Він був максималістом і найуспішнішим тренером у світовому гандболі
Дев’яносто років тому народився Ігор Турчин, досягнення якого внесено до Книги рекордів Гіннеса
В Україні гандболу важко та й навряд чи можливо конкурувати в популярності з футболом. Але в шістдесяті–вісімдесяті роки минулого століття саме український гандбол на спортивних аренах Європи і світу заявив про себе на повен голос і впродовж тривалого часу стабільно вигравав найпрестижніші турніри, включаючи дві Олімпіади, а на Сеульській 1988 року удостоївся бронзових нагород. І досягнення ці були пов’язані з унікальним талантом людини, що стала у світовому гандболі легендою.
БАТЬКО ЗМИРИВСЯ З ВИБОРОМ СИНА
Ігор Турчин народився 16 листопада 1936 року в селі Софіївка на Одещині. Коли йому виповнився рік, їхня сім’я переїхали до Києва: його батька Євдокима Турчина призначили на роботу в Наркомат землеробства УРСР. Під час війни Турчин-старший воював на фронті, а його дружина з Ігорем перебували в евакуації. У повоєнний час Євдоким Турчин працював на різних посадах в аграрній галузі України, очолював зокрема обласні управління сільського господарства в Тернополі, Проскурові (нині Хмельницький) та Житомирі. Він думав і сподівався, що й син присвятить себе роботі в АПК. Спочатку до цього й ішло: не без батьківського впливу Ігор після середньої школи в Житомирі закінчив місцевий технікум плодоовочівництва і вступив до Житомирського сільськогосподарського інституту. Він би, мабуть, і в цій галузі багато чого досяг, якби зі шкільних років не захопився спортом.
Спорт переміг, а батько змушений був змиритися з вибором сина. У 1955 році Ігор перериває навчання в Житомирі і стає студентом першого курсу факультету фізичного виховання та спорту Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Після завершення навчання в ньому разом з червоним дипломом одержує направлення до Києва для роботи баскетбольним тренером. Але вакансій на таку посаду там немає, і йому пропонують вести секцію гандболу та настільного тенісу в Київській дитячо-юнацькій спортивній школі №2. Діватись було нікуди.
На той час гандбол переживав перехідний період. До цього команди в ньому грали, як і в футболі, у форматі 11х11. Але вже паралельно утверджувався новий формат – 7х7, гра в якому була більш динамічною і видовищною. У 1962 році на союзній арені відбулися за цією схемою перші чемпіонати. На ту пору Ігор Турчин вже зібрав під свою опіку талановитих учениць, які на очах ставали згуртованою, потужною командою. Шукав він їх у багатьох київських школах, спілкувався з учителями фізкультури, агітував їхніх батьків, переконував самих претенденток.
Ось як пригадує першу зустріч з Турчиним Галина Захарова (Маноха), яка до знайомства з ним відвідувала баскетбольну секцію: «Мені тоді було 13 років, навчалась у СШ №153, звичайній київській школі. Забрав нас з уроку разом із Зіною Столітенко шкільний вчитель фізкультури, познайомив з Турчиним. Ігор Євдокимович сказав нам: «Беріть форму і поїдемо грати в гандбол». Питаємо: «А що ми повинні робити?» – «М’яч передавати вмієте? Стійте за лінією, підніміть руки і передавайте м’яч». Передавати ми вміли. Але ж м’яч інший. Це була першість міста Києва серед школярів, наш перший матч, і ми його виграли. А потім Турчин говорить, мовляв, треба ж підготуватися до наступного матчу, приходьте на тренування. Так він, власне кажучи, нас і заманив...» А ось як пригадує свій дебют у гандболі Зінаїда Столітенко: «Ігор Євдокимович Турчин ходив по багатьох школах і відбирав дівчат, збирав майбутні діаманти. Він зумів з 13 років прищепити нам любов до цього виду спорту. Спочатку у нас були тренування один раз на тиждень, потім три, чотири, п'ять, шість, а згодом — і дванадцять. Тому майже весь час ми проводили з тренером. Батьки були на роботі, а ми — представлені вулиці та Турчину. Ми й уроки готували разом із ним: писали твори, розв'язували математичні задачі. Ігор Євдокимович був дуже розумним, начитаним і цікавим. І, до речі, дуже красивим. Усі дівчата були у нього закохані». До цих слів додамо, що згодом Ігор Турчин та Зінаїда Столітенко одружилися. 1971 року в них народилася донька Наталія, а в 1983-оиу – син Михайло. Донька згодом стала відомою гандболісткою.
