Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Більше семисот убитих дітей, понад дві тисячі сімсот поранених, майже двадцять тисяч депортованих – і жоден із регіонів України не залишився осторонь. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець в інтерв'ю для Укрінформу розповів про реальні масштаби злочинів Росії проти українських дітей, про те, чому «глибоке занепокоєння» міжнародної спільноти не зупиняє агресора, і що потрібно зробити – конкретно і невідкладно.

- Якими цифрами щодо депортованих та загиблих українських дітей ви оперуєте станом на травень-червень 2026 року?

- Точної цифри не назве ніхто – росіяни не надають жодних статистичних даних, а Україна не має доступу до тимчасово окупованих територій. Тому я наведу чотири ключові цифри на основі нашої експертизи.

Перша – один мільйон шістсот тисяч: стільки українських дітей проживало на територіях, які згодом окупувала Росія, включаючи Крим з 2014 року. Друга – сімсот сорок дві тисячі: саме таку кількість дітей, примусово переміщених на територію РФ з лютого по грудень 2022 року, зафіксувала у своїй доповіді Марія Львова-Бєлова. Третя – дев'ятнадцять тисяч п'ятсот сорок шість: ця офіційна українська цифра відображає лише тих дітей, яких удалося верифікувати – встановити їхнє місце походження, нові документи та фактичне місцезнаходження. Реальна кількість набагато більша. І четверта – дві тисячі двісті дванадцять дітей, яких нам удалося повернути разом із міжнародними партнерами.

Щодо загиблих і поранених: за нашими даними, більше семисот українських дітей убиті росіянами, понад дві тисячі сімсот – поранені. І це лише верифіковані цифри з підконтрольних Україні територій.

- Наскільки реальні цифри можуть відрізнятися від офіційних – наприклад, щодо Маріуполя?

- Маріуполь – окремий масштаб трагедії. За верифікованими даними наших СБУ та розвідки, мінімум сорок тисяч цивільних громадян було вбито тільки в Маріуполі, включаючи кількасот дітей. Але офіційно це оприлюднити неможливо – для цього потрібні тіла, свідки, задокументовані обставини.

Я особисто спілкувався з людиною, яка була в маріупольському драматичному театрі за день до трагедії. За оцінкою чоловіка, там перебувало мінімум три з половиною тисячі людей, дев'яносто відсотків – жінки з дітьми. Вижила лише та людина, з якою він потім говорив, – бо вона була в підвалі, а не на першому поверсі, де загинули всі. За моїми даними, тільки в театрі загинуло щонайменше дві з половиною тисячі цивільних, серед яких – діти.

- Чи є в Україні хоч один регіон, де не постраждали діти?

- Ні. Жодного. Навіть Львівщина – всі пам'ятають, як російська ракета вбила цілу сім'ю: маму і троє дітей, а вижив лише батько. Ми збираємо загальну статистику в розрізі категорій: загиблі, поранені, депортовані, жертви сексуального насильства. Щодо останнього – на сьогодні верифіковано двадцять чотири дитини, які постраждали від сексуальних злочинів з боку російських солдатів.

- Як Росія змінила тактику роботи з українськими дітьми – від фізичного вивезення до системної зміни ідентичності?

- Росіяни готувалися до цього задовго. Організація «Юна армія» – елемент мілітаризації дітей – була створена ще в 2013 році. Перша верифікована депортація української дитини відбулася навесні 2014 року: російська сім'я приїхала до Криму, забрала дитину з інституційного закладу, оформила усиновлення і вивезла на територію РФ. Воєнний злочин був завершений.

З початком повномасштабної агресії масштаби зросли в тисячі разів. Алгоритм незмінний: спочатку – примусовий перехід на російську мову, потім – нова ідентифікація як «росіянина», далі – заміна всіх документів: свідоцтв про народження, паспортів, медичних і освітніх документів. Паралельно – перехід на російські освітні стандарти з обов'язковою «патріотичною» та військовою підготовкою. І фінальний елемент – вимога орієнтуватися виключно на військову освіту і стати майбутнім російським солдатом. При цьому дітям цілеспрямовано заперечують щодо існування української держави і українського етносу.

