Сили протистояння у білоруській революції та сценарії її розвитку

З огляду на основних зовнішньополітичних гравців, причетних до історії

У біло-червоно-білій революції настав період нестійкої рівноваги. Подій і фактів безліч, кожен з них нібито важливий. Але вони лише підправляють і уточнюють картину цієї хиткості, нічого не змінюють в ній істотно. З іншого боку, будь-які багатослівні міркування можуть застаріти і втратити значення в одну мить, коли і якщо станеться щось таке, що здатне перевернути ситуацію.

Тому зараз видається корисним розглянути різні варіанти розвитку подій.

ДИКТАТОР ПРОТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Але для цього насамперед треба систематизувати сторони цієї революції, які протистоять одна одній, а також зовнішніх гравців, які можуть зіграти істотну роль.

Фото: president.gov.by

На перше - чинна влада на чолі з творцем режиму Олександром Лукашенком. Вибори, які відбулися з безліччю очевидних порушень, почали процес делегітимізації. А жорстокі репресії, розв'язані у перший же вечір після виборів, які тривали три доби, зробили незворотною дискредитацію його як популярного авторитарного лідера. Спроба підтвердити свою легітимність за українським (Янукович-2013 з антимайданом) і російським (Путін-2012 з мітингами на Поклонній горі) зразками виявилася невдалою. Лукашенківський недільний мітинг 16 серпня, організований за рознарядкою, зібрав учасників у п'ять разів менше, ніж протестні акції опозиції. А вихід "в народ", спілкування з робітниками 17 серпня було просто ганебним: крики "Уходи!" прямо в обличчя "бацьке" - не найжорсткіше з висловлювань. Це зайвий раз наочно підтвердило втрату Олександром Григоровичем авторитарної легітимності Вождя. Залишилася лише опора на владну вертикаль і найперше - силові органи.

Громадянське суспільство Білорусі, яке протистоїть диктатору, сформувалося під грубим силовим впливом і вже показало свою силу, непоступливість. При цьому, справедливо побоюючись персональних репресій, протест вимушено мав мережеву структуру, без яскраво виражених лідерів. І все ж деякі персони і структури виділити можна.

Світлана Тихановська - основна суперниця Лукашенка на виборах. Судячи з протоколів тих дільниць, на яких підсумки не вдалося сфальсифікувати, вона впевнено перемогла вже у першому турі. Після залякувань силовиків жінка була змушена виїхати до Литви. Тихановська, яка не має досвіду політичної боротьби, тим більше такої жорсткої, здається, ще не зовсім відійшла від тиску на неї силовиків. І все ж вона продовжила політичну діяльність - почала записувати відеозвернення до народу. Найважливішим став заклик до створення Координаційної ради для забезпечення трансферу влади.

Помічниця Тихановської Ольга Ковалькова опублікувала у Facebook список ради з 35 осіб, до якої увійшли багато авторитетних людей, починаючи з першої за алфавітом, лауреатки Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич. Пізніше Ковалькова звернулися до страйкуючих, страйкових комітетів із закликом делегувати своїх представників. Очікується, що у вівторок відбудеться перше засідання Координаційної ради. І це є важливим прецедентом.

Ольга Ковалькова

На окремого і найсерйознішого противника Лукашенка перетворилися страйкуючі підприємства. У тому чи іншому вигляді до страйку приєдналися багато хто, починаючи з найбільших заводів країни, підтримують його і незалежні профспілки Білорусі. Режим участі у страйку у всіх є різним. У відповідь, звичайно ж, йде залякування тих, хто почав страйк, або готується до нього. З іншого боку, оголошено про роботу над створенням Національного страйкового комітету.

