Теракт у Києві: У нас вистачає чорних емоцій, не треба їх роздувати

Психологи про поведінку стрільця у Києві, реакцію суспільства та подальші кроки з подолання стресу

Неділя стала «вибуховою» у плані інформації для Києва і не лише киян. Вбивство (наразі відомо про сімох загиблих та сімох госпіталізованих, за уточненими даними правоохоронців) колишнім військовим із московським минулим сколихнуло суспільство. Суспільство, яке, здавалося б, на п'ятий рік Великої війни вже мало чим можна «здивувати». Виявилось, що можна. Довкола самої події, як і висновків, уже кілька днів чимало коментів, думок, різних оцінок та варіантів: терміново щось змінити, полагодити, ухвалити, покарати, розігнати чи посадити.

Те, що нині кваліфіковано як теракт, має й окреме поняття, яке наразі відсутнє в українському законодавстві – масова стрілянина, або масшутінг англійською. В Кримінальному кодексі України фігурують «Терористичний акт» (ст. 258) або «Умисне вбивство двох або більше осіб» (ст. 115), проте специфічного терміна для раптового нападу в публічному місці без політичної мети ми досі не маємо.

У чому різниця? Вона полягає передусім у мотивації. Теракт – це злочин, вчинений з метою залякування населення, впливу на прийняття рішень органами влади або міжнародними організаціями. Він завжди має ідеологічне, політичне чи релігійне підґрунтя.

Масшутінг (масова стрілянина) – це акт насильства, спрямований на вбивство максимально можливої кількості людей у певному місці. Мотивом тут частіше виступають особиста помста, психічні розлади, нігілізм або бажання «прославитися», навіть ціною власного життя.

На превеликий жаль, стрілянина такого масштабу – явище, яке існувало та існує незалежно від того, чи точиться війна всередині країни, чи ні. Власне, в Україні вже були приклади подібних трагічних подій за останні роки:

– Січень 2022 року, Дніпро: стрілянина на заводі «Південмаш», де солдат строкової служби Артемій Рябчук розстріляв караул (5 загиблих).

– Жовтень 2023 року, Закарпаття: інцидент із застосуванням гранат депутатом сільради під час засідання, що за наслідками та хаотичністю близьке до масшутінгу.

– Поодинокі випадки в Києві та області: пов'язані з побутовими конфліктами за участю осіб, що мають доступ до незареєстрованої зброї, кількість якої в країні під час війни значно зросла.

Як суспільство відреагувало на цю страшну подію? Чи можна взагалі зупинити потенційного вбивцю і чи не підштовхне медійний резонанс наступних «любителів» до нових злочинів?

Укрінформ поспілкувався із соціальним психологом, у межах компетенції якого оцінювати психологію великих груп населення, доктором наук Вадимом Васютинським.

Про реакцію суспільства: Чому нас «зачепило», попри чотири роки війни?

За словами Вадима Васютинського, суспільство нині живе в режимі безперервного емоційного напруження. Це напруження лише зрідка послаблюється короткими спалахами радості від успіхів на фронті чи «бавовни» на російських НПЗ  в портах і на підприємствах. Проте загальне тло залишається незмінним – це стан неперервного стресу.

Психолог зауважує: війна для багатьох стала рутиною. «Ракети летять на нас майже щодня. І як реагує більшість? Ми, на жаль, частіше не ховаємося. Звучить сирена, а люди в Києві не розбігаються – хтось хіба прискорює ходу. Ми до цього звикли, втягнулися і практично не реагуємо. Війна стала рутиною для тих, хто спостерігає її через екран».

Однак трагедія з масовою стріляниною вибилася з цього «звичного» воєнного контексту. Саме ця «нестандартність» події, її певна «свіжість» (хоч це й жахливе слово для такої трагедії) знову активувала базові почуття: страх, прагнення безпеки та гостре відчуття її відсутності. Тому загалом науковець оцінює реакцію людей на стрілянину як нервову. 

