Гендерна рівність – це клей, що тримає країну
24 працюючі жінки на 10 чоловіків: гендерна політика і стан країни. 10 відвертих запитань до Уповноваженої з гендерної політики Катерини Левченко за результатами року
2025-й, що добігає кінця, став для України роком чергових надскладних іспитів. Психологічні та політичні «американські гірки», виснажлива війна та гострі внутрішні виклики не сприяють оптимізму, проте саме в такі часи викристалізовується те, що насправді тримає державу. Одним із таких фундаментів стійкості, попри скепсис опонентів, залишається сфера гендерної політики.
Війна кардинально змінює оптику: те, що раніше здавалося теоретичними дискусіями, сьогодні стає питанням виживання – від забезпечення голосом жінок у ЗСУ до стратегій повернення українок з–за кордону. Укрінформ системно тримає ці питання у фокусі уваги: торік ми вже аналізували підсумки року у гендерній сфері, а сьогодні підбиваємо підсумки 2025.
Про основні реперні точки року, «скляну стелю» у війську, кризу маскулінності та про те, чому гендерна рівність – це той самий «клей», який склеює розрізнені політики та суспільні групи в єдиний моноліт, говоримо з Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики Катериною Левченко.
1. «Не на часі»: чому гендерна сліпота – це загроза національній безпеці?
Пані Катерино, підбиваючи підсумки 2025 року, неможливо оминути класичний скепсис: мовляв, гендерні питання «не на часі», поки йде війна. Проте ми бачимо, що вже понад 70 тисяч жінок служать у ЗСУ, а економіка тримається на жіночій праці. Чи доводиться вам досі чути таку аргументацію і що ви відповідаєте тим, хто вважає рівність лише «бонусом для мирного часу»?
Катерина Левченко: Почну з позитиву: гендерна політика в Україні не просто існує, вона розвивається як невід’ємна частина нашого євроінтеграційного курсу. Днями віцепрем'єр-міністр провів велику зустріч із феміністичними та громадськими організаціями, якби це було «не на часі», такого б не відбувалося. А ще ж у кожному запитальнику, який ми заповнюємо для скрінінгу вступу до ЄС, є блоки щодо гендерної рівності. І це не просто «забаганка» партнерів, це наша внутрішня потреба. Ми визнаємо: жінки й чоловіки мають різні потреби, і щоб вирівняти існуючі нерівності, державі потрібні спеціальні дії та політика.
Приклад із сектору оборони дуже показовий. Коли у 2015 році розпочався проєкт «Невидимий батальйон», жінки на фронті були, але система їх не «бачила». Сьогодні у ЗСУ близько 70 000 жінок, з яких 48 000 – на бойових посадах. Якщо раніше «скляною стелею» був допуск до посад чи форма, то у 2025 році основний виклик, – це культура ухвалення рішень. Вона досі лишається однобокою, бо часто не враховує досвід і погляд жінок у захисті країни.
Особисто мені вже не кажуть «не на часі», адже навіть у розпал війни, у червні 2022-го ми ратифікували Стамбульську конвенцію та прийняли Державну стратегію забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, яка розрахована до 2030 року. Це саме демонструє, що особливо на часі у війні ці питання. Тут потрібно говорити і про зміни, і необхідність відображення цих змін у політиці. Це якраз створення стратегічних документів, їхнє ухвалення як Верховною Радою України, так і Кабінетом Міністрів.
Те, що я не чую таких закидів, не означає, що сотні і тисячі жінок можуть це чути. З моєї точки зору, це дуже небезпечний підхід. Якраз війна загострює питання ефективного залучення людського ресурсу. Це дуже важливе питання стійкості держави. І «гендерна сліпота» зменшує наш рівень безпеки, стійкості і справедливий розвиток. Ті керівники, які ігнорують цей аспект, фактично послаблюють нашу стійкість і безпеку. Це загроза нашій ідентичності та майбутньому розвитку.
2. Жінки в ЗСУ: Чи став 2025-й роком переходу від «форми» до «права голосу»? Кількість жінок у війську зросла, але командирок середньої та вищої ланки досі значно менше, ніж чоловіків. Мені здається, що 2025 рік став переломним: ми почали говорити не просто про присутність жінок у ЗСУ, а про їхнє лідерство. Чи вдалося нам за цей рік остаточно перейти від побутових питань (як-от жіноча форма) до питання жіночого лідерства у штабах?
Катерина Левченко: Прогрес є, хоча він не такий швидкий, як хотілося б. Нещодавно моя колежанка, яка зараз служить за контрактом, написала, що жіноча форма є, її багато, це зручно. Але тепер час боротися за її якість. Я подумала, що це дуже влучний символ моменту. Ми пройшли шлях від 2018 року, коли в парадній формі для жінок передбачалися спідниці та підбори. Більше того, для вищого офіцерського складу жіночого варіанта парадної форми взагалі не існувало – сектор безпеки і оборони тоді просто не очікував жінок – генералів. Ми ж наполягали на тому, що в кожній позиції має бути два варіанти – чоловічий та жіночий.