Як і раніше, важливу роль у координації протесту відіграє Telegram-канал NEXTA, NEXTA Live. Він базується у Варшаві, з цієї причини абсолютно недоступний для Лукашенка. А месенджер-соцмережа Павла Дурова забезпечує надійне оперативне розміщення і прочитування контенту. Тому білоруську революцію ще тиждень тому почали називати Telegram'ною.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ГРАВЦІ І СПОСТЕРІГАЧІ

Звичайно, найбільша увага у цьому сенсі звернена на Росію. Усі знають про її імперські амбіції і пам'ятають про нав'язування Білорусі «углубленной интеграции», аж до злиття. При цьому потенційно у Росії є безліч важелів впливу на ситуацію в Білорусі: економічний, інформаційний, агентура впливу, а також домовленості у рамках Союзної держави РФ і РБ, СНД і ОДКБ. Поки Кремлю немає сенсу активно втручатися у білоруські події. Але там, без сумніву, прораховують різні варіанти реакції за обставин, що змінилися.

Євросоюз. Тут традиційно найбільшу активність проявляють країни, які більше за інших постраждали від імперської політики Росії – Польща, Литва, Латвія, Естонія. За ініціативою Польщі у середу відбудеться позачерговий саміт ЄС, присвячений ситуації в Білорусі. А Литва, в якій перебуває Тихановська, особливо відповідальна за її безпеку та дієздатність. Євросоюз, який не визнав Лукашенка обраним президентом, вже ухвалив персональні санкції проти нього та його наближених. У ЄС говорять про принципову готовність виділити фінансову допомогу жертвам репресій, медійному плюралізму і навіть страйкуючим. (Велика рішучість ЄС порівняно з Євромайданом пояснюється кількома причинами, у тому числі тим, що тут йдеться про вибори і явно підтасовані результати. Тому і вихід з кризи видається простим, очевидним - нові, чесні вибори або ж визнання Тихановської. По-друге, Росія не включала на міжнародній арені свою інформаційну і дипломатичну машину з дискредитації білоруського протесту. Та й робити це їй було б важче, оскільки немає мовного і націоналістичного елемента, на якому Москва давно і вміло паразитує.

США і Велика Британія також рішуче виступають на підтримку громадянського суспільства, опозиції Білорусі. Але оскільки в ЄС у Білорусі є такі енергійні адвокати, як названа четвірка, особливо Литва і Польща, які мають не лише великий спільний кордон, а й тісний історичний зв'язок, то «англосакси» у цьому випадку можуть собі дозволити не бути локомотивами процесу.

Китай. Він перебуває в тіні. Але насправді відіграє у конфлікті та у підтримці Лукашенка важливу роль. Не можна забувати, що у щорічному посланні білоруському народу і Національним зборам батька називав «друга Беларуси» Китай не рідше за Росію. І першим Лукашенка з перемогою привітав Сі Цзінпінь. Кажуть, що єдині лікарі, яким наразі довіряє Лукашенко і які його лікують, – китайські.

Україна. До передачі Мінськом Росії 32 «вагнеровцев» видавалося, що наша політика на цьому напрямі будується за принципом «доброго и злого следователя». А після цієї події і неспровоковано різких заяв Лукашенка на адресу України - обидва «следователя» стали недобрими. При цьому абсолютно праві ті, хто каже, що зараз вже точно не можна покладатися на давні обіцянки Олександра Григоровича, що російської армії на білорусько-українському кордоні не буде. Відкликання українського посла з Мінська для консультацій є показовим. Наразі ситуація зовсім інша. У будь-якому випадку, відносини з Білоруссю треба буде вибудовувати наново.

СЦЕНАРІЇ. ТРІЩИНКИ У ВЛАДІ І МОЖЛИВА НОВА ВЛАДА

У конфлікті Лукашенка з громадянським суспільством Білорусі позиції сторін є абсолютно незвідними, протилежними. Диктатор сказав, що вимогу «Уходи!» не виконає і переговори вести не буде. Зі свого боку, опозиція як і раніше вимагає звільнення затриманих і політв'язнів, а також, щоб Лукашенко пішов. За цих умов диктатор намагається підмінити порядок денний, знову починає говорити про конституційну реформу, про референдум, які нібито планує. І це схоже на відмовки Януковича-2013-2014: «Какой смысл протестовать сейчас, если через год – выборы». Але так само, як і тоді в Україні, довіри до цих слів немає. І аргумент схожий: «Если сейчас остановимся, все окажемся в Окрестино» (ізолятор у Мінську, до якого звозили і де продовжували бити затриманих).