З точки зору міжнародного права це геноцид у конкретному його різновиді – примусове переміщення дітей з однієї етнічної групи в іншу. І юридично немає різниці, скільки таких дітей – десять чи сто тисяч. Злочин однаковий.

- Ви особисто бачили наслідки окупації. Що запам'яталося назавжди?

- Два випадки, які я не забуду ніколи. Перший – Ізюм. Я приїхав туди через два дні після деокупації. Місцевий житель повів нас до місця масового поховання цивільних, а потім – до катівні. Звичайний підвал і холодний гараж поруч, де цілодобово тримали людей без опалення. Серед них були підлітки. Дехто загинув. Я спочатку не міг у це повірити.

Другий – Херсон. На наступний день після звільнення я зустрів хлопця на ім'я Віталій. На момент деокупації йому було шістнадцять. Російські солдати побачили його біля зруйнованої техніки і затримали – звинуватили у шпигунстві. Він сказав: «Обшукайте мене, у мене навіть телефону немає». Це їх не зупинило. Дядька, який намагався заступитися, теж побили і забрали. Обом надягнули мішки на голови, відвезли до херсонської катівні. Там Віталій провів десять днів – щодня бачив тортури, сам зазнавав побиттів. І він сказав мені ключову фразу: «Я чітко розумію, чому залишився живий. Тільки тому, що українська армія швидко деокупувала Херсон. Якби у росіян був час – вони б усіх застрелили».

- Чи достатній міжнародний тиск на Росію за злочини проти дітей?

- Точно недостатній. Відповідь проста: якби він був достатнім – росіяни припинили б скоювати злочини. Якщо вони відчувають безкарність – вони продовжують убивати.

Я з 2022 року сподівався на міжнародні організації. Багато хто з них справді робить фахову роботу – документує, публікує звіти. Але занадто багато залишаються «глибоко занепокоєними». Вони переживають, але нічого не роблять із Росією. А міжнародне гуманітарне право прописане так, що країни повинні виконувати його добровільно. Що робити з тим, хто вбиває дітей і не виконує? Ніде не прописано.

Саме тому я пропоную напрацювати п'яту Женевську конвенцію, де прямо було б зазначено: якщо міжнародні моніторингові групи фіксують злочини проти дітей – всі країни, що це засуджують, автоматично зобов'язані розірвати дипломатичні відносини з агресором, розірвати економічні відносини і надати постраждалій країні термінову допомогу – гуманітарну, військову, дипломатичну. Якщо цього не зробимо – прийде час, коли у ситуації України опиняться ваші держави і ваші діти. І тоді всі решта закінчуватимуть промови «глибоким занепокоєнням».

- Що конкретно потрібно зробити – Україні і міжнародній спільноті – щоб зупинити ці злочини?

- По пунктах. Перше – продовжувати і розширювати роботу з повернення дітей через ефективних посередників. Завдяки зусиллям Катару наша інституція повернула вісімдесят три дитини. Завдяки Меланії Трамп – двадцять шість. Загалом наш офіс повернув чотириста сорок дві дитини. Є партнери, які не хочуть публічності, – Ватикан та інші. Ця робота має тривати.

Друге – юридична відповідь. Ми чекали одинадцять років, щоб Європейський суд офіційно підтвердив, що Росія збила MH-17 у 2014 році. Рішення вийшло лише у 2025-му. Щоб не повторювати цього з депортацією дітей, Україна ініціювала створення спеціального трибуналу в Гаазі. Сподіваюся, у 2026 році він запрацює. Депортація дітей, насильство, вбивства, тортури – все це має бути предметом його розгляду.

Третє – домашня робота України. Ми зобов'язані верифікувати всіх загиблих, відкривати кримінальні провадження, збирати доказову базу. Але ми досі не маємо навіть законодавчого визначення, хто є постраждалим від російської агресії. З 2014 року маємо внутрішньо переміщених осіб із Криму, Донбасу, пізніше й інших областей – а дефініції в національному законодавстві немає. Ми не знаємо реальних масштабів трагедії у власній державі. Це наша домашня робота, і вона ще не закінчена.

Христя Равлюк

Фото: Ольга Якимович / Укрінформ

Повну відеоверсію інтерв’ю «Є розмова» дивіться на YouTube-каналі Укрінформу