Холодний ніс, хоробре серце

Як і чому службові собаки стали незамінними в сучасній війні

2 квітня в Україні відзначають День кінолога. На сьогодні у ЗСУ проходять службу понад 500 службових собак.

І хоча загальнонаціональну славу здобувають одиниці – як от пес Патрон – за лаштунками залишаються сотні службових собак, які щодня виконують небезпечну роботу. Серед них – нещодавно померла собака-рятувальниця доберман Ханна. Працюючи в зонах бойових дій та на руїнах після ворожих атак, вона допомогла знайти понад 170 людей.

Собаки шукають вибухівку, рятують людей, переслідують злочинців і працюють на фронті. Від перших поліцейських експериментів до сучасних надскладних спецоперацій – це історія про те, як собаки стали повноправними партнерами людини в екстремальних ситуаціях і в побуті.

ПОЧАТОК КІНОЛОГІЇ

Сьогодні участь собак у війнах, пошукових операціях і боротьбі зі злочинністю здається звичною, але так було не завжди: професійна кінологія сформувалася лише наприкінці ХІХ століття. Цьому сприяла швидка урбанізація Європи, зокрема Англії, Франції, Німеччини. Потреба в пастуших собаках спадала, натомість актуальною ставала проблема охорони великих об’єктів, боротьба поліції зі злочинністю в умовах великих міст.

Першу організовану програму кінологічної служби в Європі запровадило поліцейське управління бельгійського Гента в 1899 році. Ці методи незабаром поширилися на Австро-Угорщину та Німеччину.

НІМЕЧЧИНА ВИБУДОВУЄ СИСТЕМУ

Однією з перших країн, де усвідомили значення дресирування собак і підійшли до цього системно, стала Німеччина. У 1891 році тут створили товариство «Філакс» (грецькою означає «охоронець»), яке займалося відбором і розведенням службових собак із потрібними робочими якостями. Саме ці експерименти заклали основу для появи нових порід, передусім німецької вівчарки – майбутнього символу службової кінології.

На початку ХХ століття в країні почали відкривати спеціалізовані школи для підготовки поліцейських собак. Поліція активно вдосконалювала методи тренування та відбору порід. У 1920 році в Грюнгайде запрацювала одна з перших державних шкіл, де собак навчали пошуку за запахом, переслідуванню та затриманню злочинців. Саме тоді сформувалися перші кінологічні підрозділи поліції – прообраз сучасних К-9. Важливу роль у розвитку галузі відіграв кінолог Конрад Мост, який розробив методики дресирування і заклав теоретичні основи кінології. Досвід німецьких фахівців швидко перейняли поліція й армії інших країн.

БРИТАНІЯ. СПІЙМАТИ ДЖЕКА-РІЗНИКА

У Британії експерименти зі службовими собаками теж почалися наприкінці ХІХ століття, але довгий час це були лише поодинокі спроби. В 1888 році поліція Лондона намагалася використати двох бладгаундів для пошуку Джека-Різника. Ця порода уславилася своєю здатністю розрізняти людський запах на великих відстанях, навіть через кілька днів. Але експеримент провалився. Маніяка не знайшли, натомість один собака вкусив комісара поліції, а згодом обидва пси втекли. Їх ледве розшукали. Це був один із перших відомих випадків застосування собак у поліцейській роботі.

У 1907-1908 роках було створено перший британський підрозділ поліцейських собак Північно-Східної залізниці у портовій поліції Галла. Там почали патрулювати чотири собаки породи ердельтер'єр. Однак британці ставилися до цього досить обережно. На відміну від Німеччини, кінологія тут розвивалася поступово.

Переломним моментом стала Перша світова, коли британці ознайомилися з німецькою кінологічною школою. Під час Другої світової собак активно використовували для пошуку людей, похованих під завалами.

КІНОЛОГІЯ В СРСР: НОВІ ПОРОДИ Й СОБАКИ-МІНОНОСЦІ

У 1920–30-х роках у Радянському Союзі створили розгалужену систему підготовки службових собак для армії, прикордонників, міліції та КДБ, спираючись на німецький досвід. Головним центром стала школа «Красная звєзда» (1924) під Москвою, де готували собак, інструкторів і виводили нові породи. Паралельно діяло товариство ДОСААФ, у клубах якого масово навчали дресирування й розводили службових собак. У СРСР активно займалися селекцією: з’явилися, зокрема, східноєвропейська вівчарка – її вивели в радянській Україні, та російський чорний тер’єр («собака Сталіна»). Це були витривалі, міцні породи, створені для суворих умов російської півночі.

