Христина Рачицька, дизайнерка, колекціонерка вишиванок

28 червня Україна відзначає День Конституції. Ця дата нагадує не лише про Основний закон держави, а й про цінності, на яких вона тримається: свободу, гідність, незалежність і право українців зберігати власну культурну ідентичність. Одним із найяскравіших символів української ідентичності є вишиванка – спадщина, що передається з покоління в покоління, зберігаючи історичну пам'ять і традиції.

Про силу культурного коду в інтерв'ю Укрінформу розповіла львівська дизайнерка Христина Рачицька. Вона вже багато років досліджує стародавню українську вишивку, реставрує автентичні сорочки, відтворює давні техніки та представляє українське мистецтво в різних країнах світу. Для мисткині вишиванка – не лише одяг, а символ безперервності української історії та незламності нації, можливість розповісти про Україну світові.

КОЖНА З МОЇХ КОЛЕКЦІЙ – ОСОБИСТА ТРАНСФОРМАЦІЯ

- Пані Христино, ви двічі представляли свої авторські колекції в Туреччині. Розкажіть, будь ласка, про них.

- І в посольстві на прийнятті до Дня Незалежності (восени минулого року), і в Чешме (у квітні) на благодійному вечорі, присвяченому Україні, я презентувала не просто авторські вишиванки, вбрання, а сучасне українське прочитання одягу на основі автентичної вишитої сорочки. Для мене дуже важливо донести, що українська вишита сорочка – це не просто одяг. Це величезна духовна й нематеріальна спадщина нашого народу та частина світового мистецтва. І оскільки я маю освіту й певні знання про мистецтво загалом і вмію це робити, я почала багато вишивати.

Для того щоб максимально зберегти стародавню вишивку, ми зробили її точну копію в сучасному виробі. Це речі, які може носити сучасна жінка і які можна передавати у спадок.

- В Анкарі презентували «Укорінення», у Чешме – «Жити». Які сенси в них вкладені?

- Колекція «Укорінення» має дві частини. Першу було презентовано рік тому під час Львівського тижня моди. Вона була у білому кольорі, з білими вінками. Згодом ми зробили її більш охристою та осінньою.

Довго шукала слово для назви і не могла знайти відповідне, щоб відобразити всю сутність. У нашій колекції «укорінення» – це про того, хто довго живе, зберігає пам'ять, про коріння. Ми зняли дуже гарний відеоролик до цієї колекції – про старовинні яблуневі сади в період цвітіння, коли з неймовірно красивої квітки утворюється яблуко, всередині якого є зернятко, і з цього зерна «народжується» нове дерево. Це про генетичну, історичну пам'ять укоріненої, вже дорослої, особини та про народження нового життя, яке повторить цей цикл, даючи початок новим поколінням. Мій меседж – про те, що ми маємо зберігати цю генетичну пам'ять, навчити наших дітей всіх цих знань і дати розуміння того, хто ми є.

Представлена у Чешме колекція «Жити» має життєствердний та філософський меседж про пошук світла в найтемніші часи. Уперше вона була представлена в межах Українського тижня моди у березні цього року й несе у собі сенси про вибір жити за будь-яких умов. Поєднання тканин цієї колекції і те, як вони огортають тіло, – це про підтримку в сучасних умовах, про відчуття тепла та захисту.

- Як народжуються ваші колекції?

- Кожна з них – особиста трансформація і можливість розповісти про минуле через сучасні образи. Живучи в нинішніх умовах, розумієш одне: треба діяти. Коли перебуваю між сорочками, перу, реставрую, то ніби стаю ближчою до жінок, які їх створили. У процесі часто думаю про те, що вони жили в селах, мали велике господарство, багато дітей. І для того щоб пошити сорочку, треба було спершу обробити землю, потім виростити коноплі, з конопель зробити нитку, з нитки – тканину, а потім вже вишивати й оздоблювати. І, напевно, вишивання було найлегшою ручною працею, коли жінка могла і відпочити, і одночасно щось від своєї душі дати. Це своєрідна медитація була.