Зінаїда Столітенко (Турчина), Галина Захарова, Людмила Бобрусь, Олена Салієнко, Наталя Шерстюк, Марія Літошенко та Галина Озерянська на початку шістдесятих років склали основу київського «Спартака», навколо якої поступово сформувалася боєздатна команда. У 1963 році вона виграла першість Києва, а наступного року вийшла у вищу лігу союзного чемпіонату і в 1966-ому зайняла в ній четверте місце. У вересні того року в загальносоюзній газеті «Советский спорт» кореспондент цього видання Дмитро Рижов відзначив: «Київський «Спартак» – новачок чемпіонату, але аж ніяк не новачок у гандболі. Ця команда грає вже п’ять років у майже незмінному складі й не раз перемагала у всесоюзних і республіканських турнірах. Гравців «Спартака» підібрано за всіма канонами сучасного гандболу – рослі бомбардири, швидкі, рухливі крайні та лінійні… Київська команда молода. Середній же вік майже всіх фаворитів першості країни досить великий. Ось чому я не здивуюсь, якщо через кілька років «Спартак» ходитиме серед чемпіонів».
ЕПОХА КИЇВСЬКОГО ГАНДБОЛУ
Справді, минуло лише три роки відтоді, як були написані ці рядки, і київські гандболістки вперше виграли союзний чемпіонат. Через рік знову стали чемпіонками, а потім перемагали знову й знову. І так тривало двадцять років підряд, аж до 1988-го! В ігрових видах спорту не було та й досі немає жодної команди, яка б могла похвалитися таким досягненням.
І на європейській арені київській гандбольній команді тривалий час не було рівних. У 1970 – 1988 роках вона тринадцять разів вигравала Кубок європейських чемпіонів (у 1974 і 1989 роках була фіналістом цього найпрестижнішого континентального турніру), і це теж належить до унікальних досягнень Ігоря Турчина та його гандболісток, за які його ім’я вписано в Книгу рекордів Гіннеса.
Цілком логічним було, що саме київський «Спартак» став базовою командою союзної збірної, а Ігореві Турчину відтоді довелося впродовж майже двадцяти років виконувати подвійну роль – тренера клубної і збірної команд. Очоливши збірну СРСР, Ігор Турчин зробив у ній ставку на своїх вихованок, запровадив київську систему підготовки до матчів з найсильнішими командами Європи і світу. Уже тоді її назвали «тактикою Турчина», новим словом у світовому гандболі. У 1973-ому під керівництвом Ігоря Євдокимовича збірна виграла бронзові медалі, а в 1975-ому стала срібним призером світової першості.
Той чемпіонат, на який я отримав акредитацію, відбувався у Київському палаці спорту. Пригадується, як на одному з вирішальних матчів зустрів відомого українського поета-сатирика Степана Олійника. Ми з ним були знайомі, бо Степан Іванович частенько заходив у редакцію газети «Радянська Україна», де я тоді працював після закінчення Київського університету. Але зустріч з ним на гандбольних поєдинках у Палаці спорту була для мене несподіваною. «Не такий вже я великий спортивний вболівальник, – зізнався він, – але гандбольні матчі нашої збірної відвідую. І скажу чому. Бо Ігор Євдокимович Турчин, як і я, родом з Одещини. А ще ж у команді грає – і грає чудово – Тетяна Макерець, яка народилась і виросла в Овідіополі Одеської області. Як же я можу не підтримати таких земляків!»
Тетяна Макарець, у заміжжі Кочергіна, була в сімдесяті роки провідним гравцем «Спартака» і збірної. Досить сказати, що, зігравши за збірну 133 матчі, закинула в них 616 м’ячів – найбільше з усіх гандболісток. Тетяна завжди входила до основного складу, грала на вістрі атаки, безстрашно рвався до воріт, долаючи найщільніший захист, «пробиваючи» найдосвідченіших голкіперів.