Під час Другої світової війни десятки тисяч собак виконували різні завдання: від пошуку поранених і мін – до зв’язку та перевезення вантажів. Найсуперечливішою практикою стали собаки-міноносці, яких навчали підривати танки ціною власного життя. Щоправда, деякі собаки, злякавшись, тікали, а інші не розрізняли німецькі танки від радянських... Через ненадійність та великі втрати тварин ця практика згодом припинилася.

Після війни службові собаки залишилися важливою частиною силових структур – їх використовували для патрулювання, охорони й пошуку. Водночас вони юридично вважалися майном, без системи реабілітації чи «пенсій», попри свою роль у службі.

ТРАГІЧНА СТОРІНКА: СОБАКИ НА СТОРОЖІ РЕПРЕСИВНИХ РЕЖИМІВ

Однією з найтрагічніших сторінок історії кінології ХХ століття стало використання собак як інструменту репресивних систем. У нацистських концтаборах вони були частиною охорони: патрулювали периметри, переслідували втікачів і залякували в’язнів. У таборах діяли спеціальні кінологічні підрозділи СС, де собак, переважно німецьких вівчарок і доберманів, навмисно тренували на агресію до людей, одягнених у таборову робу. У спогадах в’язнів згадуються випадки, коли тварин свідомо нацьковували на людей. Наприклад, Барі, велетенський сенбернар коменданта табору смерті Треблінки Курта Франца був привчений хапати ув’язнених за геніталії. Коли ж йому намагалися чинити опір – він розтерзував людину до невпізнання.

Подібну роль собаки відігравали і в системі ГУЛАГу, допомагаючи охороні контролювати табори та вистежувати втікачів у важкодоступних регіонах Сибіру. Після згортання табірної системи багато зі службових собак були знищені або покинуті. Зазвичай вони повертались на залізничні станції й годинами просиджували в напруженому і марному очікуванні конвоїв – як описано в повісті Георгія Владімова «Вірний Руслан. Історія караульної собаки».  

Ця історія оголює парадокс: ті самі породи й методи дресирування служили і порятунку, і насильству. Водночас собаки в таких умовах залишалися лише інструментом системи, а не свідомими учасниками жорстокості. Подібні практики існували й раніше – зокрема під час колоніальних завоювань. Згадати хоча б завоювання іспанськими конкістадорами Латинської Америки – іспанські алано, собаки Кортеса – наводили жах на корінні народи й загризли до смерті не одну сотню людей. Цих бойових собак також масово застосовували під час облав на негритянське населення Африки з метою подальшого продажу в рабство.

США: СПОЧАТКУ У ХВОСТІ, А ЗГОДОМ – НА ЧОЛІ

У США довгий час застосування службових собак залишалося поодиноким. Прикметно, що з приходом у Німеччині до влади нацистів, чимало професійних кінологів, незгодних з політикою Гітлера емігрували, зокрема і в Америку. Тож за дресирування американських собак там взялися справжні професіонали своєї справи.

Переломним моментом стала Друга світова війна. Після японської атаки на Перл-Гарбор у грудні 1941 року, у США вперше створили масштабну  програму дресирування службових собак. У 1942 році було започатковано військову програму War Dog Program («K-9 Corps»). Громадяни передали до армії тисячі собак у рамках програми «Собаки для оборони». Загалом було мобілізовано понад 18 тисяч собак. Їх використовували як сторожових, розвідувальних, зв’язкових, пошукових. Наприклад, елітні пуделі охороняли склади, а вишколені добермани супроводжували морпіхів на Тихоокеанському театрі бойових дій.

Саме після Другої світової війни кінологічні підрозділи почали активно створюватися і в американській поліції. Втім і до сьогодні до 90% службових собак завозять до США з Європи.

СОБАКИ У ВІЙНАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Наприкінці ХІХ ст. німецька армія почала тренувати санітарних собак. Під час Першої світової війни їх було майже 6 тисяч, а загалом у війні використали близько 30 тисяч чотирилапих. Під час Другої світової на всіх фронтах було задіяно вже понад 200 000 собак. Потреба в них була настільки гострою, що Вермахт пішов на жорстку конфіскацію у власників.