Тактика Лукашенка є зрозумілою (і знову-таки, схожою на тактику Януковича – на другій стадії Майдану). Якщо жорстоко задушити протест не вдалося, треба перечекати його активну, активістську частину в надії, що ейфорія пройде, настане розчарування. Однак фактор страйку загострює ситуацію: ОМОН і спецназ могли бити робітників та їхні сім'ї, але вони не можуть встати на їхнє місце за конвеєр.

Однак тут є певний резерв часу. Білорусь, яка не вводила коронавірусних обмежень, наразі входить в стадію страйку як аналога карантину (тільки не проти коронавірусу, а проти корони диктатори). Інші це пережили, Білорусь - лише зараз. І за прогнозами економістів, відчутні негативні наслідки почнуться після двох тижнів страйку (за винятком підприємств безперервного циклу; на тому ж металургійному заводі вже повністю зупиняли роботу, зливали метал, але потім все ж запустили процес).

Тріщинки у владній білоруській вертикалі вже пішли. Відставка посла у Словаччині, Мінський пікет двох працівників МЗС. Протести і звільнення телевізійників, у тому числі медійно впізнаваних ведучих. Чесна робота Гродненського ТБ при висвітленні подій. Рапорти про відставку силовиків середньої і нижньої ланки. Однак, це не має масового системного характеру. І поки немає свідчень, що розкол дійшов до владних еліт. З тих, хто підтримав протест, найбільш статусним наразі є ексміністр культури, гендиректор Національного театру ім. Янки Купали Павло Латушко. Разом з ним звільнився весь колектив театру. Тобто процес, звичайно, почався і триває, але у такому темпі і без прискорення він може тривати довго.

Павло Латушко

Тому таким важливим є прецедент появи альтернативних органів влади. Тихановська, яка перебуває у Вільнюсі, володіє певним авторитетом і легітимністю. Але ефективно і оперативно керувати протестом з еміграції неможливо. Ініційована нею Координаційна рада має шанси стати центром сили, центром влади. Але це якщо вона стане реально працюючою. І особливо - якщо у ній з'являться представники страйкових комітетів.

Зі свого боку, Лукашенко чудово розуміє небезпеку від Координаційної ради. Питання у тому, до яких дій він вдасться. І з ким - з силовиками, з креативниками? Почне заарештовувати, викрадати і залякувати? Але замість тих членів Ради, які вибули, можна кооптувати нових. А персональні переслідування відомих, публічних людей породять нову хвилю протесту. Чи режим спробує дискредитувати і внести розкол, маргіналізувати створений орган, блокувати його роботу? Це, мабуть, навіть складніше, оскільки громадянське суспільство абсолютно не вірить владі і афілійованим з нею джерелам.

Світлана Тихановська

Ба більше, новий виток репресій проти висунутих лідерів протесту може викликати узгоджену реакцію Заходу – у тому числі, про визнання легітимними як «президента в эмиграции» Тихановської, так і створюваних нею органів.

НОВА І СТАРА ЄВРОПА - ЗА БІЛОРУСЬ

У цьому сенсі білоруська революція є особливо важливою як прецедент. Старій Європі, яка територіально віддалена від пострадянського простору, але економічно близька Росії, все важче сперечатися з новою Європою, коли та говорить про необхідність більш активної підтримки демократії під час подібних революцій і криз. У 2008 році з подачі Кремля можна було говорити, що «грузины сами напали». У 2013-2014-х можна було говорити про страшних націоналістів і ущемлені права російськомовних. Нині у Білорусі - кришталево чистий варіант народної революції проти пострадянського, неорадянського диктатора. У цьому навіть важко знайти приводи, зачіпки для дискредитації того, що відбувається, у Європі, за допомогою проплаченого корисного і частково лівого ідіотизму. За таких умов Польща і Литва, Латвія та Естонія будуть бити в дзвони. А старим європейським важкоатлетам важко буде зовсім вже ігнорувати їхні ініціативи і лише «выражать тревогу».

