Батьки Романа Сущенка

08.11.2016 09:00

Сину, тримайся, ми в тебе віримо!

Власний кореспондент Укрінформу у Франції Роман Сущенко був затриманий 30 вересня в Москві, куди він прибув із приватною поїздкою. 7 жовтня йому було пред'явлено обвинувачення в шпигунстві. У ФСБ Росії заявили, що Сущенко є співробітником Головного управління розвідки Міноборони України. Відразу ж в ГУР МОУ спростували цю заяву, зазначивши, що вона не відповідає дійсності. Роман Сущенко працює в Українському національному інформаційному агентстві "Укрінформ" з 2002 року, а власним кореспондентом у Франції - з 2010 року. Укрінформ зустрівся з батьками нашого власкора - Володимиром Полікарповичем і Валентиною Іванівною, які на початку тижня приїздили в Київ для зустрічі з адвокатом Романа - Марком Фейгіним. Розпитавши адвоката про все: чи не голодний, чи вдягнутий, чи не побитий, чи не знущаються, чи дають вдень присісти на ліжко, як тримається, чи витримує жахливі будні ФСБшної тюрми..., вони розповіли нам про сина.

НАПЕРЕДОДНІ І В ДЕНЬ ЗАТРИМАННЯ РОМАНА БУЛИ ВАЖКІ ПЕРЕДЧУТТЯ

- Пане Володимире, пані Валентино, коли ви востаннє бачилися з сином? Про що розмовляли під час цієї зустрічі?

Валентина Іванівна: Бачилися влітку, коли Роман приїздив у відпустку. Про що говорили? Та як завжди: більше було про те, як ви себе почуваєте, як ваше здоров'я, чим допомогти. Те саме й ми його запитували. То була така батьківська з дітьми розмова. Про роботу, про професію розмови не було. Про нас, батьків, він піклувався завжди. Коли ще працював у Києві - традиційно приїздив зі своєю сім'єю до нас на Різдво і на Пасху. Після відрядження за кордон, останні шість років, приїздив до нас раз на рік, коли був у відпустці. А цього літа приїздив тричі, можливо, мав якесь передчуття. Це була наша остання зустріч перед затриманням.

- Чи знали, що Роман збирається їхати до Росії?

Валентина Іванівна: Не знали, та про це й мови не було. Там живе наш племінник, Романів двоюрідний брат. Напередодні рідна сестричка племінника нам зателефонувала і повідомила, що Віктору (племіннику) мають зробити операцію на очах. Можливо, це стало причиною поїздки. Крім того, у нього ще 7 жовтня день народження, може, (Роман поїхав до Москви - ред.) ще й через це.

- Чи мали ви якісь передчуття перед затримання сина у Москві?

Валентина Іванівна: Під час останньої зустрічі ніяких поганих відчуттів не було. Єдине, що я відчувала, з п'ятниці на суботу (затримання відбулося ввечері в п'ятницю, 30 вересня - ред.), з суботи на неділю, незрозумілу напругу. Дві ночі не спала. Та навіть подумати не могла, що з моєю дитиною могло статися таке горе. Списала на безсоння, на вік свій. А тепер - то всі думки з ним. Зранку встаю: «Доброго ранку, синочку», ввечері лягаю: «На добраніч, синочку», кажу.

Володимир Полікарпович: А я відчував. У ніч з 30 вересня на 1 жовтня в душі було таке важке відчуття, постійне серцебиття, таке враження, що серцевий м'яз постійно скорочується. Поділився з дружиною - але так само нічого не підозрював. Лиш через добу, брат Романа, молодший наш син Руслан, зателефонував, запитав, чи ми вдома і сказав, що приїде. Він перший нам сказав - інформація вже розійшлася у ЗМІ. Він хотів убезпечити нас, зберегти наш нервово-психологічний стан, бо одна справа - почути від сина таке, інша - побачити по телевізору чи почути по радіо.

- Чи мав Роман близькі стосунки зі своїм двоюрідним братом? Вони дружили? І взагалі - який він з друзями, у сім'ї?

Володимир Полікарпович: Роман взагалі - дуже товариська, відрита людина. Він підтримує зв'язки з усіма родичами, друзями, товаришами по навчанню. Коли приїздить додому, хай рідко, але старається зібрати друзів, зустрітися з однокласниками. Він чуйний до рідних. Так сталося, що наш другий онук, Тимур, рано лишився напівсиротою, мама його померла, а вони з Романовим сином ровесники. Так нам два сини підготували сюрприз - двох хлопців-онуків, як то кажуть, дуплєтом, різниця між ними - два місяці. То Рома нашим другим онуком дуже опікувався: як тільки у відпустку, відпочивати куди їдуть, то одразу Тимура з собою беруть.