Американці активно застосовували собак під час Корейської та В’єтнамської воєн. Передусім для виявлення засідок, пошуку мін і пасток, охорони баз, патрулювання джунглів. Північнокорейці й китайці ненавиділи їх за те, що собаки влаштовували засідки на снайперів. Доходило до того, що вони кричали у гучномовці: «Янкі, забирай свого собаку та йди додому!»

За різними даними, у В’єтнамі служило понад 4 тисячі собак разом із приблизно 9 тисячами кінологів. Їхня ефективність була величезною: військові історики вважають, що службові собаки врятували життя понад 10 тисячам солдатів, попереджаючи про засідки або вибухівку.

ВІД «ВІЙСЬКОВОГО ОБЛАДНАННЯ» ДО ВЕТЕРАНІВ СЛУЖБИ

Але після завершення війни сталося те, що сьогодні називають однією з найбільших несправедливостей у військовій історії собак. Коли США залишали В’єтнам у 1970-х роках, більшість собак не повернули на батьківщину. Їх офіційно класифікували як… «надлишкове обладнання». Значну частину приспали або передали місцевим військовим. За різними оцінками, додому повернулися лише 200 собак. Багато кінологів пізніше згадували, що найважчим моментом служби було саме прощання зі своїм собакою, якого вони не могли забрати. Саме історія собак в’єтнамської війни й стала поштовхом до реформ.

Остаточно ситуацію змінив закон Robby’s Law, ухвалений у 2000 році. Він дозволив передавати відставних військових собак на «усиновлення» – передусім їхнім провідникам, кінологам, а також у цивільні сім’ї, які могли б забезпечити тваринам належний догляд. Відтоді у США почали формуватися програми реабілітації та ветеринарної допомоги для чотирилапих ветеранів. Це стало фактичним визнанням того, що службові собаки – не якесь там майно, а живі помічники військових.

У США існує традиція: військовим собакам іноді присвоюють вищий ранг, ніж у їхнього провідника. Це роблять символічно – щоб підкреслити, що солдат повинен ставитися до тварини з повагою. Варто зауважити, що робочий вік службового собаки короткий – приблизно 6-9 років.

СПОРЯДИТИ ЧОТИРИЛАПОГО ВОЇНА

Собаки брали (й продовжують брати) участь у багатьох антитерористичних кампаніях: американських, натовських, ізраїльських. Зокрема, Каїр – собака породи бельгійська малінуа брав участь у ліквідації спецназом ВМС США Усами бен Ладена у Пакистані в 2011 році. А Конан, теж бельгійський малінуа – у рейді Баріша в Сирії, під час якого в жовтні 2019 року загинув Абу Бакр аль-Багдаді, тодішній лідер терористичної організації ІДІЛ. Прикметно, що прізвиська собак, які служать у військових спецпідрозділах і залучені до подібних операцій, зазвичай засекречені.

Добре навчений собака для виявлення вибухівки може коштувати до 150 000 доларів – фактично, як автомобіль преміум-сегменту. Недешевим є і спорядження для чотирилапих. Нині чи не найкращу «броню» для собак виготовляє канадська компанія K9 Storm. Куленепробивні легкі жилети забезпечують тварині надійний захист. Вони не містять залізних частин, які могли б дзвеніти, виказуючи тим самим присутність собаки, натомість обладнані надчутливим мікрофоном і динаміком; є й спеціальне кріплення для інфрачервоних та нічних камер. Дресирувальник може знаходитися позаду собаки до 300 метрів і бачити все, що бачить чотирилапий воїн. Найпопулярніший товар – патрульний бронежилет спецназу – коштує приблизно 4 000 доларів. Жилет для десантування з повітря обійдеться ще дорожче.

Нюх собаки у 50 разів сильніший за людський. Завдяки нюху собаки знаходять вибухівку, наркотики, зниклих безвісти людей. Якщо наземний патруль може виявити до 50% вибухових пристроїв, то з собакою результат зростає до 80%. І попри те, що вже зараз починається активне впровадження в деяких арміях світу собак-роботів, сподіватися, що вони повноцінно замінять живих собак – не варто. І саме сьогодні, в українських реаліях, службові собаки щодня доводять: жодна технологія не здатна замінити живого напарника, який іде поруч із людиною – до кінця.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: ДСНС

P.S. До розповіді про участь собак в нинішній українсько-російській війні Укрінформ обов’язково повернеться.