Сьогодні питання форми та допуску до посад значною мірою вирішені. Тепер ми фокусуємося на лідерстві. В Університеті оборони України імені Черняховського зараз діють лідерські командні курси для жінок. Я читала в них лекції – курси мають шалений попит. Десять років тому таке було неможливо навіть уявити.
Ще один знаковий успіх: Міністерство оборони своїм наказом № 236 від 13 квітня 2024 року затвердило методичні рекомендації з використання гендерно чутливої мови в системі Міністерства оборони України. Це про фемінітиви. Хтось може сказати: «Навіщо фемінітиви, коли потрібна зброя?». Без сумніву важливість забезпечення зброєю ніхто не відміняв, але якщо 70 тисяч жінок залишаються невидимими у мові документів та наказів – це про повагу та справедливість, подальше розширення ї участі жінок в армії, про те, як держава комунікує участь жінок у захисті України. Використання фемінітивів у військовій системі – це визнання правозахисної складової нашої боротьби.
3. Як гендерна рівність допомагає чоловікам вижити у війні? Коли ми говоримо про гендерну політику, то часто фокусуємося лише на правах жінок. Проте 2025 рік підсвітив кризу чоловічої ролі: тиск «бути захисником», неможливість виявити слабкість, високий ризик суїцидів. Чи працюєте ви з поняттям «нової маскулінності»? Як гендерна політика допомагає українським чоловікам витримати цей психологічний тиск?
Катерина Левченко: Це надзвичайно складне та малодосліджене питання. Гендерна рівність – це про обидві статі. Без сумніву гендерна політика спрямована на зменшення дискримінації в суспільстві більше щодо жінок. Це пов'язано з віками патріархатної культури, практик, переконань, релігійних стереотипів тощо. Але це не означає, що в суспільстві не було обмежень для чоловіків. Нагадаю, донедавна батько, наприклад, не міг навіть перебувати з дитиною в лікарні, бо в документах було написано “дитина з мамою”. І це питання вирішилось. Або надання відпустки по догляду за дитиною. Ми роками працювали над тим, щоб чоловік міг повноцінно бути батьком: брати відпустку по догляду за дитиною чи перебувати з дитиною в лікарні. Але війна додала нових викликів.
У 2025 році ми побачили зростання активності чоловічих громадських організацій – створені чотири нові організації чоловіків, які постраждали від тортур, сексуального насильства. Нагадаю, що в 2024 році була зареєстрована одна така організація. Ми маємо на сьогодні вісім організацій, які займаються питаннями цієї категорії, і шість з них чоловічі. Вони всі в входять до нашої міжвідомчої робочої групи з питань протидії СНПК (Сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, – воєнний злочин, – ред.).
Щодо маскулінності – так звана «стара» або «токсична» маскулінність (чоловік не плаче, не показує емоцій, завжди сильний, має право на насилля) сьогодні вже не працює. Більше того, такий стереотип вбиває, калічить чоловіків. Як не плакати, коли гине побратим? Ось вам приклад: 17 листопада 2025 року «Ла Страда-Україна» за підтримки ФНООН відкрила гарячу лінію психологічної підтримки для чоловіків за номером 2345 (з мобільних). Лише за перший місяць надійшло 1106 дзвінків! І це без жодної реклами.
Одна з консультанток цієї лінії сказала дуже глибоку річ, що у війні виживе та країна, яка дозволить собі гендерну рівність, зміну уявлень. Це означає відмовитися від стереотипів, дозволити собі біль і сум, горювання і прийняти новий досвід. Якщо при цьому жінки відмовляються від стереотипних установок, якою «має бути жінка в суспільстві» і йдуть захищати, то якраз багато розломів виникає щодо чоловічого стереотипу «мужності». І тут потрібно знаходити такі аргументи, інструменти аби змінювати поширений образ токсичної маскулінності.
Ще один приклад: на Національну гарячу лінію 116 123 з питань запобігання домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації у 2025-му році приблизно 25% дзвінків було від чоловіків. Тобто кількість дзвінків від чоловіків почала зростати з початком повномасштабної війни. І в 2022 це було біля 15%, 2023-му – 18%, 2024-му – 22–23%. Цьогоріч зростання ще на 2%, це серйозні показники.
І тому «Гаряча лінія для чоловіків» працює з 14.00 до 6:00 ранку, щоб працювати обов'язково в нічний час, бо їм нема куди звертатися. Основні питання суїцидальні, страхів, психологічні питання, питання самотності чоловіків, чиї дружини перебувають за кордоном, або тих, хто вже розлучився.