Але це в роботу поки не вступала Росія, Кремль. На початку виборів усі три головні опозиційні кандидати видавалися (і не без підстав) проросійськими. На тому етапі багатовекторність Лукашенка полягала не стільки у пошуках союзників, скільки у звинуваченнях на адресу вже знайдених ворогів, якими були і Захід, і РФ. При одночасному твердженні, що всі вони є і союзниками: «мы – Европа», а «русские – нам братья».

Однак революція триває не під старорадянським червоно-зеленим прапором, а під національним біло-червоно-білим. І навіть у вкрай русифікованій країні революція виявляється національно-демократичною - з обов'язковим знанням для початку хоча б п'яти білоруських слів:  «Жыве Беларусь», «Верым! Можам! Пераможам!». Захід, природно, чітко стає на бік опозиції, проти фальсифікацій і репресій. А Росії в її нинішньому стані дивно було б критикувати і те, і інше. Тому цілком природно, що Лукашенко змушений розвернутися в бік однієї Росії. Плюс ідеальний його союзник - Китай (теж вже має деякий вплив і на «великую Россию»).

ПРОТИЛЕЖНО РІЗНІ ВАРІАНТИ КРЕМЛЯ

Але Москва не поспішає робити різких рухів. В її інтересах - дестабілізована Білорусь, змучена локаутами, розчарована і обношена. Правда, при цьому є певний ризик для Кремля - що білоруська революція увійде в резонанс з російськими протестами (у Хабаровську, Башкирії, Архангельській області тощо). Але не впевнений, що там це вважають аж такою серйозною небезпекою - гебісти занадто впевнені у своїй здатності «что-то придумать», «замутить» и «разрулить».

У цьому сенсі дуже цікавою є ситуація з вантажівками «Росгвардии», які, підкоряючись невідомому інстинкту природи, з різних міст Росії раптом побігли в бік Смоленської області. Не думаю, що це говорить про швидке вторгнення або вторгнення взагалі. Якщо у країні є 300-400 тисяч накачаних і добре екіпірованих нероб, то дивно було б не тримати хоча б кілька тисяч цих істот на кордоні з сусідом, у якого революція. Їх наявність там - вже аргумент, загроза.

Причому гостра з обох боків. Адже не факт, що ті прийдуть на допомогу саме Лукашенку. За ситуацією, вони (плюс фахівці іншого профілю, терміново доставлені вертольотом) можуть і «встать на сторону народа». Тоді Хафізулла Лукашенко помре від інсульту під час захоплення, а на швидких виборах до влади прийде Бабаріко Кармаль.

Ось тоді роспроп пожвавиться і розчохлиться. НТВ дістане з полиць п'ятисерійний документальний фільм-розслідування 2010 року «Крёстный батька». ВДТРК почне терміново клепати моторошні телевикриття збожеволілого диктатора, який розв'язав садистську війну проти власного народу, якому прийшли на допомогу російські брати, направлені Путіним. Так, ВВП такий - добрий, до смерті зацілує, народ його любить. І він любить російський народ. І білоруський, до речі, теж... За таких умов білоруському громадянському суспільству, яке перебуває у стані ейфорії після повалення диктатора, і має дві складові протесту – прозахідну і проросійську – непросто буде протистояти «братской интеграции».

Але це поки тільки у планах. І, мабуть, не найближчих. А зараз - серпень, головні пропагандисти у відпустках. Наразі у Кремля інший порядок денний - млява підтримка Лукашенка, очікування подальшого ослаблення - як диктатора, так і опозиції, усієї Білорусі загалом. А також надія на те, що реакція Заходу все ж не буде занадто рішучою (щоб перемога не була здобута у зв'язці з ним), а діяльність білоруського протесту – достатньо координованою.

Попри наявність Координаційної ради. А це, до речі, словосполучення з дурною репутацією. Координаційна рада російської опозиції, створена восени 2012 року, була показово безпорадною і неспроможною.

Але будемо сподіватися, що у Білорусі все виявиться інакше.

Олег Кудрін, Рига

Карикатури Сергія Йолкіна