Олексій Прокопенко, президент Центру допомоги Україні у США

Маю мрію – назбирати цілий корабель гуманітарних вантажів для нашої країни

Мій співрозмовник – українець з Одещини, який багато років мешкає у США. З початком повномасштабного російського вторгнення повністю присвятив себе волонтерству. Наша зустріч з Олексієм відбулася з енної спроби… Щоразу, як ми домовлялися про розмову, виникали якісь невідкладні справи, пов’язані з його волонтерською діяльністю. Врешті перетнулися випадково: я перебував у тому самому кварталі неосяжного Нью-Йорка, де Прокопенко про щось із кимсь домовлявся, – біля перехрестя з символічною назвою Український Шлях, яку воно нещодавно отримало. 

ПОЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТА АМЕРИКАНСЬКОГО ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНОГО БІЗНЕСУ В ЄДИНУ МЕРЕЖУ

– Олексію, знаю, що ти багато років займаєшся волонтерством, а відносно недавно створив фонд «Центр допомоги Україні у США» (Help Ukraine Center USA). Розкажи, навіщо ти його створював, адже у Штатах багато організацій, які займаються гуманітарною допомогою для нашої країни?

– Це американська неприбуткова організація, яка з’явилася за зразком європейського Центру допомоги Україні, що був створений у Любліні в перші дні повномасштабної війни й випробував усю ту складну логістику того періоду. 

У той час група українських бізнесів – «Розетка», «Нова пошта», «Укрпошта», «ТІС» – за ініціативи одеських бізнесменів Андрія Ставніцера й Філіппа Грушка створили в Європі величезний склад, який був своєрідним вантажним хабом для доставки критичних вантажів в Україну. 

Але стало зрозуміло, що потоки гуманітарних вантажів в Україну зрештою падатимуть, хоча потреба в них тільки зростає. 

Сполучені Штати – якраз та країна, що має величезний потенціал з гуманітарної точки зору. Тут багато людей, організацій та компаній, готових надавати допомогу Україні. Тому організатори люблінського Центру допомоги Україні почали шукати команду волонтерів, які б організували цю роботу в Америці. 

Співвласник приватного терміналу «ТІС» в Одесі Андрій Ставніцер написав у Фейсбуці, що шукає для центру склад у Нью-Йорку. Я залишив коментар під постом, написав, що це має бути десь між аеропортом і портом. Для цього підходить Нью-Джерсі. 

Він одразу мені зателефонував і каже: «Ми шукаємо команду, знаємо тебе давно, давай щось придумаємо – і до справи». Кажу: «Добре, давайте подумаємо». 

Ми подумали й наступного дня вирішили, що я завершую свої поточні справи й беруся за цей проєкт. 

Особливість нашої діяльності в тому, що всю гуманітарну допомогу, яку знаходимо в різних організаціях та компаніях, самостійно доставляємо в Україну – нашим коштом. 

Ми поєднуємо український та американський транспортно-логістичний бізнес в єдину мережу, яка забезпечує доставку вантажу від американського донора до українського споживача.

ЗАВДАННЯ КОМАНДИ – СТВОРИТИ ПОТОКИ ДОПОМОГИ

– Як це відбувається на практиці?

– Загалом ми орієнтовані на великі обсяги вантажів, намагаємося оперувати корабельними контейнерами. Приймаємо вантажі на нашому складі в місті Роузеллі у штаті Нью-Джерсі, який нам виділила українська логістична компанія «Дніпро». Там ми їх акумулюємо, переформатоваємо, як нам треба, сортуємо й надсилаємо в Україну через дружні морські компанії та авіалінії. Далі наші колеги з Польщі, із Help Ukraine Poland, підхоплюють ініціативу, приймають вантажі в порту Ґданська й доставляють до польсько-українського кордону, далі – до Львова. Там на складі «Нової пошти» на них прикріплюють наклейки щодо призначення, і все роз’їжджається по Україні.

– І кому ці вантажі надходять?

– Наш основний дистрибуційний партнер – організація «Співдія», що була створена за ініціативи Міністерства молоді та спорту й підтримується Офісом Президента. Вони знають усі гуманітарні потреби, які є в державі, – до них стікаються всі заявки з усіх регіонів. Це їжа, медицина, предмети гігієни, теплі речі, постільна білизна тощо.

– Для біженців?

– Для всіх громадян на всій території України.

– А тут у вас діє якась мережа, чи ви працюєте через інші організації? Як здійснюється цей збір?

– Ми розіслали всім, кому можливо й неможливо, інформацію про те, що збираємо й приймаємо гумдопомогу для України. До нас звертаються різні компанії, які хочуть узяти в цьому участь. Наприклад, телефонують і кажуть: маємо три великі контейнери їжі, приїдьте, заберіть і передайте в Україну.

– Про яку їжу йдеться? 

– Суха, консервована… 

Було таке: пишуть люди, що виграли в покер гроші й хочуть на них купити тушонку для українців. 

Одна жінка прочитала про нас у газеті, сказала, що перейнялася нинішніми подіями, зв’язала 25 синьо-жовтих шарфів й хоче передати їх українцям. 

