Побут російської колонії. Що значить опинитися “по інший бік”?

Як дружина та донька відвідали українського політв’язня Романа Сущенка 

Уперше за 2,5 року незаконного ув’язнення спочатку в московському СІЗО «Лефортово», а потім у колонії під Кіровом український журналіст Роман Сущенко зустрівся з рідними на тривалому побаченні. Укрінформ публікує репортаж доньки Романа про поїздку до російської колонії на триденне побачення.

2000 КМ ВІД КИЄВА: ЛЮДИ ТУТ ВЖЕ НЕ УСМІХАЮТЬСЯ

Ми зібрали речі та думки до купи й поїхали до батька. Поїздка видалася не з легких. Колонія суворого режиму № 11 (ВК-11), яку ще називають «червоною», знаходиться біля села Утробіно неподалік від міста Кірово-Чепецьк у Кіровській області. Це більше 1000 км на північний схід від Москви та майже 2000 км від Києва.

Дістатися до Кірова з Москви можна літаком або потягом. Ми обрали перший варіант, оскільки так швидше: 1,5 години льоту – й ми на місці. Невеликий двоповерховий кіровський аеропорт «Побєділово» більше схожий на будівлю сільської школи. На фасаді майорить відгомін з минулого – зображення дівчини з гербом Кіровської області у руці, викладене мозаїкою. Люди навколо майже не посміхаються. Враження, що кожен там подумки десь глибоко в собі.

Далі на таксі ми відправилися до сусіднього міста Кірово-Чепецьк, яке знаходиться за 40 км їзди від Кірова та ближче до колонії, де тримають батька.

Траса засніжена, пронизана ямами, але це майже не відчувається, оскільки їх заповнив добряче утрамбований під колесами сніг. Дорога пролягає через височезні ліси, між якими видніються рідкі дерев’яні будинки та розвалені сараї. Запустіння. Частина домівок вже давно й назавжди покинуті. Люди звідси поїхали у пошуках кращого життя до великих міст, а ті, хто залишаються, згасають у своїх проблемах, розповів таксист. Йому 35 років, таксує, щоб погасити іпотеку на квартиру, яку він разом із жінкою взяв на 20 років. Сам би з радістю перебрався до іншого міста, але сенсу «рипатися», за його словами, вже немає. Та й звик уже до місцевих зим, які інколи випробовують жителів на стійкість своїми -47°С.

Доїхали до Кірово-Чепецька. Його жителі пересуваються вулицями на лижах, оскільки так дешевше та швидше, а погодні умови цьому сприяють. У кожному дворі – саморобна ковзанка. Ми закупили продукти у місцевому магазині, а наступного дня поїхали у колонію.

ВК-11: ЗАСУДЖЕНИХ НА “ВИ” НЕ НАЗИВАЮТЬ

Оскільки на побачення ми з мамою прибули у неділю, символічні ворота з чотирьох металевих труб, за якими знаходиться колонія, були зачинені. Як хочеш, так і проходь. На вулиці – ані душі, схоже на покинуту територію.

Перед нами стояло кілька обшарпаних двоповерхових будівель. Ми зайшли в одну з них, двері якої ледь закривалися. На стінах висіло багато попереджень та оголошень про те, чого не можна робити на території колонії, частина з них роздруковані на аркушах А4, частина – написані на плакатах фарбами під трафарет, як робили ще в СРСР. Посеред стіни – маленьке віконечко з гратами, за ним одна зі співробітниць приймає передачі засудженим та різні заяви на побачення. «Ручок та паперу відвідувачам не даємо. Шукайте свої», – сказала вона. Ми здогадувалися, що тут із цим проблеми, тому прихопили канцелярію з дому. Заповнивши необхідні папери, відправилися до іншої будівлі.

Після чотиригодинного очікування нас разом з іншими родичами ув’язнених по черзі почали запускати у спецблок, де проводять тривалі побачення. До речі, ми були єдиними іноземцями, з-поміж наших сусідів на найближчі три дні опинилися лише місцеві кіровці.

Купа відеокамер, співробітники колонії у формі, заґратовані двері, перевірки – ось що чекало на нас по той бік.

Сам спецблок складається з десяти окремих кімнат, спільної кухні та душової кімнати і роздільних туалетів.

- Ваша кімната – номер 10. Проходьте і витягайте всі речі й продукти з сумок на ліжко. Буду перевіряти, що ви привезли, – сказала співробітниця колонії у сіро-синій формі, яка супроводжувала нас.

Співробітниця ознайомила нас із правилами поведінки на час побачення. Після цього почала ретельно промацувати кожну річ, яку ми взяли з собою, та навіть відкривати пляшечки з соняшниковою олією, водою, кремом, шампунем тощо.

Телефон, годинник, сережки, гроші – все заборонене правилами колонії потрібно було здати в камеру зберігання. Натомість чергова видала нам під розписку три виделки та ніж, які обов’язково потрібно було повернути по закінченню побачення.

Після перевірки вона пішла, попередивши, що тепер ми можемо «чекати на нашого засудженого».

Загалом ставлення до нас із мамою було нормальне. До нас на «ви», до батька та інших ув’язнених – на «ти». Як нам пояснили, з тими, хто «по той бік», тобто з волі прийшов на побачення, спілкуються нормально, із засудженими – різко і без поваги, не залежно від віку та статусу.