Але, наскільки пригадую, Ігор Євдокимович залишився незадоволений підсумками того, так би мовити, «домашнього» чемпіонату. Він, як і вся команда, мріяли в Києві його виграти. Але у фінальній грі поступилися гандболісткам НДР. Для Турчина-максималіста це був болісний підсумок, але повчальний урок. З нього він зробив висновки, які спрацювали вже через рік – на Олімпійських іграх у Монреалі.
ВИХОВАТЕЛЬ ДВАДЦЯТИ ОЛІМПІЙСЬКИХ ЧЕМПІОНОК
На Олімпіаді в Монреалі жіночий гандбол був дебютантом Ігор. Збірну Союзу знову представляли переважно спортсменки київського «Спартака». Вона виграла всі п’ять матчів олімпійського гандбольного турніру, і в кожному мала перевагу не менше, ніж у три м’ячі, а загалом різниця між забитими і пропущеними м’ячами склала +31, на двадцять більше ніж у команди НДР, якій дісталися срібні медалі. Ігор Євдокимович Турчин того року був визнаний найкращим тренером світу.
Золотих нагород тоді удостоїлися п’ятнадцять гандболісток очолюваної ним збірної. Дев’ять з них представляли київський «Спартак»:
● Зінаїда Турчина (до заміжжя Столітенко) – розігруюча. Опитані у 2000 році фахівці світового гандболу визнали її найкращою в цьому виді спорту гандболісткою ХХ століття.
● Людмила Порадник (Бобрусь) – багаторічний капітан команди, лінійний гравець. Після завершення виступів за «Спартак» і збірну сама стала тренером.
● Тетяна Кочергіна (Макарець) – напівсередня. Одна з найрезультативніших нападаючих турніру (у Монреалі 24 рази вражала ворота суперниць).
● Марія Літошенко (Киркевич) – лінійний гравець. За підсумками Монреальської Олімпіади її включили до символічної збірної світу.
● Лариса Карлова – ліва крайня. Незважаючи на те, що була наймолодшою в команді (18 років), зіграла в усіх матчах олімпійського турніру.
● Тетяна Глущенко (Лапшинова) – напівсередня, з молодого покоління київських спартаківок. Вона теж виходила на майданчик в усіх монреальських поєдинках.
● Галина Захарова (Маноха) – ліва крайня. Одна з найбільш досвідчених і титулованих спортсменок у світовому гандболі.
● Наталя Тимошкіна (Шерстюк) – основна воротарка збірної. Належить до першого спартаківського призову. Відзначалася у грі холоднокровністю і надійністю.
● Людмила Коломієць (Панчук) – захисниця, лінійний гравець. У Монреалі зіграла в усіх п’яти матчах, закинувши тринадцять м’ячів.
Золотих медалей удостоїлися ще чотири спортсменки збірної, які не належали до київського «Спартака». Щоправда, одна з них – Любов Одинокова (Бережна) – через два роки після Монреаля таки стала спартаківкою. А от Ніна Лобова (Гецко), другий воротар збірної, хоч і мала запрошення від Турчина, залишилась у рідному Береговому на Закарпатті, в місцевій команді «Бактянка». Найвищі нагороди отримали також Алдона Ненеієне (Литва) та Людмила Шубіна (Азербайджан).
Минуло чотири роки і збірна Ігоря Турчина вдруге виграла Олімпійські ігри. І знову її кістяк склали гандболістки з Києва. Матчі олімпійського турніру відбувалися за круговою системою. Збірна виграла всі п’ять своїх поєдинків з перевагою не менш як чотири м’ячі. Можливо, найбільш серйозним суперником виявилася збірна Угорщини, але і її команда Турчина впевнено переграла – 16:12. На Олімпіаді-80 золотими медалістками вдруге стали Зінаїда Турчина, Людмила Порадник, Лариса Карлова, Тетяна Кочергіна, Любов Одинокова, Наталя Тимошкіна. Перших олімпійських нагород золотої проби удостоїлися київські спартаківки Ольга Зубарєва, Ірина Пальчикова (Білецька) та Наталія Лук’яненко. Крім спартаківок з Києва, чемпіонками стали Валентина Лутаєва (Берзіна) (Україна, Запоріжжя), Алдона Ненеієне та Сігіта Стречен (обидві з Литви), Юлія Сафіна (Росія) та Лариса Савкіна (Азербайджан).