Про «провал» поліції та суспільну поляризацію

Вадим Васютинський звертає увагу на те, що подія загострила давні претензії до правоохоронних органів. У суспільстві панує негласна установка: якщо ти не на фронті, ти маєш виконувати свої обов’язки в тилу бездоганно.

«Люди відчувають, що поліція провалилася зі своєю місією. Звідси й роздратування. Зараз думки поляризувалися: одні вимагають відправити всю поліцію на фронт, інші ж жахаються, що ми тоді залишимося зовсім беззахисними».

Психолог застерігає від оцінок «заднім числом». Легко бути розумним, коли знаєш фінал. Він ставить провокативне, але юридично точне питання: а що було б із поліцейським, якби він застрелив злочинця до того, як той почав вбивати?

«Якби поліцейський застрелив його в момент, коли той тільки вийшов зі зброєю і почав погрожувати, ми б сьогодні сказали: «Це чудово». Але за законом цей поліцейський на кілька років міг би потрапити за ґрати. У нас ці речі не відрегульовані. Де ця межа, коли вже можна пристрелити людину за агресію, а коли ще ні? Ми не знаємо, що буде далі, і це величезна проблема для таких ситуацій».

Чи можна було вирахувати вбивцю заздалегідь?

Відповідаючи на питання про можливість прогнозування таких нападів (зокрема через соцмережі), експерт наголошує: групи ризику існують завжди. Це соціопати, психопати або люди, схильні до агресії. Проте до моменту скоєння злочину вони – вільні громадяни.

«Можна відстежувати анамнези, характеристики, історію життя. Але доки людина нічого не скоїла – що ви з нею зробите? Вона ж не каже: «Завтра піду всіх убивати».

Васютинський порівнює це з домашнім насильством: поліція часто не хоче їхати на такі виклики, бо знає, що жертва завтра може забрати заяву. Ефективна профілактика в принципі невидима. «Якщо психологи, поліція чи журналісти вплинули на потенційного агресора так, що він нічого не накоїв – то просто нічого не відбулося. І тоді суспільство питає: «А за що ви отримуєте гроші, якщо злочинності немає?». Це як у психотерапії: найкращий ефект, коли клієнту здається, що він упорався сам, а роль фахівця – десь на третьому плані».

Психолог зазначає, що в тилу ситуацію утримувати дедалі важче. Повертаються військові – люди з навичками та травмами. І хоча не варто бачити в кожному ветерані потенційного агресора, такі випадки неминучі. Те саме стосується й ескалації навколо ТЦК.

«Ми можемо засуджувати ексцеси в ТЦК, але як без цієї системи ми хочемо не програти війну? Трапляються люди, які дозволяють собі зайве, але називати їх усіх «катами» та ворогами – це абсурд. Моя порада в оцінці таких людей і ситуацій: наскільки це можливо, уникайте крайнощів. Крайнощі тут не бувають логічними».

Про медійну відповідальність: Чи не спровокуємо ми нові вбивства?

На відміну від епідемій самогубств (ефект Вертера), масові розстріли рідше стають прямим наслідком медійного розголосу. Васютинський вважає, що хоча група ризику може зреагувати на «хайп», імовірність повторення подібного в найближчі дні через новини – низька.

«Замовчувати – це абсолютно неправильна позиція радянського зразка, яка породжує плітки та маячню. Питання не в тому, чи говорити, а в тому – ЯК. У нас і так вистачає емоцій, навіщо їх штучно роздувати?»

Психолог гостро критикує сучасну манеру «кричущих заголовків», називаючи таку маніпуляцію «підленькою».

«Коли журналісти бачать, що людям і так погано, а вони ще підсипають солі заради переглядів – це маніпуляція. Якщо подача стримана й об’єктивна, вона може програти сенсації в моменті, але в перспективі виграє, бо викликає більшу довіру. Не можна роздувати подію до масштабів вселенської трагедії «все пропало». Потрібна виваженість. Людям і так вистачає сенсацій, вони вже перетворюються на білий шум».

