Андрій Веселовський, Надзвичайний і Повноважний Посол, колишній укрінформівець

За понад столітню історію в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ» працювали тисячі журналістів, імена яких здебільшого збереглися лише в архівах відділу кадрів. Але були й ті, хто прославився не лише у журналістиці, а й в інших сферах: поети Павло Тичина та Володимир Нарбут, письменники Іван Ле та Юрій Олеша та інші.

У 108-му річницю заснування Укрінформу ми вирішили розповісти про колишнього укрінформівця Андрія Веселовського, який згодом став дипломатом: працював послом України в Єгипті, Кенії, Судані, генеральним консулом у Канаді, заступником міністра закордонних справ  та постійним представником України при ЄС.

Нині Андрій Іванович є радником директора Національного інституту стратегічних досліджень і часто коментує геополітичні події на прохання Укрінформу. А сьогодні ми попросили його пригадати, як він сам працював у агентстві.

Я СТАВ ЧЕТВЕРТИМ СПІВРОБІТНИКОМ РЕДАКЦІЇ, ЯКА ЗАЙМАЛАСЯ М’ЯКОЮ РАДЯНСЬКОЮ ПРОПАГАНДОЮ ДЛЯ ДІАСПОРИ

- Пане Андрію, в одній із наших приватних розмов ви назвали початок своєї трудової діяльності в Укрінформі, який тоді мав назву РАТАУ, «чудовим, небезпечним і корисним досвідом». Сьогодні хотілося б розпитати про це докладніше. Але почнімо з самого початку: як ви потрапили на роботу в РАТАУ?

– Можна сказати, випадково. Я закінчив університет, треба було шукати роботу, і почав працювати в Київському інженерно-будівельному інституті викладачем російської мови для іноземців.

Чому саме там? У той час було доволі складно знайти справді цікаву для мене роботу. А я знав дві іноземні мови – англійську і французьку, мав кваліфікації викладача, перекладача, військового перекладача, а також «преподавателя русского языка для иностранцев».

Я подумав, що ця робота не буде надто складною, до того ж у мене залишатиметься багато вільного часу, який можна буде присвятити «графоманству».

Річ у тім, що ще з другого чи третього курсу я пописував у різні газети - на кшталт «Сільських вістей», «Молоді України» - невеличкі статті.

– Про що ви тоді писали?

– Це були міжнародні теми, але пов’язані з культурою, наукою, освітою.

Мій батько передплачував дві польські газети - це, власне, було все, що тоді можна було передплатити іноземними мовами. Мені подобалося їх читати і по-своєму переказувати чи коментувати прочитане. Тобто я займався елементарною освітою українських громадян і водночас своєю.

Тож я почав працювати з іноземними студентами і продовжував кудись писати.

Матеріальне становище у нас із дружиною тоді було дуже складне. Мій університетський приятель Ігор це бачив і якось сказав: «Спробуй податися в РАТАУ. Я поговорю з батьком».

Прізвище Ігоря було Горкун, а його батько - Горкун Віктор Іванович - тоді був директором РАТАУ.

Він поговорив зі мною хвилин п’ятнадцять, а потім каже: «Гаразд, підеш працювати в редакцію закордонних прогресивних українських газет. Ми якраз шукаємо туди людину, і там потрібна іноземна мова».

Так я став четвертим співробітником цієї редакції.

– Чим вона займалася?

– Це була м’яка радянська пропаганда для української діаспори.

Таких видань, які мали відносно прорадянський або нейтральний характер, у світі було небагато: у Канаді - «Життя і слово», у США - «Українські вісті», у Польщі - здається, «Наше слово», в Аргентині - «Наш край», щось видавалося і в Румунії.

Ми четверо сиділи у куточку в РАТАУ, писали репортажі або на основі українських новин, що вироблялися в агентстві, формували новинну стрічку для цих видань.

Тобто ми були, я б сказав, «напівпідпільною» групкою, яка, по-перше, мала контакти з «тим» світом, а по-друге, намагалася сказати для того світу щось позитивне про Україну - те, що, як ми знали, тут насправді існувало.

