Дружина «Скіфа»: «Коли мені холодно, одягаю його сорочку»
На пам’ятнику сержанту Роману Димничу написано: «Я мав сім’ю, дім, роботу, друзів, плани, мрії. Але настав час, коли найважливішим стало майбутнє України»
Ми сидимо в кав’ярні з Олесею Димнич. На жінці футболка з написом «дружина Скіфа». Поверх неї – чорна сорочка її чоловіка, сержанта Романа Димнича, який загинув у січні 2024 року на Харківщині. «Скіф» – його позивний.
«Коли мені холодно, я одягаю чоловікову сорочку. І мені одразу стає якось так тепло, наче він поряд і обіймає мене», – каже кореспондентці Укрінформу Олеся.
На столі перед жінкою – нагороди чоловіка та фотоальбом, який вона створила на його пам’ять. Вона перегортає сторінки й зупиняється на світлині, де Роман із донькою.
«Це єдиний раз, коли вони разом поїхали на море. Так гарно тоді провели час... А тут – із побратимами. Бачите, який високий, гарний. І завжди у захисті – із шоломом, бронежилетом. На жаль, світлин дуже мало. Я постійно просила, щоб він надсилав мені свої фото, але чоловік відповідав, що немає змоги», – розповідає Олеся.
Серед нагород Романа – відзнаки «Ветеран війни», «За оборону рідної держави», «За заслуги перед Буковиною», «На славу Чернівців» та медаль «За військову службу Україні».
«Як каже його мама: “Не треба нам нагород, поверніть нам Романа”. Але ми розуміємо, що цього вже не станеться. Він живе в нашій пам’яті, у спогадах, у цих фотографіях», – зітхає жінка.
«ЦЕ МАЛИ ЗРОБИТИ МИ, ЩОБИ НЕ ДОВЕЛОСЯ НАШИМ ДІТЯМ»
Роман Димнич народився 3 листопада 1974 року в селі Дубове тодішнього Сторожинецького району на Буковині. Здобув медичну, біологічну, історичну та економічну освіти. Працював у Чернівецькій санепідемстанції, а згодом – головним державним інспектором відділу з питань гігієни праці в обласному управлінні Держпраці. Любив читати, особливо цікавився історією України та українознавством.
З Олесею вони познайомилися ще в школі. А зустрічатися почали, коли їй було 17, а йому – 23 роки. Тоді ж і одружилися. Олеся була студенткою, Роман після армії навчався в медичному училищі. Разом прожили 27 років, виховали доньку Анастасію.
Роман був свідомим патріотом і цікавився історією України. Ще у 2014 році він, нікого не попередивши, пішов до військкомату. Але тоді його не взяли за станом здоров’я.
«Я запитувала: “Ромо, як? Дитині два роки. А я?”. Він відповів: “Це мали зробити наші батьки. Вони цього не змогли, у них не було того рівня свідомості. І це маємо зробити ми, щоб не довелося нашим дітям”», – пригадує Олеся.
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Роман не вагався. Ще вранці, поки дружина збиралася на роботу, він прочитав новини, зібрав необхідні речі й пішов до військкомату.
Там, побачивши медичні документи, його направили на обстеження до лікарні.
«Я повідомила лікарці, що в нього проблеми із серцем. Та коли ми вийшли в коридор, Роман попросив мене не втручатися, бо він усе одно піде. Сказав, що, якщо його не візьмуть офіційно, сяде на потяг і просто поїде в Донецьк», – розповідає жінка.
Так Роман долучився до війська. Служив у десантно-штурмових підрозділах, а пізніше – у 202-му окремому батальйоні 103-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Обіймав посаду бойового медика роти вогневої підтримки. Був на Донецькому та Харківському напрямках.
Дружині він майже нічого не розповідав про службу, щоби не хвилювалася. Зазвичай писав коротко: «Привіт, у мене все добре».
ЧЕКАЛА НА ПОВІДОМЛЕННЯ, ЩО ВИЙШОВ ІЗ ПОЗИЦІЇ
Роман дуже відповідально ставився до служби. Навіть коли мав можливість приїхати додому у відпустку, часто відмовлявся, бо не хотів залишати побратимів.
Одного разу Олеся хотіла приїхати до чоловіка сама. Але після випадку, коли дорогою додому загинула дружина іншого військового, Роман категорично заборонив їй їхати.
«Він сказав: Ти читала про Наталю? Забудь про те, що ти будеш до мене їхати. Я тобі залишив маму, дитину. Все, ти з ними», – пригадує жінка.
Бували періоди, коли зв’язку не було тижнями. Військові не могли вийти з позицій, тривали бої, були перебиті переправи. Іноді хтось із побратимів від’їжджав туди, де ловив мобільний зв’язок, брав телефони інших бійців і надсилав їхнім рідним короткі повідомлення або смайлики – щоби хоч знали, що з ними все гаразд.
