Не зламатися під терором: ментальний стан українців став питанням нацбезпеки
Експерти розказують про те, чому депресія потребує лікування і чому цей стан не означає зневіру
10 жовтня – Міжнародний день психічного здоров’я. Це хороший привід поговорити про стан нашої психіки воєнної доби, яка поміж тривожних новин, повітряних атак та безсонних ночей дедалі частіше опиняється на межі виснаження.
Втім, психічне здоров'я давно вийшло за межі суто медичної теми – сьогодні це питання виноситься на рівень національної безпеки та життєстійкості суспільства. Українські показники певних психічних розладів, як ми всі розуміємо, тут досить похмурі, але й глобальна статистика свідчить: світ або навчився краще діагностувати проблеми, або рухається до масштабної психологічної кризи. Втім, варто повторити, для України це випробування помножено на тривалу та виснажливу війну високої інтенсивності.
Глобальний масштаб: світ не встигає за власною тривогою
За офіційними оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), депресія залишається однією із найпоширеніших психологічних проблем на планеті. На неї страждає близько 322 мільйонів людей усіх вікових груп, а це 5,2% дорослого населення Землі.
Проте реальний масштаб психологічного неблагополуччя виявляється важко оцінити. Скажімо, є методики, які показують інші дані. Згідно з дослідженням Global Burden of Disease Study 2023, опублікованим у медичному часописі The Lancet, загальний рівень тривожних і депресивних розладів у світі сягнув позначки в 1,2 мільярда випадків, передає Euronews.
Попри різні цифри, сама проблема очевидна. Експерти застерігають: системи охорони здоров’я багатьох країн просто не спроможні реагувати на таке стрімке зростання попиту. За останні 30 років кількість людей із психічними розладами у світі зросла на 95%. Основними «драйверами» цього стрибка стали Великий депресивний розлад (зростання показників на 131%) та тривожні розлади (зростання показників на 158%).
Український контекст: від гострої мобілізації до хронічного виснаження
Якщо глобальна статистика фіксує загальні тривожні тенденції, то в українських реаліях ці показники набувають критично прогнозованого значення. На жаль, Україна є лідеркою серед країн з найвищим показником депресії. На тлі тривалої війни психологічне навантаження на громадян різних груп сягає пікових позначок.
За даними профільних досліджень, оприлюднених на сайті «Ти як?», близько 70% українців постійно стикаються із симптомами тривоги, депресії або хронічного стресу. При цьому 35% опитаних відкладають звернення по фахову допомогу, залишаючись із внутрішнім болем сам на сам.
Соціологічні моніторинги (зокрема дослідження Gradus Research) чітко демонструють, як змінюється емоційний ландшафт суспільства. Втома зафіксована як домінуюча емоція для 52–55% респондентів; 43% опитаних відчувають стан постійної напруженості; показник емоції «надія» становить 33–36%.
Аналітики зазначають: на зміну первинному стану гострої мобілізації прийшла фаза хронічного виснаження, де втома стає стійким фоновим показником нашого повсякденного життя. Детальніше про стан суспільства у виснаженні читайте у матеріалі Укрінформу.
Краще голосно бити ворога, ніж тихо помирати
Щоб розібратися, що насправді відбувається з нашою психікою нині й чому депресивні стани не варто плутати зі слабкістю чи зневірою, ми поспілкувалися з кандидаткою психологічних наук, доценткою кафедри психології Київського інституту бізнесу і технологій, травмотерапевткою Людмилою Гридковець.
Психологічний спад під час війни, каже співрозмовниця, – це не прояв «упадництва», а природна та об'єктивна реакція на хронічний стрес.
«Коли ми кажемо про організм у стані хронічного стресу, на рівні фізіології відбуваються збої: перестають належно вироблятися серотонін чи норадреналін, виникають проблеми з серцево-судинною системою або шлунково-кишковим трактом. Фізіологічний збій посилює деструктивні психічні процеси. І коли виснаженій людині кажуть «зберися, ти зможеш», це те саме, що вимагати від людини зі зламаною ногою бігти марафон», – наголошує Людмила Гридковець.
Вона підкреслює: війна – це не спринтерська дистанція, це тривалий марафон.Перше правило виживання і майбутньої перемоги в ньому: навчитися піклуватися про себе та свідомо відновлювати ресурс, а не вимагати від організму неможливого та героїчного героїзму.
Серед суспільних стереотипів побутує думка, нібито поширення депресивних станів робить людей схильними до капітуляції чи пошуку «миру за будь-яку ціну». Проте травмотерапевтка рішуче спростовує цей міф, спираючись на власний практичний досвід роботи з українськими захисниками.
«У мене в терапії чимало військових у глибокому депресивному стані, які звертаються по допомогу. І вони точно не збираються підтримувати позицію «підписуємо мир на будь-яких умовах» чи поступатися інтересами України», – ділиться фахівчиня.
Гридковець пояснює, що депресія – це клінічний розлад або фізичний збій в організмі, подібний до пневмонії чи зламаної кінцівки, і він жодним чином не руйнує базові цінності людини. На підтвердження цього вона наводить контрастний та актуальний приклад із тиловими діячами чи політиками, які, будучи фізично бадьорими та здоровими, закликають до поступок ворогові.