ПРИВІТ...

Був час розкласти речі та роздивитися, де ж ми будемо жити наступні три дні. Кімната розміром 13 кв.м мала одне вікно з гратами, яке впиралося у цегляну стіну. Внутрішні стіни пофарбовані у яскраво фіолетовий колір, що надавало атмосфері особливого «шарму». У кімнаті стояли три ліжка, стіл, стільці, телевізор, холодильник та вішалка. Всі розетки були заклеєні так, щоб ними не можна було користуватися.

Матраци на ліжках були брудні. З постільною білизною нам пощастило більше, вона була хоча б чистою, але, наприклад, простирадло було замале, тому навіть не перекривало частину ліжка.

Однак це все дрібниці в порівнянні з тим, що за півгодини ми вже побачили нашого Романа Сущенка…

У двері кімнати постукали.

- Привіт, до вас можна? – Сказав такий знайомий голос.

На порозі стояв батько. Коротко підстрижений, не схожий на себе до ув’язнення через втрату ваги, у тюремному одязі, але усміхнений.

Далі все, як уві сні – перші за 2,5 року обійми, радощі та усмішки, довгі розмови. У думках промайнуло: «Ось те, чого вкрай не вистачало весь цей час!».

За три дні вдалося дізнатися найголовніше – як його здоров’я, що на душі, як проходять його дні, умови утримання. Говорили багато, адже наступне побачення може бути лише через чотири місяці.

Більше дізналися про його камеру – так зване «безпечне місце» у колонії, куди розміщують тих, хто порушив правила колонії або тих, кому загрожує якась небезпека. Про місцевий будильник – локальне радіо, яке вмикають о 5:00. Про традиційний раціон у колонії. Овочів та фруктів не дають, однак дещо можна придбати в місцевому магазині, куди інколи батька відводять. Двічі на тиждень у тюремному меню – варені яйця.

Зазвичай, на сніданок – ячнева каша або перловка з котлетою, яка м’ясом і не пахне, з напоїв – окріп. На обід – щі або суп зі шматком сірого хліба, на друге – та сама перловка або ячнева каша. На вечерю – окрім вищезгаданих каш, можуть дати ще варену картоплю з відварною рибою та кисіль.

До речі, кисіль — це те, що батько використовує для своїх малюнків із-за грат.

Малює він зазвичай між сніданком і обідом, поки відносно світло. У вільний час також намагається читати, займатися фізичними вправами, повторювати французьку мову за підручниками, які приїхали разом з ним із «Лефортова».

Перші кілька місяців температурні умови (+13) в “безпечному місці” складно було назвати безпечними. Але після звернення українського консула до начальника колонії та листа Уповноваженої ВР України з прав людини Людмили Денісової до російського омбудсмена, батька перевели до більш теплої камери, і окріп стали приносити частіше, аніж раз на день.

Також раз на день можуть вивести на прогулянку на вулицю. Окрім цього, кілька разів на день проходять перевірки, або ж можуть відвести до начальника колонії на розмову чи до лікаря на якесь обстеження.

Після важкого етапу з “Лефортова” батько прихворів, проте зараз почувається краще. Місцевий лікар поставив діагноз «артеріальна гіпертензія», батькові дають таблетки для підтримання нормальних показників тиску. Навіть пропонують поїхати на обстеження до лікарні при сусідній колонії, де немає необхідної апаратури, але є медичний фахівець. Основне але: та колонія – для хворих на туберкульоз. До того ж, це нове етапування.

Окрім їжі, ми привезли батькові змінний одяг, щоб він мав змогу вперше після прибуття в колонію вдягнути щось, окрім спецформи, яку носять ув’язнені. Але таке право він мав лише на час триденного побачення, оскільки забирати з собою цивільний одяг, продукти абощо було заборонено. Навіть маленьку шоколадку, яку ми поклали йому в кишеню, співробітники колонії повернули.

А нам дещо таки вдалося забрати з колонії. Це обручка батька, завернута у клаптик паперу. Після його прибуття до Утробіно кільце розпиляли та вилучили. Іншим способом його зняти з пальця було не можливо. Пояснили тим, що засуджені не мають права тримати при собі будь-які дорогоцінності, це заборонено правилами колонії. Вона стільки часу була з ним, а в ув’язненні стала символом, який нагадував, що він не один. І навіть у такий непростий час ніби не хотіла залишати його…

Втім, не хочеться завершувати цей репортаж сумною нотою. Під час побачення я запитала батька, що він хотів би передати українцям:

Ось його слова:

«По-перше, хочу подякувати всім небайдужим за підтримку, за листи, які мені надсилають сюди, за участь у акціях. Я навіть не очікував, мені дуже приємно.

По-друге, хочу привітати українців з Новим 2019 роком та Різдвом Христовим, а також з отриманням Томосу про автокефалію української церкви. Це надзвичайно важливо для нас усіх! 

Нехай цей рік принесе нам ще більше перемог, віри, нехай у кожній оселі будуть тепло, достаток та лунатиме дитячий сміх. Усім передаю привіт!»

Юлія Сущенко, Київ