Катерина Рашевська, юристка-міжнародниця, експертка Регіонального центру прав людини

Понад двадцять тисяч депортованих дітей і понад мільйон шістсот тисяч українських дітей в окупації – такі цифри фігурують у роботі Катерини Рашевської, юристки Регіонального центру прав людини. В інтерв'ю для Укрінформу вона розповіла, як Росія перейшла від масового фізичного вивезення до системного перевиховання українських дітей, чому це є геноцидом, і що потрібно зробити, аби не втратити ціле покоління.

- Від початку повномасштабного вторгнення ми фіксували фізичне вивезення дітей з окупованих територій до Росії. Як змінилися підходи Москви на п'ятому році війни?

- Депортація дітей почалася не у 2022-му – перші кейси ми задокументували ще з окупованого Криму, щонайпізніше з грудня 2014 року. Вже тоді сформувалася практика: після примусового нав'язування дітям російського громадянства їх передавали на усиновлення або під опіку росіянам і виховували з них «російських патріотів».

За кілька днів до 24 лютого 2022 року так звані ватажки «ДНР» та «ЛНР» оголосили «евакуацію». Першими під удар потрапили найвразливіші – діти з інституційних закладів. Понад тисячу з них вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Далі ми спостерігали кілька сценаріїв: так звана евакуація, табори «перевиховання», передача в російські родини. Сьогодні депортація вже не така масштабна, як у 2022–2023 роках, але вона триває. Росія повернулася до «кримського сценарію» – передачі дітей із сиротинців під опіку росіянам. Ми документували такі кейси і в 2024-му, і в 2025-му. Переконана, що будуть і в 2026-му.

Важливо розуміти: Росія від початку ставилася до цих дітей не просто як до людей, яких треба географічно перемістити. Для неї це людський ресурс. Росіяни самі говорили, що близько 730 тисяч українських дітей перетнули кордон РФ із 2022 року. Жодна попередня програма репатріації чи заохочення переселенців не дала такого ефекту, як викрадення українських дітей і захоплення українських територій.

- Що небезпечніше – фізична депортація чи втрата ідентичності дітьми, які залишаються в окупації?

- Я б не ставила між цим знак рівності й не порівнювала масштаби страждань. Двадцять тисяч депортованих і мільйон шістсот тисяч дітей в окупації піддаються однаковим політикам стирання української ідентичності. Хоч де б дитина знаходилася – зберегти себе їй максимально складно.

У моїй практиці були діти, які поверталися з окупованого Криму чи Донеччини, говорили бездоганною українською і чітко розуміли, хто агресор. Але були й ті, хто потрапив в особливо токсичне середовище, – зазвичай це діти з найбільш постраждалих міст, як Маріуполь чи Ізюм. У їхній риториці звучало: «Ми не впевнені, хто розбомбив наш дім». Це результат цілеспрямованого психологічного впливу, а не провина самих дітей.

- Яку роль відіграє примусова паспортизація? Чи може вона позбавити Україну юридичного впливу на власних громадян?

- Паспортизація – це нав'язування правового зв'язку між дитиною і державою-агресором. Для Росії це не про права – це про обов'язки. Хлопці-підлітки з сімнадцяти років зобов'язані з'являтися до військових комісаріатів, а з вісімнадцяти – брати участь у призові. Батьки зобов'язані виховувати дітей «як громадян РФ» і віддавати їх до шкіл з російськими освітніми стандартами – під загрозою позбавлення батьківських прав.

Без російського паспорта на окупованій території неможливо отримати навіть екстрену медичну допомогу, закінчити школу, зайти в школу забрати дитину. Але отримати червоний документ не означає полюбити Росію. Тому паралельно йде масштабна індоктринація: рухи «Орлята Росії», «Движение первых», «Юнармія», центри «Воїн». Дітей відправляють з одного табору в інший ціле літо, відриваючи від сім'ї й громади – саме тоді вони найлегше піддаються впливу.

- Чи встигає міжнародне право за тим, що Росія робить з українськими дітьми?

- Є такий афоризм: міжнародне право завжди позаду на одну війну. Він точно описує ситуацію. Право виявилося не готовим ні до конвенційної війни на полі бою, ні до когнітивної війни, яку Росія веде далеко за межами України. Лінія фронту сьогодні – скрізь.

