Софійність: українська воля випробовувати межі можливого

Єдність залишається найважливішою для українців і лежить у основі нашої унікальної здатності випробовувати межі можливого

З-поміж усіх тем конференцій, круглих столів та форумів, які щотижня виринають на просторах української експертної спільноти, одна все ж червоною ниткою простягається крізь безліч кулуарних суперечок і панельних дискусій: візія України майбутнього. Якою буде Україна? Хто має конструювати та втілювати цю візію? Стратегічні комунікації, ґранд-наратив, національна ідентичність, когнітивна стійкість – кожен занурюється у власну царину і віддзеркалює наведений там особистий лад на співрозмовників. Чим довше триває подія, тим ширшою й абстрактнішою стає розмова. Зрештою, консенсус найчастіше майже одностайний: необхідно створити та описати «український світ». Конструкт максимально широкої рамки: від онтологічних засад України як феномену і фундаментальних архетипів українців до прикладних проблем сьогодення, як-от стратегічний наратив чи національний пантеон.

Нещодавно на одному з таких обговорень центральним поняттям «українського світу» постала софійність. Термін, відверто кажучи, не надто поширений, а головне – не до кінця зрозумілий кожному зі співрозмовників, хоч якого б високого рівня вони були. Це водночас є цікавим феноменом, адже кожному доводиться поступитися частиною власного его і визнати межі компетенції, що є не дуже поширеною практикою. Доводиться, врешті, бути софійним.

Термін «софійність» широко розкрив у своїх працях відомий український філософ Сергій Кримський. Спомин про нього можна почитати у цьому матеріалі.

У своїх книгах «Під сигнатурою Софії», «Про софійність, правду, смисли людського буття», «Запити філософських смислів» та інших Сергій Борисович занурювався у роздуми про роль Софії та софійності для української культури:

«Розвиваючись у християнські часи під сигнатурою Софії як осмисленої ойкуменічної альтернативи хаосу степу, Київ постає як культурний текст, знаково-символічний світ, тобто як найвиразніша пророка принципу софійності».

З-поміж його міркувань виокремлюємо визначення, яке важливе для нас не як остаточна істина, а радше як відправна точка:

«Софійність – єдність творця, процесу творіння та створеного»

Чому творця, а не Творця? На нашу думку, хоч софійність і була описана у рамках християнської парадигми, нині вона є феноменом соціокультурним і має шанс стати феноменом політичним. Адже з перспективи людини софійність постає здатністю випробовувати межі можливого, випробовувати власну Волю (як спроможність перетворювати простір навколо себе) на безмежжі хаосу. Підкорити / упорядкувати хаос та заснувати лад. Лад, який є найточнішим віддзеркаленням його творця, так само, як і шлях до нього.

Приписуючи софійність людині, ми робимо її явищем соціальним. Адже у соціальному середовищі ми стикаємося із множиною творців, а отже, із множиною софійностей (хоча й суттєво меншою). Це приводить нас як суспільство і націю до спільних викликів: досягти софійності національної. Спершу віднайти спільне трактування базових цінностей та ідей, подивитися крізь них на минуле, сконструювати спільне майбутнє. Через особисте і колективне практикування цінностей іти до цього майбутнього, у процесі легітимізуючи новий, софійний, суспільний договір. Створити, врешті-решт, софійну державу і софійне суспільство. Державу, що є свідченням єдності наміру, дії та цінностей.

Софійна держава втілює єдність громадянина (як творця держави – системи упорядковування хаосу), держави (як сукупності інституцій, які створює, удосконалює та легітимізує громадянин) та процесу державотворення (постійного, зокрема і соціокультурного, віддзеркалення національної ідентичності у політичному просторі буття). І так само, як процес творіння для людини є елементом буденності, процес державотворення є невід’ємною частиною нашого буття як громадян України. Це наш простір софійного втілення національної волі.

Ще одна особливість софійності полягає у гнучкості застосування та інтерпретації. Навіть якщо ви прихильники різних концепцій державного будівництва і у формулі «єдність нації, держави та процесу державотворення» бачите тут творцем різних суб’єктів – хтось державу, а хтось націю чи громадян – ключовим все ж залишається єдність як основна ознака. Єдність семантична (значеннєва), ідеологічна, культурна, політична тощо. Та все ж – єдність.

Ця стаття постала як відповідь на виклик визначити, описати і наповнити ключовий наратив стійкості України. Очевидно, перший крок – дійти внутрішнього консенсусу щодо базових термінів, явищ, понять. Тож додам до цього процесу декілька викликів.

Найпростішим способом інтерналізувати або ж «привласнити» нове поняття, якщо воно має близький і зрозумілий прояв у реальному житті, є залучення доречного пояснювального потенціалу. Наприклад, «ось той стан, коли під час улюбленого заняття так занурюєшся у процес, що забуваєш час і усе, що навколо». Ні, це не «транс», це – софійність. Або ж «коли взяв під контроль власні емоції і таки виявився “мудрішим”».

І хоча ми маємо зберегти деяку патетику софійності, щоби не перетворити її у «незламно-потужність» або ж не дозволити цього зробити ворогам, ми все одно маємо описати софійність як сутність, близьку до людини. Описати це у ознаках-прикметниках (софійний / софійна / софійне) і діях-дієсловах (софіїти / софіювати). Надати приклади, як це – діяти софійно, бути софійним, софіїти. Бо, зрештою, доведеться і проводити межі – а що таке «не софійно», визначивши, зокрема і антонім. Так само і софійність – це довершений стан, якого потрібно прагнути і досягати все життя, це характеристика об’єкта чи це особлива українська гармонія ідей та речей?

Адже наприкінці усіх цих інтелектуальних вправ залишаться дії та соціальні репрезентації. Тому важливо сконцентруватися на практикуванні софійності через дії та називання цих дій.

Для мене софійність – це міцний фундамент української ідентичності, заснований на нерозривному взаємозв’язку: єдність – воля – стійкість – мудрість.

Все ж єдність залишається найважливішою для українців і лежить у основі нашої унікальної здатності випробовувати межі можливого.

Проте сама собою єдність не визначає ні змісту створеного, ні форм його буття. І хоча софійність передбачає найвищу мудрість як творця, так і творіння, у соціокультурному житті, на противагу релігійному світосприйняттю, мудрість залишається суб’єктивною якістю творця. Тобто, врешті-решт, людини.

Тому однією з небезпек, які чатують на нас, є бажання надати софійності глибоко сакрального, «високого», недоступного значення, таким чином вивівши за дужки людину як творця і головного реципієнта цього наративу.

Адже хоч як би ми шукали порятунку / оміряного раю / спільної візії майбутнього у зовнішній трансцендентній мудрості Софії, ключовим викликом все ж залишиться мудрість особиста – софійність громадянина, втіленням і віддзеркаленням якої завжди була, є і буде Україна.

Богдан Бевза, доктор філософії у галузі політології, політичний психолог