Із моєї родинної історії знаю, що прабабця мала 12 дітей, а дід мій вирощував коней і з цими кіньми їздив на різні виставки по світу. Навіть у Францію та Австрію. А бабця, крім дітей і поля, нічого не бачила. І це дає усвідомлення, що так більшість жінок і жила, далі свого села не виїздила. Проте навіть в умовах такого важкого побуту вони творили красу, вкладаючи споконвічні сенси, велику мудрість, традиції, історію у свої творіння. Це справді феномен. І його варто було б вивчати глибше. І коли біля мами сідала маленька дівчинка і вже з років п’яти вишивала собі сорочечку, переймаючи ту мудрість, той унікальний досвід...

- Це ж і є укорінення.

- Укорінення, і саморозвиток, і процес творення, і медитація. Ми можемо сповідувати різні релігії, по-різному бачити духовне життя, але людина, працюючи руками, завжди є співтворцем. Наші жінки були співтворцями краси. Вони це вміли передавати. Колись досліджувала старі фотографії. На них жінки так гарно вбрані, але здебільшого босі. І це не від бідності, вони просто стояли твердо на землі, були вкорінені, заземлені в ту життєву енергію землі. Це як постійний зв'язок між небом і землею, між землею і небом.

СТАРОВИННА ВИШИВКА – ЦЕ НІБИ ЗАШИФРОВАНЕ ПОСЛАННЯ З МИНУЛОГО В СЬОГОДЕННЯ

- На сорочках з вашої колекції є орнаменти, які трапляться в Туреччині. Чи цей культурний зв'язок ви досліджували?

- Люди, які переживають якісь історії разом, видають спільне мистецтво. У нас багато спільного з Туреччиною і в живописі, і в поезії, і в народних творах, так само у вишивці. Кожна така річ розповідає про досвід попередніх поколінь, про пережите. Техніки схожі, нитки майже однакові. Думаю, що українські та турецькі жінки відтворювали те, що бачили навколо: сонце, квіти, плоди. Це ніби закодоване послання з минулого в сьогодення.

- Що ви відчуваєте, коли торкаєтеся цієї енергії, чиєїсь долі?

- Це ніби дотик до чогось сакрального. Кожного разу уявляю, що жінка без світла, без якихось пристосувань чи навіть несучасної якості матеріалів створювала шедевр, який тепер повторити дуже важко. Скільки ж це треба було мати практики, і наскільки руки були вмілими, а уява багатою! Українська вишиванка – це велике мистецтво. Кожен музикант знає, скільки праці треба вкласти, щоб зіграти твір. Так само у вишиванні: скільки потрібно було практики і зусиль, щоб створити вишиванку. Тепер сідаєш – то часу немає, то не виходить. І це все за схемою, можна все порахувати. А тоді ніхто нічого не рахував. Повторювали доти, доки не вдавалося зробити.

- Ви збираєте сорочки з історією. Розпитуєте, кому вона належала, як була створена?

- Якщо є така можливість, то неодмінно. Але це тепер в Україні – бізнес. Сорочки перекуповують через треті руки, і вже ніхто про її історію не розкаже. Часто їх знаходять або в старих хатах на Чернігівщини, на Поліссі, де вже люди давним-давно не живуть. У мене навіть є вишиванки з Чорнобильської зони. Не знаю, радіаційні чи ні. Маю і сорочки, в яких продавали поросяток на базарах, використовуючи їх як мішки. У людей їх просила і чекала, коли вони поросят продадуть, після чого забирала сорочку.

- Чим вони такі особливі?

- Вони зроблені з конопляного полотна. Горловину стягували, а зверху зав'язували. Всередині поросят перевозили. Тобто сорочка міцна, може витримати багато кілограмів і служить дуже довго.

ВІДРОДИТИ Й ВІДНОВИТИ ВТРАЧЕНІ ТЕХНІКИ СТАЛО МОЇМ ПОКЛИКАННЯМ

- Як з’явилася така безмежна любов до української вишиванки, бажання показати її унікальність світові?

- Я закінчила Львівську академію мистецтв, кафедру дизайну. Вишивка мене приваблювала своєю красою завжди. Дивишся – і розумієш, що це щось надзвичайно гарне і значно глибше: дотик до історії української культури, дослідження й збереження спадщини. Вона ніби проникала в мене, і я почала відчувати її не лише очима, а й душею. Так і захопилася.

