Україна відбулася, маємо зробити її справедливою та сильною

Наступний етап нашої Незалежності потребує державної політики довгих стратегій і відповідальності за результат

Тридцять п’ять років тому Україна проголосила Незалежність. Тоді ми отримали власну державу. Але лише наступні десятиліття мали дати відповідь на значно складніше питання: чи зможемо ми її зберегти? Сьогодні відповідь очевидна.

Україна відбулася.

Вона відбулася не тому, що тридцять п’ять років тому на політичній карті світу з’явилися нові кордони. І навіть не тому, що першого грудня 1991 року понад дев’яносто відсотків громадян підтримали Незалежність. Головний доказ ми отримали значно пізніше.

Коли одна з найбільших військових потуг світу спробувала знищити Україну – українська держава вистояла. Росія розраховувала на швидкий розпад системи управління, деморалізацію суспільства, капітуляцію влади. Розраховувала, що за фасадом державних інституцій немає справжньої нації. І вона помилилася.

За тридцять п’ять років відбулося набагато більше, аніж ми самі іноді звикли помічати, а не те що наші вороги. Найперше з цього – формування та зміцнення української політичної нації. Так, ми різні. У нас різні погляди, ми говоримо різними мовами, наші міста і регіони мають власний характер. Але в головному ми єдині: це наша країна, і рішення щодо її майбутнього маємо ухвалювати тільки ми.

Ми побудували армію, яка зупинила російське вторгнення і зруйнувала міф про військову непереможність країни-агресора. Український досвід застосування безпілотних систем, швидкого впровадження оборонних технологій та адаптації економіки до потреб війни сьогодні вивчає Європа.

Ми створили потужне громадянське суспільство. Волонтери, громадські організації, місцеві громади, бізнес – у найважчі моменти вони не чекали вказівок, а брали на себе відповідальність. Саме ця здатність людей самоорганізовуватися, допомагати одне одному і брати відповідальність вразила весь світ.

Ми провели децентралізацію, яка дала громадам більше ресурсів і повноважень. І війна стала найжорсткішим тестом цієї реформи: саме громади допомагають військовим, приймають внутрішньо переміщених людей, підтримують школи, лікарні та критичну інфраструктуру.

Ми здійснили цифрову революцію у відносинах громадянина і держави. Те, що ще недавно вимагало кабінетів, довідок і черг, сьогодні можна зробити зі смартфона.

І, нарешті, ми пройшли величезну частину шляху до Європи. Колись членство України в Європейському Союзі здавалося віддаленою політичною декларацією. У 2024 році офіційно розпочалися переговори. У 2025 році завершився скринінг українського законодавства. У 2026 році відкриті перші переговорні кластери. Ми вже не стоїмо перед дверима Європи. Ми ведемо переговори про умови членства.

Що далі?

День Незалежності – це привід не лише згадувати про зроблене. Після тридцяти п’яти років значно важливіше говорити про майбутнє. Бо Україна вже довела своє право на існування. Наступне завдання – довести свою спроможність бути успішною. І тут я бачу кілька безумовних пріоритетів.

Перший – безпека.

Ми більше ніколи не можемо дозволити собі бути державою, яка сподівається, що велика війна просто не станеться. Російська загроза не зникне разом із припиненням бойових дій. Тому сильні Збройні сили, власний оборонно-промисловий комплекс, сучасна протиповітряна оборона, безпілотні та роботизовані системи мають залишатися пріоритетом держави на десятиліття. Україні потрібна не просто здатність оборонятися. Нам потрібна технологічна перевага.

Другий пріоритет – люди.

Можна відбудувати дороги, електростанції та будинки. Значно складніше повернути людей. Загибель українців, мільйони громадян за кордоном, окупація територій, падіння народжуваності – це вже не тільки демографічна проблема. Це питання майбутнього української держави.

Тому критерієм успішності відбудови для мене буде не лише кількість нових квадратних метрів житла чи відсоток відновленого ВВП. Головне питання звучатиме інакше: чи хочуть люди жити в Україні, повертатися сюди, народжувати тут дітей і пов’язувати з цією країною своє майбутнє?

Окрема відповідальність держави – перед військовими, які повертаються до цивільного життя. Лікування, реабілітація, освіта, робота, власна справа, житло – ветеранська політика не може бути набором пільг. Вона має стати системою повернення людини до повноцінного життя.

Третій пріоритет – економіка.

Війна навчила нас цінувати міжнародну допомогу. Але сильна незалежна держава не може нескінченно залежати від зовнішнього фінансування. Політична незалежність має спиратися на економічну спроможність. Ми маємо перейти від економіки сировини та дешевої робочої сили до економіки високої доданої вартості.

Оборонні технології. Переробка. Машинобудування. Енергетика. Логістика. ІТ. Малий і середній бізнес. Держава повинна не визначати, хто і де має заробляти, а створювати правила, за яких вигідно працювати, інвестувати і створювати робочі місця саме в Україні.

Четвертий пріоритет – верховенство права.

Ми можемо отримати сотні мільярдів на відбудову, але без нормальних судів, захисту власності та рівності перед законом частина цього потенціалу буде втрачена. Тому верховенство права – це не вимога Брюсселя. Це наша власна потреба. Бо інвестор вкладає гроші туди, де захищені його права. А людина будує життя там, де вона почувається захищеною від свавілля. Саме тому європейська інтеграція для України – значно більше, ніж національний прапор біля будівлі Європейського Союзу.

Це модель держави, де закон сильніший за посаду, суд захищає громадянина, бізнес працює за зрозумілими правилами, а влада підзвітна суспільству. І нарешті, нам потрібно навчитися мислити довше, ніж до наступних виборів. Відбудова країни, демографія, оборона, енергетика, освіта, інтеграція до Європейського Союзу – жодне з цих завдань неможливо вирішити за один політичний сезон. Наступний етап нашої Незалежності потребує державної політики довгих стратегій і відповідальності за результат.

* * *

За тридцять п’ять років ми багато разів помилялися. Втрачали час. Відкладали необхідні рішення. Надто довго вірили, що незалежність, одного разу здобута, залишиться з нами автоматично.

Війна позбавила нас цієї ілюзії. Ми вже знаємо ціну держави, якої можемо позбутися. І знаємо, скільки людей віддали життя за те, щоб цього не сталося. Тому наступні роки мають бути не просто продовженням попередніх. Перші тридцять п’ять років ми доводили, що здатні зберегти свою Незалежність. Тепер маємо довести, що незалежна Україна здатна бути сильною, успішною, справедливою і потрібною власним громадянам.

Олексій Леонов, народний депутат України