Тяглість спротиву: 50 років української правозахисної традиції

9 листопада 1976 року було створено Українську Гельсінську групу

Український правозахисний рух має півстолітню традицію. Він починався з мужності небагатьох людей, які в радянських умовах вимагали дотримання прав людини, продовжився у боротьбі за демократичну незалежну державу, здобув міжнародне визнання Нобелівською премією миру і сьогодні, під час російської агресії, став одним із важливих голосів України у світі.

Від внутрішньої справи держави до міжнародного права

Тривалий час у міжнародному праві переважав принцип, за яким дотримання прав і свобод людини вважалося внутрішньою справою кожної держави. Ситуація почала змінюватися з виникненням ООН та ухваленням її Статуту, в якому права людини вперше посіли чітке місце серед цілей міжнародного співробітництва. Статут зобов’язував держави сприяти загальній повазі та дотриманню прав людини, хоча й не містив їх вичерпного переліку та не передбачав дієвого механізму індивідуального захисту. У 1948 році була ухвалена Загальна декларація прав людини, а в 1966-му – два міжнародні пакти про права людини. Радянський Союз підписав їх у 1968 році, а ратифікував у 1973-му.

Однак механізми міжнародного контролю та захисту прав людини залишалися слабкими, а радянська влада фактично не допускала зовнішнього втручання у цю сферу. Тож громадяни СРСР, чиї права порушувалися, практично не мали дієвих міжнародних інструментів захисту й могли розраховувати хіба що на власне державне керівництво. Щоб зрозуміти, як у Радянському Союзі було з правами людини, варто розповісти тогочасний анекдот. Якось прийшов радянський громадянин із певною проблемою до радянського юриста: «Товаришу, скажіть, будь ласка, чи маю я право…» – «Так, звичайно маєте!» – запевнив той. «А чи маю я право…» – «Поза сумнівом, ви маєте право!» – «А чи можу я…» – «Ні! Ви нічогісінько не можете», – відповів юрист. Тобто, права в радянської людини були – принаймні на папері. Але скористатися ними він міг настільки, наскільки дозволяла держава.

Пастка Гельсінського акта для СРСР

1 серпня 1975 року у Гельсінкі 35 держав, серед яких був і Радянський Союз, підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Документ складався з трьох блоків: політичного, економічного та гуманітарного. Останній стосувався прав і свобод людини. Держави-підписанти зобов’язувалися поважати основоположні права, зокрема свободу думки, совісті, релігії та віросповідання, а також сприяти реалізації громадянських, політичних, економічних і культурних прав.

Для керівництва СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим головним було міжнародне визнання непорушності повоєнних кордонів в Європі. Гуманітарні положення Акта сприймали радше як формальність. Однак вони несподівано стали політичною основою нового етапу правозахисного руху: відтепер дисиденти могли апелювати не лише до радянського законодавства, а й до міжнародних зобов’язань, які взяв на себе Кремль у Гельсінкі.

Уже 1976 року в СРСР почали виникати Гельсінські групи: спочатку в Москві, а згодом в Україні, Литві, Грузії, Вірменії. Їхні учасники документували порушення прав людини й передавали інформацію про них міжнародній спільноті. За це їх переслідували, ув’язнювали, відправляли до психіатричних лікарень і таборів. Український правозахисний рух, однак, не виник на порожньому місці. Йому передували шістдесятництво, самвидав, протести проти політичних репресій, діяльність Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка та інших дисидентів. Саме на цьому ґрунті визріла ідея створення Української Гельсінської групи.

Десятеро, які наважилися кинути виклик системі

До створення УГГ інтереси України в Московській Гельсінській групі представляв генерал Петро Григоренко. Згодом виникла ідея утворити окрему українську правозахисну організацію. Відома російська правозахисниця Людмила Алексєєва, яка очолювала Московську Гельсінську групу в 1996–2018 роках, згадувала, що ця звістка викликала в неї страх: «Коли вони (Микола Руденко і Левко Лук’яненко, – ред.) сказали, що хочуть створити Гельсінську правозахисну групу в Україні, я похолола. На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали за такі речі саме в Україні. Ми просили західних журналістів писати про Українську Гельсінську групу якомога частіше, писати про кожного з цієї групи, бо це були камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах того часу було саме серед членів УГГ».

9 листопада 1976 року було оголошено про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої легальної правозахисної організації в Українській РСР, яка відкрито документувала порушення прав людини радянською владою та інформувала про них міжнародну спільноту. Її засновниками стали Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Ніна Строката, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Мирослав Маринович і Микола Матусевич.

Мирослав Маринович зауважує, що «У строгому сенсі, засновниками Групи були лише дві особи – письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Саме в розмові між ними з’явилася ідея, що поряд із Московською Гельсінською групою треба було б створити Українську в Києві». Крім того, у цієї блискучої десятки сміливців існувало потужне коло підтримки. Воно складалося з тих, хто не оголошував офіційно про своє членство, але працював на благо спільної мети. Наприклад, Раїса Руденко – дружина Голови УГГ, яка «фактично була її секретарем» і теж не уникла арешту. Або Ольга Гейко – вона брала напрокат друкарські машинки та роздруковувала матеріали Гельсінської групи.

