Вийти з імперської тіні, або Долаючи минуле

Останні маркери «руского міра» назавжди зникають з українського публічного простору. Процес іде не без проблем, але інакше бути не могло 

2025 рік, так само як і попередній, минув під знаком декомунізації, яка триває мало не 35 років, починаючи зі стихійних ленінопадів на заході Україні на зорі незалежності і далі, хвилями – від майдану до майдану, від революції до революції, від АТО і до війни, вперто і неухильно долаючи затятий спротив адептів Радянського Союзу і сонну апатію байдужих, – аж до сьогодні, коли перейменовуються останні топоніми з радянськими назвами. Але якщо з декомунізацією все більш-менш зрозуміло, то з дерусифікацією трохи складніше, адже зросійщення України тривало декілька століть поспіль. Однак і в цій неозорій царині все ж відбулись певні позитивні зрушення.

«ШАГ» ПРОТИ «КОПІЙКИ»  

Одна з голосних подій року, що минув, – перейменування національної розмінної монети з копійки на шаг. Мета – відновити історичну справедливість, позбутися радянської спадщини та відродити на 100% національні грошові назви. Ось як це пояснює очільник Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров: «Сьогодні гривня ділиться на копійки. Але копійка – це московська назва, що походить із XVI століття. Вона бере свій початок від московської срібної монети із зображенням вершника з «копьем» (списом, тобто), яку в народі називали «копійкою», щоб відрізнити її від новгородської срібної монети з вершником із шаблею, яку називали «сабельниця». Важливо, що історично гривня не може ділитися московською розмінною монетою, адже копійка, як і рубль, є символом рубльової зони, до якої належать Росія, Білорусь та Придністров’я. Тому рішення повернутися до нашої історичної спадщини – «шага» – є важливим та справедливим». Як запевнив старший зберігач фондів відділу Музею грошей НБУ Андрій Бойко-Гагарін, перехід від копійки до шага як дрібної грошової одиниці України відбуватиметься поступово, без фінансових втрат для громадян та не потребуватиме змін до Конституції. Утім, є й незгодні, зокрема і серед істориків, які вважають, що перейменування не на часі: і через війну, і через інфляцію.

18 грудня Верховна Рада підтримала законопроєкт про дерадянізацію назви розмінної монети в першому читанні. Голосування в цілому відклали на січень.

ПРИСТРАСТІ ДОВКОЛА ІМЕН І ПАМ’ЯТНИКІВ

Якщо у 2024 році в рамках декомунізації було перейменовано понад 25 тисяч об’єктів топономії, то в 2025-му – дещо скромніше. Процес активно відбувався на рівні місцевих громад. Ось, наприклад, лише в трьох селах Полтавщини – Заворскло, Минівка і Цибулі, вулиці імені Володимира Короленка – відомого російського письменника, як би сьогодні сказали, «правозахисника», а також «праведника  України» – таке звання присвоїла йому у 1998 році Єврейська рада України за участь у процесі Бейліса, та й взагалі, тісно пов’язаного з Україною, – перейменували. Представництво УІНП в Полтаві називає Короленка «письменником-денікінцем», який не визнавав української державності, хоча на офіційному сайті УІНП В. Г. Короленка начебто і зараховано до Переліку № 2, тобто до осіб, що не містять символіку російської імперської політики. Тож щодо Короленка доведеться ще розбиратися…

Але справжнісінькі словесні баталії розгорнулись довкола пам’ятників російським письменникам. Лідерами, безперечно, стали київський Булгаков і одеський Пушкін. Останнього, восени, згідно з розпорядженням голови обласної військової адміністрації, було закрито від публічного огляду плитами. Щодо Булгакова, то 19 грудня Київська міськрада ухвалила рішення про демонтаж 15 монументів і об’єктів, пов’язаних з Російською імперією та Радянським Союзом. Серед інших опинився і пам’ятник Михайлові Булгакову на Андріївському узвозі. Думки розділилися. Хтось однозначно схвалює рішення влади, хтось застерігає і висловлюється критично. Але більшості, яка дивиться лише TikTok, певно, глибоко байдуже.