Валентина Іванівна: Коли у Романа син народився - яка ж це була радість. (Син Максим, йому зараз 9 років, - ред.) Як для кожного чоловіка, це гордість була. І зараз він дуже близький із сином. Малий досі не знає, де тато. Так вирішили, що поки буде краще. Постійно запитує: а чому тато не пише, не телефонує. Донька - вона старша, все розуміє, дуже нас підтримує. Рома дуже нею гордиться, вона також журналіст. (донька Юлія, 25 років, також працює в Укрінформі - ред.)

РОМАН ПРЕКРАСНО МАЛЮЄ, НАСЛІДУЮЧИ ТЕХНІКУ САЛЬВАДОРА ДАЛІ

- Яким Рома був у дитинстві?

Володимир Полікарпович: Роман дуже добрим хлопчиком був. До 18-ти років виховання було більше батьківське, материнське, сімейне. Добре навчався, мав дуже багато друзів. А от як вилетів з батьківського гнізда - в училище вступив, став дуже самостійним. Відверто скажу, він зробив себе сам. Він дуже багато читав, у нас дуже велика домашня бібліотека, близько 5 тисяч томів. Але з усіх питань, які його цікавили, він завжди звертався за порадою.

Валентина Іванівна: Як звичайний хлопчик був. Любив малювати. Це вже юності такий хист проявився. У нас у квартирі всі стіни його картинами обвішані.

Володимир Полікарпович: Якийсь час Роман наслідував у малюванні техніку Сальвадора Далі. Потім захоплювався малюванням пейзажів. Єдине, що він не хотів чи не міг, не знаю, займатися портретами.

Валентина Іванівна: Наприклад, у нас є така Ромина картина, де заховані 50 облич. То ми колись добу ті обличчя шукали (посміхається - ред.). Зараз вже син не має часу на це, пише увесь час, зайнятий роботою, професією своєю.

- А про що Роман мріяв у дитинстві, в юності?

Володимир Полікарпович: Він мріяв, разом з батьком (посміхається - ред.), вступити до військового училища. У нас був вибір - вище Київське політичне чи інше. Він усе-таки обрав технічний напрям. А журналістикою він захопився пізніше, після закінчення військового училища, в перший рік служби у Миколаєві. Він мав літературний хист. Наприклад, коли мені доводилося складати дружні шаржі, Рома завжди міг підказати, як краще, бо мав хист до сатири. Почав питання деякі задавати (Володимир Полікарпович Сущенко 16 років працював начальником Черкаського обласного управління у справах видавництв, преси, поліграфії, книжкової торгівлі - ред.). Думається мені, тоді він почав визрівати стосовно цього.

- Які ще захоплення є у Романа, наприклад, як він любить відпочивати?

Володимир Полікарпович: Рома любить риболовлю. Для нього це відпочинок. Може піти - і цілий день з вудкою просидіти.

РОМАН - ВЕЛИКИЙ ТРУДЯГА, САМОВІДДАНИЙ В БУДЬ-ЯКІЙ ПРАЦІ

- Роман залишив військову службу ще у 2002 році. Скажіть, що його спонукало до такого рішення?

Володимир Полікарпович: Відверто сказати, то вирішальну роль зіграло те, що тоді в армії не було гідної зарплати. Крім того, були деякі розчарування. Роман закінчив училище з відзнакою, він мав право вибору, де служити. Тоді була можливість служити за кордоном, але він не потрапив туди, бо потрапили ті, хто, скажемо так, мав потрапити. Це була така його перша образа. Тоді з усіх запропонованих місць служби він вибрав Миколаїв.

Валентина Іванівна: Тоді були такі часи, що не було на що жити. Уявіть собі. Він - у Миколаєві, Анжела (дружина - ред.) - з маленькою донечкою - в Києві...

Володимир Полікарпович: Приїхав молодий лейтенант, сім'я в Києві лишилася. Коли дали йому кімнатку зовсім маленьку в бараку - тоді вже він Анжелу з Юлею туди забрав. Звичайно, зарплата безвусого лейтенанта - це зовсім не те. Потім йому виділили ще одну кімнату в цьому бараку, «квартира» стала двокімнатною. Ми до них іноді приїздили, на підлозі спали. Побутові умови, напевно, були другим таким поштовхом. І вони вирішили переїхати до Києва, де народилася і виросла Анжела.

- Ми знаємо, що Роман був миротворцем. Чому вирішив поїхати в Югославію? Теж фінансове питання було вирішальним?

Володимир Полікарпович: Не сказав би, що лише за грошима.

Валентина Іванівна: А я б сказала.