«Так було в листопаді, так було в грудні. Ми хоча б раз на тиждень бачили смайлик від чоловіка. Я тоді переконувала себе, що все добре. Коли він був живий, я чекала, що він вийде на зв’язок, повернеться з позиції. А коли його не стало, зрозуміла, що ті тижні очікування були щасливими, бо ти ще чогось чекала», – говорить Олеся.
Роман загинув 18 січня 2024 року в селі Кислівка на Харківщині внаслідок ураження ворожим дроном.
Про загибель чоловіка Олеся, яка працює вчителькою у школі, дізналася під час онлайн-заняття з учнем. На телефон надійшло повідомлення від побратима: «Нам дуже шкода. Прийміть найщиріші співчуття. Рома був великою людиною, воїном».
«Не знаю як, але я довела урок. Попросила дати мені номер когось, хто міг би підтвердити цю інформацію. А побратим відповів: “Нема тобі чий дати номер. Там усі або 200, або 300”», – згадує жінка.
Романа поховали в рідних Чернівцях. Йому було 49 років.
«ТАТО ОБІЦЯВ ПОВЕРНУТИСЯ»
Найважче для Олесі – бачити, як донька переживає втрату батька. Після загибелі тата дівчинка довго не могла говорити про свої почуття. Пів року не плакала. Уперше розридалася влітку на могилі.
Одного разу вона сказала мамі: «Тато мене вчив завжди казати правду і дотримуватися слова. Але ж він мені обіцяв повернутися з війни. І не дотримав слова».
Олеся намагалася допомогти доньці прожити горе, пропонувала поговорити, поплакати разом. Але дівчинка спочатку не хотіла нікуди виходити й майже не залишала кімнати.
Жінка каже, що після загибелі чоловіка особливо гостро відчула, наскільки суспільство не завжди вміє спілкуватися з родинами військових.
«Найболючіше – бачити, як дитина приходить зі школи й плаче, бо інших дітей привіз тато, а її – ні. А ще хтось може запитати: “А що, у тебе немає тата?”. Ще можна зрозуміти, коли це запитує дитина. Але коли таке говорить доросла людина: “Чому ви його не зберегли? Чому ви його відпустили?” – це взагалі не вкладається в голові», – розповідає Олеся.
Вона переконана, що з родинами загиблих потрібно говорити обережно, не ставити недоречних запитань і не шукати винних серед тих, хто чекав своїх близьких удома.
«МАЄМО ПАМ’ЯТАТИ, ЗАРАДИ ЧОГО ВІН ВІДДАВ ЖИТТЯ»
Після загибелі чоловіка Олеся продовжує працювати вчителькою.
Триматися їй допомагають донечка, мама чоловіка, за якою доглядає, учні. «Вони – мої сонечка», – усміхається.
Олеся Василівна вчить дітей не дивитися російських мультфільмів і не слухати російської музики.
“Я пояснюю, що росіяни – наші вороги. Багато дітей приходили до першого класу й навіть не знали про війну. Я кажу їхнім батькам, що це неправильно. Ми маємо розповідати дітям про війну. Так, робити це делікатно, зважаючи на їхній вік, але не замовчувати.
У нашій школі з першого класу є хвилина мовчання та звучить гімн України. Діти знають, що в коридорі є фото мого чоловіка і куточок пам’яті, присвячений йому та всім полеглим захисникам. Я пояснюю їм, що вони мають навчатися, аби згодом відбудувати країну. Росія занепаде, а Україна процвітатиме, бо за це вже заплачено надто високу ціну.
Мій чоловік віддав життя за те, щоб ми ходили у вишиванках, співали колядки, розписували писанки, святкували Святвечір. За те, щоб ми були нацією. І наша місія – це зберегти», – переконана Олеся Димнич.
Роман дуже любив українські традиції. У родині ще багато років тому почали святкувати Різдво 25 грудня, дотримувалися звичаїв Святвечора. Олеся вишивала чоловікові сорочки. Одну з них – ту, яку вишила йому на весілля, – поклала на труну під час поховання.
На пам’ятнику встановили дві світлини – у військовій формі та у вишиванці.
Дружина довго думала над написом на пам’ятнику. Хотіла знайти слова, які передали би, наскільки неймовірним був Роман – людиною з великим серцем.
Зрештою обрала такі: «Я мав сім’ю, дім, роботу, друзів, плани, мрії. Але настав час, коли найважливішим стало майбутнє України».
Пані Олеся часто подумки звертається до чоловіка. Розповідає йому про свої турботи, просить допомоги:
«Я з ним розмовляю, пишу йому листи. Постійно відчуваю його підтримку. Він – наш ангел...»
Галина Олійник, Чернівці