Таким чином Ігор Євдокимович Турчин у 1976 і 1980 роках вивів на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу двадцять гандболісток, і це також належить до рекордного у світовому гандболі досягнення. Як відомо, радянське керівництво з політичних мотивів бойкотувало Олімпіаду 1984 року в Лос-Анджелесі, тому збірна Турчина змушена була її пропустити, хоча, не виключено, теж могла її виграти, адже за два роки до неї перемогла на черговому чемпіонаті світу. А от наступні Олімпійські ігри підопічні Турчина завершили на третьому місці, і це було визнано спортивним чиновництвом Союзу провалом. Про нього та про його наслідки для здоров’я Ігоря Євдокимовича розповімо наприкінці цього блогу, а зараз приведемо висловлювання про нього у ЗМІ ще кількох його вихованок, тих, кого він вів через нескінченні тренування і вишколи до законодавиць мод у світовому жіночому гандболі, до його вершин.
● Людмила Порадник (Бобрусь): «Досягти видатних успіхів, які занесено до Книги рекордів Гіннеса, Ігорю Євдокимовичу Турчину допомогла старанність і тяга до навчання. Він повністю поринав у свою роботу. Турчин був відмінником. Він мав голову на плечах. А коли чоловік розумний — він усього досягне. Ігор Євдокимович завжди все робив сам. Маючи спеціалізацію «баскетбол», він взявся за новий вид спорту. Тоді ж не було нічого: ні книжок, ні спеціалістів. Тринадцятирічними дівчатками я, Зіна Турчина, Галя Захарова і Марія Літошенко прийшли до нього й у підсумку — стали олімпійськими чемпіонками. Проте тоді наш тренер ще й сам добре не знав, що таке гандбол. Та з першого свого набору виростив чемпіонок Олімпіади».
● Наталя Тимошкіна (Шерстюк): «Справжню спортсменку з мене зробив, звичайно, Ігор Євдокимович Турчин. Він відмінно бачив перспективу — де і хто, відповідно до своїх здібностей, може видати максимальний результат. Завдяки його організаторським здібностям і перспективному мисленню „Спартак“ і досяг успіхів».
● Лариса Карлова: «Перемога на Олімпійських іграх була заслугою всього колективу, але передусім Ігоря Євдокимовича Турчина. Це він своєю працездатністю, фантазією, творчістю зумів заразити своїх вихованців. Я по-справжньому повірила в себе, у свої сили на тренуваннях і під час гри. Ігор Євдокимович навчив мене бачити поле, бачити воротаря під час кидка, тисячі різноманітних технічних і тактичних прийомів, умінню орієнтуватися у складнощах гри. Це тренер нової формації — глибокий вдумливий педагог, компетентний спеціаліст сучасного жіночого гандболу».
● Ірина Пальчикова (Білецька): «Я охоче тренувалася в гандбольній секції, яку організував у дитячо-юнацькій спортивній школі молодий тренер Ігор Євдокимович Турчин. Щоб зацікавити учениць, Ігор Євдокимович залучав нас займатися і бігом, і різноманітними рухливими іграми, волейболом, баскетболом. І все це виховувало в нас якості, потрібні гандболістові. Тренер знав, що тільки таке розмаїття може по-справжньому закріпити дівчаток за цією секцією. Адже на той час гандбол ще не набув такої популярності, як сьогодні. Дехто вважав його не жіночим видом спорту. Наш наставник виховував у нас любов до цього виду спорту. Ігор Євдокимович прищеплював нам почуття колективізму, взаємодопомоги. А уже все це повинне об'єднувати команду не тільки на матчі чи на тренуванні, а й за межами ігрового майданчика. Ми пронесли це почуття через усе життя».
● Тетяна Горб: «Я довго думала, чому ми все виграємо? Так, ми сильні, спритні, сміливі. Так, ми багато чого можемо. Так, ми любимо гандбол. Та ці компоненти без тренера… Ігор Євдокимович Турчин нас постійно чомусь навчав. Розуміти труд, спорт, життєві ситуації. І, головне, нам було поруч з ним цікаво. Адже кожне його заняття не було схоже на попереднє. Сталі методи тренувань замінювалися грою у незвичайних умовах. Було важко, дуже важко. Багато завдань здавалися такими, що не можна виконати. Проте ми добре знали свого тренера: якщо він вимагає, отже це можна зробити. І як би важко не було сьогодні, завтра м'яч буде слухнянішим».