Проте певний прогрес є. До повномасштабного вторгнення санкції не накладалися на тих, хто перевиховує дітей або бере їх до себе в родини. Зараз – накладаються. 11 травня цього року Велика Британія, Канада й Україна синхронно ввели обмеження навіть проти так званих «звичайних» росіян, які взяли українських дітей на усиновлення, – і це люди зі зв'язками з Медведєвим та регіональними губернаторами. Ми також домагаємося визнання мілітаризації та політичної індоктринації формою нелюдського поводження. Поволі виходить – з'являються відповідні висновки на рівні ОБСЄ та ООН.

- Що дали ордери Міжнародного кримінального суду проти Путіна і Львової-Бєлової? Чи це лише декларація?

- Цифри говорять самі за себе. До 17 березня 2023 року, коли були видані ордери, Україна повернула близько 300 дітей. Сьогодні – вже 2182. Це не лише питання часу. Росіяни бодай декларативно погодилися на певні механізми повернення – через Катар, через Ватикан, а тепер і за участі першої леді США Меланії Трамп, якій удалося повернути 26 дітей, зокрема з Херсонського обласного будинку дитини.

Ордери також змінили риторику Москви. Росіяни почали вживати ті самі поняття, які використовуємо ми: ідентичність, індоктринація, мілітаризація. Вони готуються до процесів, попри те що скрізь заперечують юрисдикцію. Міжнародне правосуддя триває десятиліттями, але воєнні злочини і геноцид не мають строків давності. Марія Львова-Бєлова вже знаходиться у фактичній «тюрмі» на території Росії, з якої не може вільно виїхати.

- Повернення дітей і покарання винних – це взаємовиключні цілі чи можливий компроміс?

- Для мене це питання просто не стоїть. Компромісу тут немає і бути не може – так само, як немає його у питанні територій чи справедливості. МКС уже заявив, що не зупинятиме жодних проваджень проти Путіна і Львової-Бєлової незалежно від будь-яких мирних домовленостей.

Покарання винних – це одна з гарантій неповторення. Якщо ми не назвемо злочини злочинами, Росія через десять-п'ятнадцять років зробить із Путіним те саме, що зробила зі Сталіним: оголосить його «незрозумілим» і «захисником дітей». Це живитиме агресивну машину далі. Безкарності не буде, доки є юристи, які документують і збирають докази.

- Що є складнішим після повернення дитини: фізично адаптувати її до України чи відновити ідентичність?

- Фізичне повернення займає від кількох тижнів до кількох місяців. Психосоціальна адаптація – від місяця до півтора року й більше. Ми разом із психологами та науковцями Академії наук розробили методологію оцінки впливу перебування дітей під контролем Росії. Фахівці запропонували навіть окрему назву для цього стану – «синдром утраченого зв'язку»: між дитиною і державою, мовою, культурою, національною ідентичністю.

Важливо: у кримінальних провадженнях щодо співпраці з ворогом або диверсій немає жодної особи, поверненої з окупованих територій, і нуль дітей, повернутих з-під російського контролю. Ми не маємо морального права ставитися до людей з окупації як до ворогів. Реінтеграція – це дорога з двостороннім рухом. Суспільство теж має бути готовим: побачити в цій дитині людину, а не ярлик «повернута з окупації».

- Що потрібно зробити – Україні і світу – аби зрушити проблему повернення дітей?

- Перше – посилити міжнародну коаліцію за повернення українських дітей і ухвалити стратегію з чіткими вимірюваними цілями. Друге – синхронізувати санкції: 11 травня показало, що це можливо, і такий підхід має бути системним. Третє – не допускати жодного торгу між поверненням дітей і справедливістю. Четверте – домагатися, аби українським дітям в окупації дозволили хоча б онлайн навчатися в українських школах. Програми деполітизовані, кадри підготовлені – потрібна лише політична воля.

Й окреме застереження для партнерів по НАТО, особливо країн Балтії. Росія готує українських дітей воювати не в Україні. До 2027 року вона матиме всі спроможності для «брудної» змішаної операції проти однієї з балтійських держав. Особливо вразливою є Естонія з Нарвою. Там, де Росія не отримує сильної відповіді, – вона рухається далі. Росіяни вкрали минуле цих дітей. Але за їхнє майбутнє ми ще маємо поборотися.

Христя Равлюк

Фото Кирила Чуботіна

Повну відеоверсію інтерв’ю «Є розмова» дивіться на YouTube-каналі Укрінформу