Володимир Полікарпович: Тоді був відбір, конкурс у миротворчі сили, у перший військовий підрозділ він не потрапив – з тієї причини, що й після випуску з училища. Але пізніше - потрапив у миротворчий батальйон. Тоді наша мама півтора року переживала, плакала. Це був складний період. А, повернувшись з миротворчої місії, Роман остаточно вирішив стати журналістом. Пізніше вступив на навчання на факультет журналістики. Потім вже сказав, де почав працювати - тоді Укрінформ називався РАТАУ. Ми пишалися. Тоді були лише ТАРС та РАТАУ, більше таких журналістських колективів не було.

- Який Роман у роботі? Як ставиться до професії?

Володимир Полікарпович: Він взагалі великий трудяга. Якщо писати - то писати, якщо фізично працювати - також робить це самовіддано. Він не боїться й домашньої роботи.

Валентина Іванівна: Руслан, наш другий син, завжди пишався Романом. Той гарно впливав на молодшого брата. Вони гарно дружать. Це нас дуже радує.

- Ви знаєте, як Роман познайомився зі своєю майбутньою дружиною?

Валентина Іванівна: Познайомилися ще за часів навчання. Анжела навчалася у медичному училищі, а тоді було прийнято, що на якісь заходи, на дискотеки в училище військове запрошували студенток медичного. Там вони і познайомилися. Не так довго і зустрічалися, напевно, підійшли одне одному. Приїхали вони вперше до нас разом, коли Роман був на четвертому курсі. Приїхали не вдвох, з друзями. Познайомилися. Тоді ще так серйозно до цього вони не ставилися. А як перейшов Роман на п'ятий курс, то вони одружилися. А вже на закінчення п'ятого курсу, якраз йому направлення давали, народилася наша онучка Юлечка. Невістка нам - як рідна донька.

Володимир Полікарпович: Хочу розповісти, що сватання було справжнє. Перш за все, батько подарував йому вишиту сорочку українську, поїхали до Анжелиної мами, попросили, щоб віддала доньку за нашого сина. Рома також став на коліно, попросив руки майбутньої своєї дружини. Весілля ми тут в Києві святкували, бо Анжела киянка, Роман тут тоді вчився. Минулого року вони відсвяткували срібне весілля, 25 років спільного життя.

«СИНУ, ТРИМАЙСЯ, МИ В ТЕБЕ ВІРИМО!»

- Ви сказали Марку Фейгіну, що вірите в Романа, що він сильний і витримає, зможе. Що дає підстав для такої впевненості?

Володимир Полікарпович: Я маю на увазі те, що син сам себе створив. Коли він покинув домівку, коли сам виховував у собі певні риси характеру. Це різні речі - жити і навчатися біля батьків, а інша справа - далеко від дому. Я йому одразу сказав: «Синку, якщо буде важко, мамі не пиши, пиши батькові, прямо на роботу». Бувало таке. Тоді, думаю, він загартувався. Його досвід, і армійський, і тим більше журналістський, будуть в нагоді. Сказав Марку Захаровичу, що Роман витримає. Так і є.

- Якби могли звернутися до Романа напряму, що б хотіли сказати?

Володимир Полікарпович: Подумки нібито син перед нами. Я б сказав: «Сину, тримайся, ми в тебе віримо. Не віримо тому, що про тебе говорять, висловлюють, подають причетні до цього люди». Друге, я б йому сказав: «У тебе чудовий колектив там, де ти працюєш. Потужна підтримка. І не лише від Укрінформу, а й величезна підтримка і громадських організацій, і державних організацій, і недержавних, і за кордоном. Журналістська братія дуже підтримує. Це щира турбота і щира підтримка».

Валентина Іванівна: Всім, хто підтримує нашого сина, хто допомагає звільнити його з полону, щоб він швидше повернувся додому - велике материнське спасибі. Тримайся, синок. Будь-ласка, щоб більше було небайдужих людей, щоб ставали на захист усіх полонених українців і нашого сина. Допоможіть нам повернути його. Це моє останнє бажання. Велике спасибі.

Володимир Полікарпович: Ми розуміємо, що там, у Москві, багато бранців. І можна нам сказати від імені батьків, матерів, від їх імені, навіть тих, хто не знає, що вони там, або знають - та не мають зв'язку, певної допомоги, звернутися до всіх небайдужих людей: допомагайте нашому сину, допомагайте бранцям. Ну, і хотілось би, без злості, але звернутися до тих організацій, які причетні до арешту Романа: майте все таки порядність, чесність, доброту і ніколи не забувайте, що зроблене вами колись горе повернеться до вас. Хоча мені б цього не хотілося.

Ольга Будник, Укрінформ