Mихайло Чернічкін. Хронікер швидкості й сили

Блоги
Олександр Ляпін

Камера М. Чернічкіна документувала епоху, у якій спорт був і видовищем, і ідеологією, і формою національної самоідентифікації

У 80 років Михайло Чернічкін залишається не просто ветераном фотожурналістики, а справжньою людиною-архівом українського спорту, культури, політичних подій 1970-х – початку 2000-х. Багато років він пропрацював в Укрінформі.

СПОРТ, СПОРТ, СПОРТ

Його камера фіксувала не просто перемоги чи поразки, вона документувала епоху, у якій спорт був і видовищем, і ідеологією, і формою національної самоідентифікації. Знімкував виступи української збірної команди на Олімпійських іграх у Нагано (Японія), Сіднеї (Австралія), Солт-Лейк-Сіті (США), Афінах (Греція), Турині (Італія), Пекіні (Китай), Ванкувері (Канада) і  Лондоні (Велика Британія). Його світлини друкувалися і досі друкуються у багатьох найвпливовіших виданнях світу. 

Олімпійська чемпіонка 1980 року, 12-разова чемпіонка СРСР Стелла Захарова отримує настанови від свого тренера перед виходом на поміст під час чемпіонат СРСР зі спортивної гімнастики, Київ, 1980 рік.
Українська гандболістка, олімпійська чемпіонка монреальської і московської Олімпіад, бронзовий призер Олімпіади в Сеулі у складі збірної СРСР з гандболу Зінаїда Турчина (в центрі) тримає Кубок європейських чемпіонів під час святкування 8-ї перемоги гандболісток київського «Спартака» на Республіканську стадіоні у Києві, 1981 рік.
Українська фехтувальниця на шаблях Ольга Харлан (праворуч) робить переможний укол у фіналі командного турніру під час Олімпіади 2008 року у Пекіні.
Українські фанатки уболівають за збірну команду України перед грою зі збірною Італії на чемпіонаті світу з футболу у Німеччині 2006 року.
Гравці регбійного клубу «Авіатор» (Київ) борються за м’яч під час відбіркового матчу з командою із Румунії.

Спортивна фотографія — один із найскладніших жанрів. Вона вимагає не лише технічної майстерності, а й інтуїції: вміння передбачити мить, коли рух перетворюється на знак. Чернічкін володіє цим відчуттям бездоганно. Він натискав на кнопку камери в мить максимальної напруги: удар, стрибок, кидок, секунда перед тріумфом або поразкою.

Футболіст «Динамо» (Київ) Олег Блохін (ліворуч) бореться за м’яч із суперником під час футбольного матчу між командами «Динамо» (Київ) та «Торпедо» (Москва), Київ, 1979 рік.

Велосипедисти проїжджають по трасі на масиві Русанівка під час традиційної весняної велогонки, Київ, 1985 рік.
Футболісти команди «Дніпро» вітають свого тренера Володимира Ємця з першим «золотом» чемпіонату СРСР на стадіоні «Метеор», Дніпропетровськ, 1983 рік.
Борець із Сум Михайло Маміашвілі проводить кидок і стає чемпіоном світу з греко-римської боротьби, Палац спорту, Київ, 1983 рік.
Учасник чемпіонату СРСР із п'ятиборства падає під час змагання на трасі конкуру на спортивній арені ВДНГ, Київ, 1979 рік.
Вікторія Сірих (дівоче прізвище, пізніше відома як Вікторія Безсонова), чемпіонка світу та призерка європейських першостей із художньої гімнастики, а згодом – відома тренерка, мати знаменитої гімнастки Ганни Безсонової, виступає під час VII Спартакіади 1979 року у Москві.
Футболісти «Динамо» (Київ) вітають своїх уболівальників на Республіканському стадіоні у Києві після перемоги над московським «Спартаком» із рахунком 2:0, у результаті чого вони стали дев’ятиразовими чемпіонами СРСР, 31 жовтня 1980 року.

Він знімав тоді, коли плівка не прощала помилок, а кожен кадр мав ціну. Саме тому в його роботах майже немає випадковості, а тільки вивірена композиція, пластика тіла і драматургія спортивної дії. Не дарма Михайла Чернічкіна вважають одним із найкращих спортивних репортерів України, його відзначили званням «Заслужений працівник культури».

ПОРТРЕТИ СИЛИ І ХАРАКТЕРУ

Окрема сторінка творчості Чернічкіна — репортажні портрети тренерів і гравців київського «Динамо» Валерія Лобановського, гандбольного клубу «Спартак» Ігоря Турчина та інших. Емульсія плівок ввібрала тонкі образи, психологічні, емоційні портрети людей відповідальності. У зморшках облич, у напрузі погляду, в жорсткій поставі рук він зчитує не лише спортивний досвід, а й характер епохи.