ВНУТРІШНІХ НЕАКТИВНИХ НЕЗАЛЕЖНИКІВ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ КОЛАХ УКРАЇНИ БУЛО ЧИМАЛО

– А чому ви сказали, що це був небезпечний досвід?

– До цього ми ще дійдемо. Але я хотів би назвати тих трьох людей, які сиділи зі мною в одній кімнаті й були старшими товаришами. Зараз жодного з них уже немає в живих - вони були значно старші за мене.

Керівником редакції був Валентин Федорович Єременко. Це був обережний партійний контролер. Сам він писав мало, але був людиною і пильною з точки зору влади, і водночас досить демократичною з точки зору творчості.

Це цікавий симбіоз. І таких людей було багато. Коли у 1991-му році Україна стала незалежною, ми раптом побачили, що за незалежність проголосував 91 відсоток. Таких внутрішніх, неактивних незалежників - своєрідної проукраїнської «вати» - в інтелектуальних колах України було чимало.

Другим був Олексій Платонович Троценко - дуже сильний і цікавий чоловік. Він брав участь у Другій світовій війні, був поранений, потім став військовим моряком. А коли у 1953–1954 роках скорочували радянську армію, його звільнили, і тоді він вивчився на журналіста. У нього була потужна закваска до глибини душі української людини і справді сильне перо.

А третім був Віталій Никифорович Шевченко. Він мав зв’язки з дисидентами - про це сьогодні можна прочитати у Вікіпедії.

Якось, стоячи в коридорі біля дверей секретаря парткому, я випадково почув, як хтось казав: «Надо еще раз присмотреться к этому Виталию».

Після цього кілька днів не знав, що робити: написати йому записку чи ні? Зрештою вирішив, що записка може ще якось спливти.

У РАТАУ була їдальня, куди треба було йти через газетний цех. Коли Шевченко зібрався на обід, я пішов слідом, серед гуркоту верстатів підійшов ближче, і сказав: «Віталію Никифоровичу, за вами слідкують». Він, майже не повертаючи голови, відповів: «Я знаю. Дякую». І все.

Про його зв’язки з дисидентами ми не говорили - просто не могли, та й різниця у віці між нами була років п’ятнадцять. Але це відчувалося.

Інколи в нашій редакції, коли Єременка не було в кімнаті – не тому, що думали, що донесе, а щоб не створювати йому внутрішню проблему, - могли сказати «голод 1932–1933 років». Та й у виданнях, до яких ми писали і які потім отримували, теж іноді проскакувало щось то про голод, то про чистки, то про 1937-й рік.

Вони хоч і були «прогресивними» за радянськими мірками, але, звісно, значно правдивішими, ніж ті, що виходили в Україні.

Тобто саме тоді - а мені було десь 25 років - у мене почало формуватися розуміння того, що насправді відбувалося.

Я з 1968 року, коли наші танкові колони заходили в Чехословаччину, вже не сумнівався, що ми живемо неправильно. Я бачив трансляцію BBC і чув, що там говорили з цього приводу. Тоді навіть написав антирадянський вірш на цю тему. Ніде його не друкував і потім порвав, але для себе все зрозумів.

Я ЗНАВ МОВИ І МІГ СЛУХАТИ ВВС, РАДІО СВОБОДА І «ГОЛОС АМЕРИКИ» НЕ ТІЛЬКИ РОСІЙСЬКОЮ

– На середину 1970-х років припав так званий «розквіт застою». Якою тоді була творча атмосфера в агентстві?

– У РАТАУ працювало багато журналістів, але їхня робота була менш творчою, ніж у газетах, - агентство формувало офіційну позицію влади.

А вона була простою: радянська влада - найкраща, будь-яка інша неприйнятна, а ворогом є американський імперіалізм і його союзники. Країни так званої народної демократії - тобто нинішня Центральна і Східна Європа - вважалися такими, які треба ще «виховувати».

І «виховували»: у 1956-му році була інтервенція в Угорщину, у 1968-му - в Чехословаччину, на початку 1980-х - тиск на Польщу.

Між цими подіями Москва регулярно перетрушувала керівництво цих країн: когось усували, когось ув’язнювали, інколи навіть розстрілювали. Це був системний процес.

