чи то до значущих партнерів? Це дуже проблематично, не кажу вже про те, що подібних режимів нині у світі не так вже й багато залишилось. У Венесуелі, наприклад, ситуація з правлячим режимом ще гірше, ніж у Білорусі. Ніколас Мадуро тримається, але довго не протримається. Туреччина? Воно Ердоганові треба? Сирія? Там війна. Китай? При тих планах, що їх китайський бізнес має на Білорусь та її ринки – не раціонально, а значить – нереально. КНДР? Ну, от – хіба що… Але це ж буде, як злий анекдот!
Незатишно виглядає планета Земля для диктаторів, після того, як їх скидають. Абсолютна, ніким і нічим не контрольована влада діє на людину, як наркотик, і після її втрати – гарантовано – настають ломка, руйнація, смерть. Долі лівійського диктатора Муаммара Каддафі, якого «вдячні» співвітчизники забили з усім садизмом, притаманним людській ненависті, а потім – ще й виставили тіло в холодильній вітрині супермаркету – не побажаєш і ворогу. З ганьбою і жахом закінчили свої життя Беніто Муссоліні, Ніколає Чаушеску, Саддам Хусейн… А якщо й диктатор помирає сам, як Франко, то з часом його останки – викидають з могили… Потомки ніколи не бувають вдячні диктаторам.
Як Салазар передостанньою колоніальною імперією правив
На цьому тлі якось нетрадиційно виглядає хіба що постать Антоніу ді Олівейра Салазара, який фактично одноосібно правив Португалією з 1932-го по 1968-й – 36 років – рівно стільки, скільки Путін собі «загадав». Але у Путіна і близько такого не вийде.
За всіма ознаками Салазар – диктатор – він ввів у країні однопартійну систему, жорстко переслідував опозицію, при ньому лютувала цензура, більше третини бюджету прем’єр витрачав на збройні сили. Але це саме прем’єр-міністр Салазар дав Португалії консолідацію, не пустив до країни «моду на комунізм», натомість, забезпечивши їй економічне зростання протягом усього свого правління, включно із світовою кризою 30-х років. При ньому найбідніша країна Європи почала виходити з цього принизливого стану, у громадян з’явилися перші соціальні гарантії – медицина, освіта. Він – так, відкидав демократію і пов’язаний з нею спосіб політичного життя. Його правління було аж ніяк не цукор. Це була диктатура з однопартійною системою, опозиційні партії були заборонені і розгромлені. Але це не було диктатура заради диктатури, як у того ж Лукашенка. У Салазара була своя – антидемократична і антикомуністична ідеологія – її й намагалася реалізувати його корпоративна «Нова держава». І вона була таки спрямована у майбутнє, а не строго в минуле, як путінська Росія і лукашенківська Білорусь. Так, цей режим був за багатьма ознаками близький до фашистського режиму в Італії Беніто Муссоліні. Але при цьому Салазар однаково ненавидів і Гітлера, і Сталіна, і не дав втягнути Португалію у Другу світову війну.
Які претензії, крім антидемократичної «заморозки» країни на довгі 40 років, можуть пред’явити нащадки Салазарові? Він ні за що не хотів давати волю португальським колоніям. Могутня Велика Британія, переможниця у Другій світові, уже почала визнавати незалежність своїх заморських територій, а маленька і небагата, щоб не сказати бідна, Португалія уперто відстоювала свій статус третьої колоніальної імперії світу, володіла колоніями, які були більші за неї територією та населенням в десятки разів. Мозамбік, Ангола, Гоа – було навіть проголошено невід’ємними частинами Португалії на рівні конституції! (Тут не можемо відмовити собі у задоволенні передати привіт кримнашистам і давно вільним та незалежним від метрополії народам Африки та Азії! - Авт).