ПЬОТР ЧАЙКОВСЬКИЙ, GOODBYE!

І, на завершення року, Міністерство культури ухвалило рішення про перейменування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Відтепер заклад має назву Національна музична академія України. Демонтують і меморіальну дошку. Наступним кроком стане публічне обговорення з колективом закладу, експертним середовищем та громадськістю питання присвоєння нового імені Національній музичній академії України. Наприкінці 2023 року експерти УІНП дійшли висновку, що прізвище російського композитора в назві Національної музичної академії України є пропагандою російської імперської політики. «Продовжуємо процес деколонізації української культури. Рішення ухвалене відповідно до Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», а також законів «Про вищу освіту» та «Про культуру», – сказала віцепрем’єр-міністр з питань гуманітарної політики – міністр культури Тетяна Бережна.

ІВАН МАЗЕПА В ЛАВРІ

Наприкінці року в Києво-Печерській Лаврі було встановлено бронзове погруддя гетьманові Мазепі. У тій самій Лаврі, на розбудову якої Іван Мазепа разом із матір’ю жертвував чимало коштів. Погруддя створене з бронзи, а прототипом слугувала прижиттєва гравюра авторства Мартіна Бернігерота. Над проєктом працювали скульптори Олесь Сидорук і Борис Крилов разом з архітектором Віктором Юріковим, дослідницею Ольгою Ковалевською та Українським інститутом національної пам’яті.

Ім’я Мазепи, видатного українського державника і мецената, протягом століть було під забороною. Після союзу зі шведським королем Карлом XII московити назвали його «зрадником» і піддали фактично політичній анафемі. Так само, не визнавала Мазепу і радянська історіографія. У Києві і до сьогодні немає жодного пам’ятника Івану Мазепі (втім, як і Павлу Скоропадському чи Симону Петлюрі). Варто також згадати, що в 2010 році Київська міськрада, фактично на догоду Москві, перейменувала частину вулиці Мазепи на Лаврську. Втім, у грудні цього року назву було повернуто. Варто також зауважити, що шабля Івана Мазепи демонструвалася цьогоріч у Лондонському Тауері, що стало яскравим жестом промоції України та її історії за кордоном.

ВИЙТИ З РОСІЙСЬКОЇ ТІНІ

Якось бельгійська франкомовна письменниця Амелі Нотомб зауважила, що Бельгії неймовірно важко жити поряд із Францією – відчуваючи постійний, майже фізичний тиск її культури. Це, мовляв, як існувати в тіні величезної гори. Навіть якщо ти не дивишся в її бік, вона все одно визначає обрій, світло й тінь. І навіть якщо ти говориш тією ж мовою, це не означає, що вона – твоя. Український досвід у цьому сенсі значно драматичніший. Російська культура була не просто «горою» поруч – вона десятиліттями навмисно перекривала краєвид, видаючи себе за єдино можливий ландшафт. Вона не лише тиснула авторитетом, а й системно витісняла, привласнювала, знецінювала. Вона не дозволяла вийти з тіні – переконуючи, що іншого світла не існує.

Декомунізація і дерусифікація – це не спроба зруйнувати гору. Це спроба, нарешті, відійти від неї на таку відстань, де стає видно власний горизонт. Де можна розрізнити рельєф, назвати речі своїми іменами й почати орієнтуватися не за чужими вершинами, а за власними орієнтирами. Цей шлях не швидкий і не комфортний. Вихід із тіні завжди сліпить. Але лише там, поза нею, стає можливим те, чого в тіні не бувало ніколи, – свобода бачити світ без нав’язаних пропорцій. І, зрештою, свобода бути не «поруч із», а самим собою.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: texty.ua. Дівчинка, яка саджає соняшники на порожньому фундаменті, де раніше стояв пам’ятник Щорсу. Автор – французький вуличний художник Джеймс Коломіна.