– Ви це вже тоді розуміли чи це оцінка з сьогоднішньої перспективи?

– Я знав іноземні мови і міг слухати BBC, Радіо Свобода чи «Голос Америки» не тільки російською, а й англійською, польською та французькою.

Не скажу, що картина була такою чіткою, як зараз, але загальне розуміння вже було, хоча тоді ще не уявляв усіх масштабів.

Віталія Шевченка через рік нашої спільної роботи звільнили з РАТАУ на вимогу КДБ. Пізніше я дізнався, що після звільнення він працював кочегаром, бо його нікуди не брали. Згодом його судили за розповсюдження антирадянських матеріалів.

Про це ніде не писали, але ми знали.

– А як офіційно пояснили його звільнення?

– Ніяк. За день чи два до цього він сказав: «Я з вами буду змушений попрощатися. Ну, ви розумієте».

– Ви розуміли?

– Я здогадувався. А Олексій Платонович Троценко сказав йому: «Віталію, тримайся. Якщо що…»

А той відповів: «Ні-ні, не треба ніяких “якщо”».

Він чудово розумів: якщо хтось із нас буде з ним контактувати чи допомагати, ця людина теж стане об’єктом переслідування. Тому він фактично відрізав себе від нас, щоб не «замазати».

Хоча, думаю, до нас уважно придивлялися і без цього.

– Однією з важливих міжнародних подій того часу стало підписання у 1975-му році Гельсінського заключного акта, після чого в 1976-му виникла Українська Гельсінська група - перша легальна правозахисна організація в УРСР. Розумію, що для РАТАУ це навряд чи було топ-темою. Але чи згадували про це бодай побіжно?

– Звичайно, ні. Був лише офіціоз. Все, що писалося у «Правді», потім перекладалося й друкувалося в «Радянській Україні».

Що могло додати РАТАУ? Наприклад: «Відбулися збори Спілки письменників України. На зборах головував перший секретар Спілки… У своїй доповіді він розповів, що…» Далі цитата з «Радянської України». Потім виступали письменники, і далі хтось засуджував прояви українського буржуазного націоналізму, називаючи конкретні прізвища, кого треба вигнати. Оце і все.

Чи в нас були ілюзії щодо цього? Жодних! Було повне розуміння: це той самий царський режим, де комуністична партія виконувала роль православ’я, а партійні бонзи були непомильні та неуникні - і звідси нікуди не дінешся.

ЗА ДВА З ПОЛОВИНОЮ РОКИ МЕНЕ ЗРОБИЛИ БІЛЬШ-МЕНШ НОРМАЛЬНИМ ПИСАКОЮ

– Пане Андрію, а в чому тоді корисність досвіду роботи в РАТАУ для вас?

– Кожен із моїх сусідів по кімнаті був вимогливим редактором - вони вміли побачити, як будь-яке явище подати читачу. Я був самоуком: факультет журналістики не закінчував, досвіду не мав. Але за два з половиною роки мене зробили більш-менш нормальним писакою.

Старші колеги допомагали й пояснювали: «Оці слова зайві. Ці думки відволікають. Тут забагато патетики, а тут бракує фактів». Завдяки цьому потім я міг створювати якісні тексти на різні теми.

Я досі пишаюся, що у Міністерстві закордонних справ у 1989-му році, коли оголосили конкурс на кращий текст дипломатичного привітання, я зайняв друге місце.

– А перше хто?

– Мій приятель Андрій Фіалко, з яким ми сиділи в одній кімнаті. Він був талановитий і в мовах, і в мисленні, але, на жаль, рано помер.

– А що це був за конкурс?

– Не будемо говорити про деталі, це не має значення.

У дипломатії іноді треба написати тост, співчуття або дружню/недружню ноту. Тоді потрібно було підготувати півтори сторінки привітання з певної нагоди. Якби не школа РАТАУ, зробити це було б значно складніше. Основи того, що я вмів, закладалися саме там.

У 2000-х роках я чотири-п’ять років підряд був основним укладачем і редактором звітів МЗС, які потім йшли вгору до президента. Це показує, наскільки корисним був цей практичний факультет журналістики життя: залишатися у межах радянських обмежень, вміти спілкуватися з іноземним українцем, сказати правду про наше добре, але не збрехати, а іноді — вказати на проблему.