Легендарний тренер ФК «Динамо» (Київ) Валерій Лобановський і начальник команди Михайло Коман (зліва направо) стежать за футбольним матчем із тренерської лави на Республіканському стадіоні у Києві, 1978 рік.
Легендарний тренер київської жіночої команди «Спартак» із гандболу Ігор Турчин стежить за перебігом матчу з тренерської лави, Київ, 1987.

Його фотографії спортсменів — глибоке візуальне дослідження антропології радянського і пострадянського спорту: дисципліна, контроль, мовчазна вимогливість і внутрішня самотність лідера.

Його репортажі особливо цінні сьогодні, бо вони фіксують перехідність: зміну символів, форм, інтонацій. Спорт тут стає дзеркалом важливих, глобальних соціальних трансформацій.

Чернічкін знімає тренування як надважку людську працю: виснаження, концентрацію, момент після фінального свистка, коли напруга спадає і з’являється справжнє обличчя.

ЗАВЖДИ ВСЕРЕДИНІ ПОДІЇ

Але Чернічкін знімав не лише спорт. Спорт був доброю школою, як навчитися тримати подих і не тремтіти, коли мить вирішує все. Була політика. Він умів бачити владу не зверху, а знизу, з рівня асфальту, де стоїть людина, яка вперше перестала мовчати.

Були миротворчі місії. Він фіксував крихкий стан між «ще можна» і «вже пізно». Людей, які тримають світ.

Наметове містечко учасників студентського голодування на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності), Київ, жовтень 1990 року.

Були студентські голодування на граніті. Юні обличчя, у яких ще немає зморщок, але вже є історія. Хребет, який формується не від штанги, а від рішення протестувати, йти на самопожертву, лежати на холодному камені, бо інакше не можна, інакше не перемогти. Його камера запам’ятовувала.

І були Майдани. Як серцебиття країни. Дим, сніг, вогонь, пісня, смерть і обличчя, які стають старшими за одну ніч. Чернічкін знімав революції так само, як фінали матчів: він знав, що таке вирішальна мить. 

У його кадрах немає пафосу. Є гідність. Немає метушні, а є напруга. Немає випадкових людей, кожен на своєму місці, навіть якщо це місце на краю історії.

Він фотограф, який не тікав від часу і не біг за ним. Він ішов поруч і вмів зупинити його одним клацанням затвора.

ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ФОТОГРАФІЇ

Принципово важливо, що Михайло Чернічкін відзначився як дослідник історії української фотографії до 1917 року. Його інтерес до джерел медіуму свідчить про глибше розуміння фотографії як культурного явища. Він працює із архівами, іменами, забутими сюжетами, повертаючи українській фотографії історичну тяглість, яку довго намагалися стерти або підмінити імперськими наративами. Робить справжні відкриття, знаходить давно загублені історичні світлини. У цьому сенсі Чернічкін відбудовував міст між імперською фотографічною традицією та сучасною українською візуальною культурою, відкриваючи нові факти з фотографічного життя тогочасної України. Він заново відкрив біографію відомого київського фотографа і поета Володимира (Влодзімежа) Висоцького. Ательє якого розташовувалось на Хрещатику і стало потужним осередком української і польської культур. Підкреслюючи ключову роль Висоцького у фіксації української культури, зокрема фотографування Лесі Українки та Івана Франка, Михайло розглядає його світлини та літературну творчість як безцінний доробок для національного відродження України, попри польське походження. Чернічкін буквально заривався в фонди архівів і бібліотек, вишукуючи по крихтах безцінні свідоцтва, документи, світлини.

Фотокореспондент Укрінформу Михайло Чернічкін на Республіканському стадіоні у Києві, 1979 рік. Фото Володимира Раснера

ФОТОГРАФ ЯК СВІДОК

80 років! Ювілей фотографа, свідка цілої епохи змін, який працює, не втрачаючи внутрішньої дисципліни і професійної честі. Доробок Михайла Чернічкіна — якоюсь мірою ностальгія і матеріал для майбутніх досліджень, виставок, переосмислень.

Він пише світлом історію українського спорту, України: без пафосу, але з гідністю; без випадкових ефектів, але з глибоким розумінням моменту. Михайло Чернічкін ловив миті скаженого руху буття… і тишу, в якій чутно, як народжувалася країна.

Олександр Ляпін, художник, мистецтвознавець

Перше фото: Фотокореспондент Укрінформу Михайло Чернічкін знімає футбольний матч на Республіканському стадіоні у Києві, 1979 рік. Фото з архіву Михайла Чернічкіна