В альма-матер моя 70-річна викладачка якось сказала мені, що людського життя замало, щоб встигнути повністю пізнати й дослідити вишивку. Мені тоді було трохи більше ніж 20 років, і ці слова мене здивували. Але я дуже швидко зрозуміла їхню мудрість, те, наскільки глибоким та безмежним є це мистецтво. В Україні було не менше ніж сто технік вишивання, але більшість із них втрачено, зокрема завдяки старанням радянської влади. Відродити і відновити їх стало моїм покликанням.

- У важкі часи вишиванки рятували життя: їх продавали, щоб вижити у Голодомор, в інші скрутні часи. Потім радянщина знецінювала, спрощувала, висміювала. Тому оригінали, які ви зберегли та відреставрували, – унікальні, справжній скарб...

- Українська вишивка існує століттями. І тепер, коли маю понад 500 вишитих сорочок, вже не сприймаю їх просто як одяг. Для мене це чиясь доля, де кожна нитка, кожен стібок – частина історії. Вишита сорочка – це про наше безсмертя, про історичну спадщину. У мене є екземпляри, яким понад 120 років. Людей, які їх створили, носили, уже давно немає серед нас. Проте сорочка залишилася, і в ній – не матеріальний, а й духовний код, який ми можемо вивчати, відчувати, завдяки якому можемо розвивати нашу культуру та ідентичність. І передавати це нашим дітям у спадок.

- Як ви знаходите вишиванки?

- По-різному. Спочатку, коли в академії вчилася, купувала їх на ринках, їздила по селах і збирала. Стипендія завжди йшла на сорочку, щоб знайти хоч клаптик і побачити, як вони це вишивали. Пізніше, коли вже з'явився бренд, то кожна сучасна сорочка фактично іде на обмін старої. І це постійне вкладання. Батьки жартують, що скоро буду як на тих старих фотографіях: боса, але в гарній сорочці. Воно десь так і є, бо від чогось доводиться відмовлятися, обираючи цінніше. Вірю, що прийде час, і ця колекція сорочок буде корисною для українців.

- Уже корисна. Тепер маємо період активного відродження автентичного одягу, і головне – вишиванка стала частиною повсякденного гардероба, не лише на свята чи концерти. Що треба зробити, щоб діти зацікавилися і продовжували цей тренд?

- Більше розповідати, пояснювати, більше говорити правди. Нічим не прикрашати, нічого не приховувати. Самому шукати правду. Просто приводити дітей і показувати їм красу. І своїм прикладом демонструвати. У мене два сини, їм шість і чотири роки. Маю дуже чітке розуміння, що цих дітей я маю привести до української культури, до української ідентичності. Мої діти не знають жодного російського слова, не розуміють російської мови взагалі. Дозволяю їм бавитися й одягати старовинні сорочки, які маю. Хочу, щоб це було частиною побуту і частиною того, що мої діти бачать вдома.

Тепер неймовірний розвиток, сильний вибух української культури. Багато нових артистів, старих колядок, але по-новому заспіваних, чимало театральних вистав, по-сучасному показаних. І цей процес маємо підтримувати.

НАВІТЬ КОЛИ ЙДУ В БОМБОСХОВИЩЕ, МАЮ ВАЛІЗУ З НАЙЦІННІШИМИ ВИШИВАНКАМИ З КОЛЕКЦІЇ

- Пані Христино, в Анкарі, окрім колекції, ви презентували речі зі своєї власної збірки. Розкажіть про них.

- Представлена в Туреччині експозиція – це невелика частина речей з моєї колекції, яку я збираю понад 20 років. Ми демонстрували сорочки ХІХ, ХХ століть. Це моя маленька, але жива презентація історії України. Я привезла в Туреччину сорочки, які для мене найцінніші. Одну з них придбала для себе, коли народився мій перший син, а другу – коли народився другий. Загалом представила десять сорочок. Кожна з них – особлива. Всі вони зі мною, без перебільшення, постійно. Навіть коли йду в бомбосховище, маю валізу з найціннішими вишиванками з моєї колекції.