Пам’ятаю свій текст про генеральний план забудови Подолу. Планували висотні будинки, але на щастя він не здійснився, і Поділ залишився таким, як є. Треба було пояснити складну кухню будівництва без права власності та консультацій із громадою так, щоб за кордоном ніхто не сказав: «Боже, що вони роблять?»

Кожен складний текст обговорювався всередині редакції. І повторюю: це відбувалося у кімнаті з чотирма фактичними антирадянщиками, які працювали в Радіотелеграфному агентстві України - офіційному державному органі.

Саме тому я кажу, що це була незвичайна ситуація. Для одного з нас вона закінчилася трагічно, але інші троє вижили.

НАВІТЬ ДИСИДЕНТИ Й АНТИРАДЯНЩИКИ НЕ ПЕРЕДБАЧАЛИ РОЗВАЛУ СРСР

- Чи могли ви тоді уявити, що Радянський Союз може розвалитися? Чи допускали, що ця влада не вічна?

– Навіть дисиденти й антирадянщики не передбачали розвалу СРСР. Приміром, Левко Лук’яненко, з яким я пізніше мав щастя працювати і дружити до його смерті, на початку своєї дисидентської діяльності писав програму реформування радянської влади, щоб вона стала демократичною.

В організованому ним гуртку говорили не про руйнування Радянського Союзу, а про його трансформацію - приблизно те, про що мріяв Горбачов. Лише наприкінці 1980-х, коли з’явилися перші тріщини в самій системі, почали допускати можливість розпаду держави. Можливо, В’ячеслав Чорновіл думав про це раніше - не знаю.

Ненависть до СРСР і прагнення вільної України чітко формувалися лише у тих, хто був заарештований відразу після Другої світової війни на Західній Україні і засланий за Урал, у Сибір, Заполяр’я. Але й вони говорили не про руйнування СРСР, а про створення незалежної України.

Отже усвідомлення того, що імперія може розвалитися, формувалося дуже поступово.

– А як ви сприйняли її розвал? Чи були до цього внутрішньо готові?

– Безперечно! Розповім на прикладі.

У 1989-му році, працюючи в Міністерстві закордонних справ УРСР у відділі інформації, я займався, зокрема, ідеологічними питаннями. У сферу моєї відповідальності входив і Ватикан. У складі делегації МЗС СРСР із трьох осіб — Чижов із Москви, колега з Білорусі і я — ми поїхали туди. Нас приймав папа Іван Павло ІІ. Кожен з нас із ним вітався і щось говорив.

Коли настала моя черга, я сказав: «Ваша Святосте, … а також запрошую вас у незалежну Україну. Вона із задоволенням вас прийме».

Я сказав це у 1989-му, бо бачив, куди все йде.

– Інші члени делегації це чули?

– Так.

– І вас за це не посадили?

– У 1989-му вже не можна було. У 1988-му році Горбачов випустив усіх політичних в’язнів. Лук’яненко, Чорновіл та інші були вже звільнені - ще під наглядом КДБ, але не в снігах.

Чижов тоді подивився на мене і потім сказав у коридорі щось на кшталт: «Мы проинформируем». Ну й на здоров’я!

У Міністерстві закордонних справ УРСР у 1989-му році, думаю, 90% хотіли незалежної України. Інша справа, чи бачили її повністю демократичною та без радянського впливу - тут можна дискутувати. Але всі хотіли, щоб Україна була самостійною, як інші соціалістичні держави: нехай із компартією, але сама по собі.

- У МЗС це тоді обговорювали чи це було ваше внутрішнє відчуття?

– Міністерство закордонних справ УРСР було невелике - близько 50 співробітників разом із трьома прибиральницями та двома водіями. Всі одне одного знали і, так би мовити, «варилися в одному котлі».

Геннадій Йосипович Удовенко, тодішній представник України в ООН, а згодом міністр, ніколи не здавався людиною, яка прагнула збереження радянської влади.

Я знав людей, які в ЦК Компартії курували наше міністерство. Вони формально були плоть від плоті партії. Одні боялися її більше, інші менше, але всі прагнули самостійності й незалежності, бо ми жили під прямим керівництвом МЗС СРСР.