Промовиста деталь. Португалія тримала на Гоа гарнізон чисельністю… 75 військових. І коли, після провалу усіх спроб мирно домовитися про передачу колонії Індії, до анклаву Гоа, розташованого за тисячі кілометрів від Португалії, у 1961 році підійшло 12-тисячне індійське військо, Салазар заборонив своїм воякам скласти зброю. Офіцерів, які все ж таки віддали такий наказ, потім судили за державну зраду.
До речі, наступник диктатора тягнув з самовизначенням заморських територій аж до 1974 року. Саме тоді, внаслідок «революції гвоздик», Португальська колоніальна імперія – передостання у світі – впала. Залишилася остання – російська, яка конає досі, і людство ніяк не придумає, як її здихатися, хоча б у ХХІ столітті.
Як безнадійно хворому Салазару створювали ілюзію того, що він править
Але при всіх цих не надто красивих фактах, найдивовижніше, як закінчувалася епоха Салазара і що було після неї. У 1968 році 79-річного прем’єр – міністра, що правив країною довгих 36 років, розбив інсульт. Президент Португалії, хоч і обирається на загальних виборах, був тоді фігурою радше церемоніальною, реальної влади не мав, але виходу у нього не було. Салазар був безнадійно прикутий до ліжка і президент Амеріку Томаш вимушений був призначити іншого прем’єра – Марселу Каетану. Диктатору про це нічого не сказали, йому щодня, два роки, до самої його смерті у 1970-му – підлеглі подавали доповідь про стан справ у країні, спеціально для нього друкували в одному примірнику (!) варіант головної газети Португалії… Уявіть собі такий потужний інстинкт влади і систему тотального впливу!
Але не тільки це. Були ж у Португалії і репресії, і жорстка цензура, і замахи на диктатора. І при всьому тому Салазара, під кінець його правління, в Португалії, може, й не любили, але багато хто поважав.
На 41% «Великий португалець»
Майбутнє – лише підтвердило цей перший висновок. «Нова держава» Салазара проіснувала ще цілих 4 роки, коли її скасувала «революція гвоздик» 1974 року. До речі, та революція починалася з банального військового заколоту, народ до неї особливо й не підключався. А втім, дуже скоро виявилося, що звичайна виборна багатопартійна демократія з розподіленням повноважень по гілках влади – все одно є ефективнішою за суперцентралізовану і репресивну корпоративну державу.
Нині Португалія – надійний середнячок Євросоюзу і НАТО. Звісно, є в світі держави потужніші і багатші, але, принаймні поки що, сотням тисяч українців саме Поругалія забезпечує роботу і умови, на які вони поки що не можуть розраховувати на Батьківщині.
А Салазара, до речі, з могили не викинули, як диктатора Франко у сусідній Іспанії. І в 2007 році саме він став переможцем у телешоу «Великий португалець», набравши 41% голосів. Другим став комуніст Алвару Куньял, якого саме Салазар багато років тримав за гратами – 19%. А от Енріко Мореплавець, засновник Португалії, як держави – набрав лише 2,7%...
Чому Салазару дісталася саме така пам’ять – без ексцесів, скажемо так?
По перше, він не чіплявся лише за минуле, він намагався дивитися вперед, у нього була своя візія майбутнього держави, якою він взявся безроздільно управляти.
По-друге, за Салазара економіка найбіднішої країни Європи лише зростала всі його 36 років при владі і стала реально конкурентоспроможною.
По-третє, і це, мабуть, основне – він де-юре ніколи не узурпував владу. Тобто він не плював, як той же Лукашенко, в очі виборцям, щоразу «малюючи собі» 80-90 відсотків неіснуючої підтримки. Беззмінного прем’єра призначав всенародно обраний президент, який – так – був маріонеткою диктатора, але менше з тим постійно змінювався, згідно з конституцією Португалії.
Одним словом, Лукашенко – не Салазар. І тому правління своє він закінчить не так, і «Великим білорусом» його не визнають ніколи. Так само, як Путіна, – великим росіянином. Але це не лише про них сказано…
Сергій Тихий, Київ