Цікавими є і манекени. Це жіночі фігури, створені з реальної постаті – мене (усміхається). Сучасні манекени зовсім не пасують до показу стародавніх вишиванок. На старих фотографіях ми бачимо, як були вбрані українки на початку ХХ століття. Здебільшого фото робили з нагоди весіль. Жінка була вбрана у свою найкращу вишиванку, тримала або найменшу дитину у вишиванці, або хліб на вишитому рушникові, або самі рушники. Це не багаті люди, а прості українці, які, попри важку працю, мали охайну й красиву традицію гарно вбиратися. Ми намагалися зробити схожі манекени. Я дуже шаную тих жінок за їхню відданість родинам, працьовитість, високий рівень духовності. Навіть фідбек отримала (усміхається).

- Фідбек від минулих поколінь?

- Коли робила велику експозицію для Українського тижня моди в Києві, хотіла показати жінкам із фешн-індустрії давню історію та багату культуру українського вбрання. Дуже втомилася з організацією у непростих умовах, почала вже сумніватися, чи варто було починати. Кілька ночей без сну, з переїздами та хвилюваннями. Десь під ранок перед показом задрімала, і наснився мені дивний сон. Ніби йду дорогою, а назустріч отара овець. Вона мене підхопила і зі собою забрала у ліс. Ліс давній, наповнений ароматами, загадковий. Замилувалася. І підходить до мене молода жінка, кладе руку на плече й запрошує піти з нею. Я засумнівалася і злякалася – відмовила. Вона почала наполягати. Каже: «Не бійся і не сумнівайся, ні в чому не сумнівайся». Тоді я вже погодилася. Прийшли ми в стару глиняну хату, де багато кімнат, і в кожній кімнаті живе літня жінка. Кожна, побачивши мене, почала витягувати з-під подушок та зі скринь різні вишивані сорочки та мені протягувати. Я відмовлялася брати, розуміючи, що то їхній скарб, родинне, спадщина. А вони їх мені в руки вкладали і шепотіли: «Бери, бери, ти одна з нас». На тому й закінчився мій сон. І якщо до цього я мала певні сумніви у важливості того, що роблю, то більше їх не маю.

ПАМ’ЯТЬ СЬОГОДНІ – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ПРО МИНУЛЕ, А ПРО НАШУ ІДЕНТИЧНІСТЬ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД НАСТУПНИМИ ПОКОЛІННЯМИ

- Ваша родина має історії, які передаються з покоління в покоління?

- Маємо, і дуже багато. Моя прабабця та її рідна сестра були зв’язковими УПА. Вони носили хлопцям їсти в криївки. Хлопців розстріляли, а моя прабабуся пішла на заслання – фактично взяла провину на себе, щоб врятувати старшу сестру, у якої була маленька дитина. Є навіть фото, де моя прабабця тримає на руках мою бабусю – їй тоді було три-чотири роки. Для мене це дуже сильна історія про страх, втрати й водночас про неймовірну людську силу та відданість.

Ще добре пам’ятаю, як у 1991 році, коли Україна стала незалежною, наша родина з криниці дістала заховану там статую Богородиці. Її роками переховували, бо навіть такі речі могли бути небезпечними за радянських часів. І це теж частина нашої родинної пам’яті – про людей, які жили зі страхом, але не втрачали своєї віри й гідності.

І мені здається, що сьогодні, під час повномасштабної війни, ми значно краще розуміємо той досвід. Багато речей, про які попередні покоління мовчали десятиліттями, тепер звучать зовсім інакше. Це вже не далека історія – це те, що допомагає нам зрозуміти себе сьогодні.

Ми почали інакше сприймати ціну свободи й незалежності. Війна змусила нас по-іншому подивитися на власне минуле. Ми почали краще розуміти людей, які до нас переживали боротьбу, втрати й репресії. Пам’ять сьогодні – це не лише про історію, а й про нашу ідентичність і відповідальність перед наступними поколіннями. Якщо ми не будемо говорити про це самі, їх або забудуть, або хтось інший розкаже про них замість нас. Водночас важливо говорити про це чесно, не романтизуючи війну, а пояснюючи, яку високу ціну платять люди за право бути вільними.

Ольга Будник, Анкара

Фото авторки