– Скільки вже таких корабельних контейнерів ви відправили?

– Станом на сьогодні ми акумулювали близько12 контейнерів: чотири доставлено в Україну, один – в океані, три – чекають на складі й ще три – у дорозі по Америці. 

Якщо порахувати сукупну ринкову вартість цих вантажів, то вона сягатиме 9,6 млн доларів за два з половиною місяці роботи. 

– Тобто зараз через вас іде найбільше вантажів з Америки?

– Ми не досліджували ринок, тому не можу сказати точно. Але ми працюємо з великими обсягами, масштабно. Ми не фокусуємося лише на якихось вузьких напрямах. 

– Військових вантажів у вас немає?

– Ні, товарів подвійного призначення не маємо.

– А їжа для військових?

– Їжа для військових є... І медицина… 

Зараз маємо кілька контейнерів снеків – щось на кшталт злакових батончиків, які ми хочемо передати армії. 

– А хто ваш найбільший донор?

– Організація Ukraine TrustChain. Це теж українці, які об’єдналися для допомоги Україні. Ми разом шукаємо необхідне й доставляємо в Україну. Вони, наприклад, допомогли зі знаходженням і транспортуванням гігієнічних засобів – вологих серветок.

А хто надав ці серветки? Вони ж самі їх не виробляють?

– Комерційні компанії, які ми не можемо розголошувати – така їхня вимога. 

– А що найцінніше в усьому масиві вантажів?

– Медичне обладнання. Наприклад, апарати для пошуку осколкових поранень, дитячі інкубатори, які доношують дітей. Це те, що ми шукаємо зараз. З уже знайденого – маємо на складі холодильник для крові.

– Його вам замовили?

– Так, нас попросили знайти такий холодильник, аби зберігати кров для поранених у польових госпіталях. 

– Скільки часу йде вантаж від моменту відправлення зі складу до Львова?

– Приблизно місяць. 

– Чи часто вам надсилають заявки на якісь конкретні речі?

– Переважно отримуємо загальну інформацію по державі – що найбільше необхідно, те й шукаємо. Наприклад, зараз ми знаємо, що треба шукати їжу, гігієнічні засоби, предмети медицини. Також теплі речі… 

Ще одним з найважливіших наших партнерів є Українська федерація Америки. Вони збирають багато вантажів, передають нам, ми їх доправляємо в Україну. 

– Скільки у твоїй команді людей працює?

– Близько 60 чоловік.

– І всі на волонтерських засадах?

– Так, на волонтерських. Я – теж… Це, так би мовити, мій вклад у перемогу.

– А на чому ти зараз заробляєш?

– У мене працює компанія – з фінансового консалтингу, на аутсорсингу, і я її координую, за рахунок цього живу. 

Коли почалася повномасштабна війна, я перестав мислити категоріями грошей. Власне, я все життя займався волонтерством. Мені 34 роки, і з них 20, навіть 22 – активно волонтерю. Від шкільної ради, студентських організацій, усіляких молодіжних структур… 

Гадаю, зараз саме той час, коли всі мої вміння і знання щодо волонтерства дуже потрібні державі. Тому я відсунув роботу, заробляння грошей і повністю присвятив себе цій справі.

Ми вважаємо, що виграти війну можна тоді, коли комплексно підходити до фронту: номер один – це, звісно, військовий, номер два – гуманітарний, номер три – культура та інформація. Те, що відбувається зараз, це частково наслідок культурної та мовної окупації України російською федерацією. Зараз той час, коли ми можемо цьому протистояти, використовуючи ресурси й увагу всього світу до цієї проблеми. 

Тому ми готові підтримувати митців, письменників, артистів спеціальними програмами, виставками, фандрейзингом, якимись заходами, просто розказуючи про їхню роботу. 

– Чи маєте справу із власне грошима?

– Так, шукаємо жертводавців, аби купити необхідне. Тобто ми ведемо пошук і вантажів, і грошей, аби придбати те, що ми не можемо знайти як донорську допомогу.

– Але гроші ви не переказуєте в Україну?

– Ні, гроші не переказуємо.

Підбиваючи риску, хочу сказати про нашу мрію.

– Ти про зруйнований літак?

– Ні… Про корабель. Ми хочемо, аби сумарно назбирати корабель гуманітарної допомоги для України.

– А скільки для цього потрібно контейнерів?

– Понад двісті. 

– Залишилося щонайменше 188, якщо 12 уже готово?

– Умовно – так.

– І це за який період?

– Немає часових рамок. 

Ми розуміємо, що в перші дні повномасштабної війни волонтерська допомога лилася потоком. Так, наче серед пустелі раптово прорвало труби. Перші волонтерські проєкти – це коли люди вчасно підставляли відра під ці труби й роздавали все на місцях. 

Зараз ситуація інша: обсяги пожертв і кількість вантажів упали, тиску в трубах бракує. Тому наше завдання як команди – створити ці потоки самим. 

Це непросто, але ми працюємо. 

Володимир Ільченко, Нью-Йорк