● Любов Одинокова (Бережна): «Ігор Євдокимович не любив програвати. І цього навчав нас протягом багатьох років. Ми вдячні йому за мудру науку».
Так. Ігор Турчин не любив програвати. Він був у спорті максималістом. І цією непоступливістю, вірою у свої сили, жагою до перемог в іграх з будь-яким суперником запалював вихованок. Спостерігати за тим, як під час матчів керував Ігор Євдокимович діями своєї команди – це було окреме неповторне видовище. Він ніколи не виглядав спокійним і був не просто тренером, а своєрідним восьмим гравцем своєї команди. Часто, особливо при помилках кого-небудь із її гравчинь, зривався з місця, виявляв невдоволення, кричав. Діставалось і суддям, які, на його думку, судили в тій чи іншій ігровій ситуації неправильно. Отримував у свою чергу і від них відповідні реагування. Емоційно реагував навіть на окремі вигуки з трибун.
Він жив гандболом. І не тільки під час матчів, а й поза ними. Кожного дня, з раннього ранку і до пізнього вечора. Це, звичайно, не могло не позначатися на його самопочутті. До загострення проблем із здоров’ям додалися й непрості відносини із союзним спортивно-гандбольним керівництвом. Його намагалися відірвати від київського «Спартака», йому пропонували переїхати у Москву і звідти керувати збірною або якою-небудь тамтешньою гандбольною командою. Але він відкидав ці пропозиції без найменших сумнівів. Про це, зокрема, говорив і у відвертій розмові зі спортивним оглядачем газети «Радянська Україна» Ігорем Конончуком та мною під час відвідання нашої редакції.
До цих проблем додався невдалий, з московської точки зору, виступ гандбольної збірної під керівництвом Турчина на Олімпіаді 1988 року в Сеулі. Після перемог на попередніх двох Олімпіадах та чемпіонатах світу 1982 і 1986 років бронзові медалі у столиці Південної Кореї були оцінені начебто провалом. Це була незаслужена, образлива для Турчина і його команди оцінка. Вона теж вплинула на його стан здоров’я. В останні роки свого життя він переніс три інфаркти і коронарне шунтування. Операція на серці була зроблена у Норвегії. Оплатити її взялося керівництво норвезького гандбольного клубу «Ф’єллхаммер», команда якого свого часу вісім місяців тренувалася на київській базі «Спартака» під керівництвом Ігоря Турчина. Він і далі продовжував очолювати рідний «Спартак», а з проголошенням незалежності України і її національну збірну. Працював без жодних послаблень для себе, а в колі найближчих йому людей казав: «Якщо й помру, то тільки на тренуванні або в грі». Роковий для нього серцевий напад стався в Бухаресті 7 листопада 1993 року під час матчу однієї восьмої фіналу Кубка європейських чемпіонів київських спартаківок з місцевою командою «Рапід».
* * *
Напередодні дев’яносторіччя з дня народження видатного, найтитулованішого тренера в історії світового гандболу Ігоря Євдокимовича Турчина Генеральна асамблея Національного олімпійського комітету України одноголосно підтримала ініціативу Федерації гандболу України про присвоєння його імені Київському Палацу спорту. У коментарі для «Суспільного Спорт» президент Федерації гандболу Андрій Мельник назвав це великою подією, бо, за його словами, йдеться про «справді видатну постать, яка зробила для українського і світового гандболу таке, що ця гра почала надихати не лише одне покоління. На сьогодні у Європі гандбол стоїть після футболу, а в деяких країнах на першому місці. За його книгами готуються провідні команди світу».
Додамо й наголосимо, що подія ця давно очікувана, бо на арені Київського Палацу відбувалися ключові матчі Кубка європейських чемпіонів у неповторній серії з тринадцяти перемог у континентальному жіночому гандбольному турнірі, а Київ упродовж більш як двадцяти років заслужено вважався столицею світового жіночого гандболу. І цю яскраву гандбольну вікторію творив наш з вами земляк з великим, небайдужим серцем, непростою долею, унікальним талантом, колосальним працелюбством, які зробили його досягнення легендарними.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України