Згодом до правозахисної діяльності долучилися В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Надія Світлична, Василь Овсієнко, Микола Горбаль та інші. Загалом за час існування група об’єднала близько 40 правозахисників. Вони не створювали підпільної організації для повалення радянської влади, а обрали принципово інший шлях спротиву – відкрито фіксувати порушення прав людини, оприлюднювати факти репресій і звертатися до міжнародної спільноти. У 1978 році в документі «Наші завдання» учасники групи наголосили, що їхня діяльність ґрунтується «на засадах єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Вони відстоювали права політв’язнів, релігійних громад (зокрема, переслідуваної владою Української греко-католицької церкви), протидіяли зловживанням у психіатрії, наполягали на нерозривності прав людини і нації, що не завжди знаходило розуміння у московських правозахисників.

Важливу роль у підтримці українських правозахисників відігравала діаспора. У листопаді 1976 року у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських гарантій для України на чолі з Осипом Зінкевичем, а з 1978-го за кордоном діяло закордонне представництво УГГ.

Тексти меморандумів та документів УГГ, які вдавалося поширювати попри переслідування КДБ, транслювалися через Радіо Свобода та інші західні радіостанції. За словами Мирослава Мариновича, ці ефіри були чи не єдиною можливістю для громадян СРСР почути правду. 

Ціна правди: арешти, табори, заслання

Кожен, хто долучався до УГГ, мусив розуміти, що може опинитися за ґратами. Попри те, що УГГ була не підпільною, а відкритою громадською організацією, радянська влада жорстоко переслідувала членів Групи. Більшість учасників отримали максимальні терміни ув’язнення в таборах суворого режиму, заслання або були запроторені до психіатричних лікарень.

Четверо членів групи загинули в радянських таборах: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Михайло Мельник наклав на себе руки перед арештом, щоб не датися в руки КДБ. Уже в лютому 1977 року заарештували Миколу Руденка й Олексу Тихого. У квітні – Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича – наймолодших членів-засновників УГГ. Згодом зазнали переслідувань практично всі засновники та нові учасники групи.

До 1981 року близько 30 активістів перебували в радянських таборах, тюрмах або на засланні. Лише декільком вдалося вирватись на Захід, як от Леонідові Плющу, але й там вони продовжили працювати на спільну справу. До кінця 1981 року організація в Україні була фактично розгромлена послідовними арештами і переслідуваннями.  

Однак, попри репресії, група не припинила існування. Вона стала символом того, що навіть за тоталітарного режиму людина може відмовитися від страху й відстоювати правду. Мирослав Маринович наголошує, що УГГ стала не просто голосом захисту прав людини, а моральним викликом тоталітарній імперії, яка будувалася на замовчуванні та страху.

9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон про «Правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» авторства Юрія Шухевича, в якому вказано перелік організацій, які боролися за незалежність України, серед них є й Українська Гельсінська група.

Від УГГ до Нобелівської премії миру: нове покоління українських правозахисників

Наприкінці 1980-х років, зі зміною політичних обставин, Українська Гельсінська група відновила діяльність, а 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, учасники якої долучилися до національно-демократичного руху, боротьби за незалежність і становлення української державності. Паралельно виникали нові правозахисні ініціативи. Однією з організаційних спадкоємиць гельсінської традиції стала створена 2004 року Українська Гельсінська спілка з прав людини.

Під час Революції гідності у 2013–2014 роках правозахисники документували порушення прав людини й координували ініціативу «Євромайдан SOS». Після початку російської агресії вони взялися за фіксацію злочинів у Криму та на Донбасі, а з повномасштабним вторгненням Росії одним із головних напрямів їхньої роботи стало документування воєнних злочинів проти цивільного населення.

Точну кількість правозахисних організацій в Україні назвати складно: єдиного офіційного реєстру таких структур не існує, а саме поняття охоплює і великі всеукраїнські об’єднання, і невеликі місцеві ініціативи. Згідно з дослідженням Центру демократії та верховенства права, оприлюдненим ще у 2020 році, в Україні було ідентифіковано 103 правозахисні організації та 14 коаліцій, платформ та ініціатив, пов’язаних із захистом прав людини.

Серед найвідоміших організацій – Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), найбільша асоціація правозахисних організацій країни, яка об’єднує 26 недержавних організацій і має мережу громадських приймалень у регіонах. Показово, що Московська Гельсінська група – найстаріша російська правозахисна організація, була ліквідована уже в наші часи – у січні 2023 року московським судом – і припинила своє існування.

Харківська правозахисна група (ХПГ) – одна з найстаріших в Україні, її історія безпосередньо пов’язана з дисидентським рухом 1970–1980-х років. Важливу роль відіграють також Центр громадянських свобод, відзначений Нобелівською премією миру 2022 року разом із білоруським правозахисником Алесем Біляцьким та російською організацією «Меморіал», Центр прав людини ZMINA, Кримська правозахисна група та інші організації.

Якщо в 1976 році українські правозахисники збирали й передавали за кордон інформацію про злочини радянського режиму, то сьогодні їхні послідовники роблять це в незрівнянно більших масштабах, використовуючи сучасні технології та міжнародні правові механізми. Вони документують воєнні злочини Росії на окупованих територіях, катування, насильницькі зникнення, депортації та примусове переміщення українських дітей, допомагають цивільним заручникам і військовополоненим, домагаються розслідування злочинів і притягнення винних до відповідальності.

П’ятдесят років тому український правозахисний рух починався з десяти людей, які вирішили не мовчати. Сьогодні він став значно масштабнішим, професійнішим та інституційно розгалуженим. Але його сенс залишився незмінним: не дозволити державі перетворити людину на безправний об’єкт своєї політики.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: учасники УГГ /  Джерело Wikipedia