Згадайте, як зараз українці сприймають Лаврова чи Медведєва. А росіяни були такими ж і тоді: принизливо, грубо, по-хамськи, по-панськи ставилися до нас, бо «это же хохлы».

І ні в кого з нас не виникало сумніву, що з цією структурою і цими людьми краще не мати нічого спільного, треба якимось чином від них «відгрібати».

МИ НЕ ПРОСЛАВЛЯЛИ РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ, А НАМАГАЛИСЯ ЛЮДСЬКОЮ МОВОЮ РОЗПОВІДАТИ ЩОСЬ ХОРОШЕ ПРО УКРАЇНУ

- Чи ви пам’ятаєте своє перше інтерв’ю іноземному медіа як дипломат? Про що тоді йшлося і які були відчуття?

– Я почав працювати у відділі інформації Міністерства закордонних справ, здається, 5 травня 1986 року. За десять днів до того сталася аварія на Чорнобильській АЕС.

Ще за кілька днів до Києва приїхала перша делегація іноземних журналістів, і мені доручили супроводжувати їх у поїздці на станцію. Ми сіли в автобус, нас возили - звісно, не близько до реакторів - щось показували, щось пояснювали, десь годували, десь наливали. Тоді часто жартували, що червоне вино виводить радіацію, і таким чином намагалися трохи розвеселити іноземних журналістів.

Їм багато пояснювали, але вони бачили значно більше, ніж їм показували. Влада намагалася створити враження, що ситуація не така страшна, не така небезпечна і загалом керована, мовляв, усе швидко владнаємо.

А вони бачили обабіч дороги покинуті хати, якісь зруйновані автобуси, помічали криві посмішки у людей, які нас супроводжували.

Коли я довіз їх до готелю, вони запропонували залишитися і поговорити. І я мав повторити їм приблизно те саме, що почув від тих, хто водив нас по Чорнобильській станції.

Я не міг сказати, що все дуже погано і небезпечно, та й ми самі тоді цього до кінця не розуміли.

Але я також розумів, що не можу брехати. Тому намагався говорити не більше, ніж дозволяла офіційна інформація, але й не створювати ілюзії, що ми все вже зрозуміли і швидко владнаємо. Я хотів донести головне: це велика біда, і нам потрібно разом думати, як швидше ліквідувати її наслідки.

Ми тоді з журналістом із Chicago Tribune – на жаль, не пам’ятаю його прізвища - два вечори поспіль сиділи, розмовляли і навіть подружилися. Я намагався пояснити йому, що і у них бувають аварії та помилки, і не варто дивитися на це як на тавро на нас як на людях. Так, режим поганий, але вже прийшов Горбачов, повіяли вітри змін.

Я казав: допоможіть нам вийти не тільки з цієї аварії, а й із самої радянщини.

Отаким було, можна сказати, моє перше інтерв’ю іноземним ЗМІ.

- Пане Андрію, на завершення поділиться, які перші асоціації у вас виникають, коли ви згадуєте РАТАУ середини 1970-х?

– По-перше, тотальний цигарковий дим - у кабінетах, коридорах, курилках. І геть зачовгані коридори - такого так званого паркету я не бачив більше ніде у світі.

По-друге, безугавний стукіт друкарських машинок - він заповнював усе приміщення.

І ще - розрив між свободою творчості, яку мали фотокореспонденти, і роботою писак «советской действительности».

Повторюю: ми четверо були ніби окремо. Ми не прославляли радянську владу, а намагалися людською мовою розповідати щось хороше про Україну й українців. У наших текстах не могло бути радянських штампів. При всій приязні до України ті, для кого ми писали за кордоном, не сприймали комуністичної ідеології. Це було табу, бо тоді ти переставав бути для них джерелом інформації.

Ще у 1970-х роках один з провідних діячів української національної, не прорадянської діаспори пророче говорив, що кадри майбутньої незалежної України - в партії і в комсомолі. Він був правий : референдум 1991 року це і довів.

Надія Юрченко, Київ.

Фото з особистого архіву Андрія Веселовського