Олег Чабан: «Як підготуватись до таких подій? Розмовляти»

Лікар-психіатр, професор Олег Чабан у відеокоментарі  Укрінформу пояснює бажання в цей момент людей заховатись, зникнути, втекти як закономірний психологічний захист на екстремальну подію. Це інстинкт самозахисту. Логіка буде включатись пізніше, – каже Чабан. 

Чого не варто робити? Не провокувати нападника. Бо той, хто вчиняє злочин перебуває у нервовому збудженні. Не варто робити різкі рухи. Не варто дивитись в очі нападнику, адже прямий погляд може сприйматись як агресія. Лікар радить максимально, наскільки це можливо, розпружити тіло: “в тілі має відчуватись максимальне розслаблення”. Також треба виконувати вказівки нападника, адже логіка його нам невідома, а відмова може спровокувати нові напади агресії.  

Особливо психіатр наголошує на підготовці дітей до різних “несподіванок” життя. Головне – розмовляти батькам з дитиною, пояснювати можливі моделі надзвичайних ситуацій, навчати, як поводитись при подібних ситуаціях і чого не варто робити. 

Андрій Козінчук: «Мета тероризму – не вбивство, а наш страх»

Військовий психолог, ветеран та блогер «В моїй голові» Андрій Козінчук розглядає нещодавні події як, навпаки, класичний акт терору, де головною мішенню є не лише конкретні жертви, а насамперед психіка кожного, хто залишився живим. На думку експерта, суспільство опинилося під ударом «хоррору та терору». Тероризм у своїй основі є публічним актом, спрямованим на те, щоб змусити людей боятися та підозрювати кожного – від випадкового перехожого до сусіда по під’їзду.

Психолог наголошує, що людьми, які постійно перебувають у стані страху, значно легше управляти. Терорист транслює суспільству чіткий меседж: «Бійтеся, ходіть по вулиці та озирайтеся». Це створює колосальне навантаження на психіку, адже на підтримку такого внутрішнього напруження витрачається величезна кількість енергії, яка мала б спрямовуватися на розвиток, роботу та нормальне життя.

Окремо Козінчук зачіпає тему легалізації зброї, зазначаючи, що саме стан невизначеності та відсутність чітких правил породжують додаткову тривогу. Він наполягає на розмежуванні понять «доступності» та «легалізації». 

Цікаво, що в середовищі військових ліквідація терориста не викликала зловтіхи чи радості. Психолог зазначає, що фахівці радше відчувають жаль через те, що вбивця не постав перед судом. Для такого злочинця смерть часто є бажаним «подарунком» або фіналом, тоді як справедливим було б тривале покарання та страждання за законом. 

Щодо суспільства, то головна теза Андрія Козінчука полягає в необхідності виходу зі стану пасивної жертви. Для повернення відчуття контролю над ситуацією та зниження тривоги психолог пропонує три конкретні кроки. Перший – це набуття прикладних навичок: курси тактичної медицини, стрільби чи самооборони реально знижують рівень страху. Другий – соціальна згуртованість. Елементарна звичка знати своїх сусідів і вітатися з ними дозволяє маркувати простір на вколо себе як зрозумілий та «свій». Третій – не залишатися зі своїми переживаннями наодинці. Якщо страх стає паралізуючим, важливо звертатися за допомогою до близьких, волонтерів чи профільних фахівців.

Безпека – це наше спільне завдання, резюмує експерт. Не варто чекати, що хтось прийде і миттєво виправить ситуацію. Кожен новий «скіл» чи корисна навичка громадянина – це мінус один відсоток від загального суспільного страху.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото – місце події в Голосієві. Фото Є.Котенко, Укрінформ