«Готовність поступатися – це питання цінностей, а не наявності чи відсутності депресії. У такого бадьорого політика без жодної депресії цінностей немає, а у військового в глибокому депресивному стані цінності непохитні. Депресія – це просто стан, який виник через обставини непоборної сили і його треба лікувати психотерапією та медикаментами», – підкреслює травмотерапевтка.
Експертка наголошує: турбота про себе під час війни має стати особистою відповідальністю людини. Не варто чекати, що «це мине», що хтось тобі запропонує чудодійну пігулку. Зрештою турбота про себе – це й громадянська відповідальність. Адже країні та фронту потрібні живі, функціональні люди, здатні працювати, виховувати дітей і тримати економіку. Про це часто нагадують і самі військові, закликаючи цивільних донатити, але не позбавляти себе останньої кави, приміром. Людина має шукати і мати час на себе і свої задоволення.
Говорячи про психологічну стійкість у подальшій перспективі війни, Людмила Гридковець згадує досвід австрійського психотерапевта Віктора Франкла, який вижив у нацистському концтаборі. За його спостереженнями, першими ламалися ті, хто вірив, що все закінчиться за місяць-два, наступними виявлялися ті, хто рахував завершення просто місяцями.
«Найстійкішими виявилися ті, хто сказав собі: це моє життя і мої умови зараз, я приймаю цю реальність і маю жити в ній так, як можу. Наша реальність – це війна, тривоги, відсутність світла чи тепла. Прийняття цієї реальності та забезпечення свого функціонування в ній – єдиний шлях зберегти психіку», – зазначає психологиня.
Водночас Гридковець звертає увагу на українську особливість: відкладати візит до фахівців до останнього. Подібно до того, як багато хто роками не йде до лікаря з фізичним болем, так само ігнорується і виснажена душа. Подолання цього бар'єру вимагає дорослішання суспільства та відмови від інфантильної позиції, що все «розсмокчеться само собою».
На початкових етапах виснаження людина може допомагати собі самостійно: відновленням сну, техніками самостабілізації, відпочинком або духовними практиками. Проте є чітка межа, коли самодопомоги недостатньо. «Якщо стан такий, що людина не може встати з ліжка, постійно зривається або втрачає функціональність – це однозначний сигнал звертатися до фахівців», – підсумовує Людмила Гридковець.
Втома як захисна реакція колективної психіки
Характеризуючи загальний стан українського суспільства на нинішньому етапі війни, доктор психологічних наук Вадим Васютинський окреслює його як поєднання затягнутої втоми та особливої затятості – не стільки патріотично-піднесеної, скільки вимушеної, спрямованої на те, щоб просто продовжувати жити, працювати й триматися в наявних обставинах.
За словами науковця, суспільна втома є природною адаптацією та захисним механізмом організму. Вона виникає тоді, коли внутрішні ресурси тривалий час вичерпуються без належного відновлення.
«Якщо людина тяжко працювала й вичерпала свої ресурси, організм каже: «досить, я більше не можу», вимагаючи відпочинку. Те ж саме відбувається з нашою колективною психікою, коли нам уже важко реагувати дуже бурхливо на події навколо.Тим паче, що ці події вже повторюються – упродовж кількох років у принципі немає нічого надзвичайно нового. Масова свідомість більше не відчуває потреби реагувати надто інтенсивно на інформацію, яка надходить», – пояснює Вадим Васютинський.
За спостереженнями психолога, українці призвичаїлися до постійних тривог, обстрілів чи чергових заяв політиків, а тому реагують на них значно стриманіше та навіть мляво. Суспільство несвідомо економить внутрішній ресурс, якого вже недостатньо для постійного емоційного збудження. Водночас експерт застерігає: хоча такий стан адаптації може тривати роками, він не є безкінечним і приховує в собі серйозну небезпеку.
«Ця тривала втома не може тривати вічно, ця динаміка має чимось змінитися. Гірший варіант – це злам і занепад, коли просто немає сил протистояти. Саме на це розраховує ворог, намагаючись повністю деморалізувати та зламати дух суспільства. Інший варіант – це ризик емоційних вибухів чи неконструктивних внутрішніх збурень і конфліктів, коли люди від тривалого безсилля шукатимуть привід для нервового розрядження», – зазначає науковець.
Попереду ще нелегкий шлях: війна триває, попереду зима і, як зазначають і Людмила Гридковець, і Вадим Васютинський, психологічний стан українців надалі буде далеким від норми. Змінюватимуться фази адаптації, проявлятимуться відкладені травми та виснаження. Проте, як наголошують обидва експерти, суспільству час дорослішати та кожному брати на себе відповідальність за власний стан.
Аналітика та фахівці Всеукраїнської програми ментального здоров'я «Ти як?», ініційованої першою леді Оленою Зеленською, завжди та регулярно підкреслюють: вчасне звернення до фахівців є вирішальним фактором, який допомагає долати важкі наслідки депресивних станів, психотравм та хронічного стресу.
Свого часу на пачках цигарок та пляшках алкоголю з'явилися попередження: «Не нехтуйте здоров'ям, це шкодить вашому життю». Напевно, у Всесвітній день психічного здоров'я варто знову повторити той самий заклик, тільки вже щодо ментального виснаження: не нехтуйте власним здоров'ям.
Як підсумовує Людмила Гридковець, мовчки виснажуватися й згасати – не вихід: «Тихо помирати всередині себе не принесе нікому користі. Краще голосно бити ворога, ніж тихо помирати». На тому і стоїмо.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: Олександр Лапін, Укрінформ