Вихід із цієї кризи через прийняття «нової маскулінності» зробить наше суспільство сильнішим, бо воно гармонізує стосунки між людьми, які відмовилися від нав'язаних шаблонів.
4. Статистика 2025 року щодо демографії дуже тривожна. Низька народжуваність, мільйони людей за кордоном. Чи може гендерна політика стати тим інструментом, що допоможе виправити ситуацію? Як ви бачите стратегію повернення українок додому – чи готова держава запропонувати їм щось більше, ніж просто виплати, наприклад, безпечні садочки та інклюзивні робочі місця?
Катерина Левченко: Це велика проблема. Будь-яка політика: і демографічна, і гендерна – ефективна лише тоді, коли вона спирається на об’єктивні дані. А наша біда в тому, що у нас мало свіжих досліджень. Проте ми бачимо актуальні тенденції. Наприклад, у нас роками панував наратив, що за кордон виїхали майже виключно жінки. Але нещодавно представниця Єврокомісії навела цифри щодо українців, які отримали тимчасовий прихисток: приблизно 50% – це жінки, 25% – діти, а ще 25% – це чоловіки! Тобто чверть тих, хто перебуває під захистом у ЄС, – це чоловіки. І якщо ми говоримо про повернення лише жінок, ми втрачаємо комплексний погляд.
Інші цифри з досліджень, які тривожить: у 2024 році з 11,1 мільйона чоловіків мобілізаційного віку (25–60 років) лише 3,7 мільйона були доступні для цивільного ринку праці. Демографічне навантаження стало критичним: 2,4 до 1. Тобто на 24 жінки припадає лише 10 працюючих чоловіків.
Чи можна стимулювати народжуваність тільки увагою до жінок? На мою думку – ні, хоча часто саме так і бачать вихід. Питання сімей і дітей – це питання не лише жінки, а й чоловіка, а також інфраструктури. Добре, що у 2025 році збільшили виплати при народженні дитини, але без середовища, де комфортно виховувати й працювати одночасно, це не спрацює. Демографія – це пазл, який мають складати всі: Мінсоцполітики, Міносвіти,Міноборони, МОЗ, Мінветеранів, Мінекономіки та інші.
Наприклад, активне довголіття – це спорт, культура й освіта. До повномасштабного вторгнення розрив у тривалості життя між жінками та чоловіками в Україні становив 10 років не на користь чоловіків.
З цих факторів такої демографічної кризи тільки два пов’язані з біологічними факторами, решта – це соціальні аспекти. А тепер додамо ще наслідки війни.
Плюсом є те, що прийнята стратегія демографічного розвитку України на період до 2040 року. І от там йдеться і про зменшення рівня передчасної смертності, про інклюзивний ринок праці. Питання інклюзії ще не включене в реалізацію наскрізно. Але з чогось же потрібно починати? Мені не вистачає, от як я вже зазначила, уваги саме до чоловіків.
5. На конференції в Римі у 2025 році було презентовано «10 блоків для гендерно-чутливого відновлення». Думати про відновлення після війни це добре, але як зробити так, щоб пропозиції не лишилися на папері? Хто несе відповідальність за те, щоб у деокупованій громаді з'явився реальний шелтер чи інклюзивна школа, чи група продовженого дня?
Катерина Левченко: Давайте чесно: жінка не зможе працювати, якщо в неї не буде можливості залишити дитину в садочку чи групі продовженого дня до 18:30. Це і є частина тих самих 10 блоків інклюзивного відновлення. Ми також говоримо про соціальні служби для денного догляд , і це не лише для літніх людей, а й для ветеранів, які зазнали поранень і потребують сторонньої допомоги.
Ми вже проаналізували понад 50 громад через гендерні аудити безпеки. Інструменти є: методики гендерного аудиту транспорту, територій, експертиза нормативних актів – усе це вже затверджено актами Кабміну чи наказами Мінсоцполітики. Питання в імплементації. Ми зараз активно працюємо з донорами, щоб міжнародна допомога йшла саме на ті завдання, які прописані в цих 10 блоках.
Але є ще одна проблема – брак кадрів. Нас ніхто не навчав, що таке гендерна рівність на рівні держави чи громад. Сьогодні у нас, мабуть, лише одна магістерська програма з цієї теми.
Нам потрібна системна освіта. Хоча є і прогрес: Вища школа публічного управління активно навчає держслужбовців, і ці курси мають шалений попит. Коли мене питають: «Що я маю робити як мер чи голова громади?», я відповідаю: використовуйте статистику з розбивкою за статтю та віком, проводьте гендерні аудити, робіть інфраструктуру доступною та впроваджуйте гендерно-орієнтоване бюджетування. Методичні рекомендації Мінфіну щодо цього існують ще з 2019 року – просто почніть їх використовувати. Такі методики дають можливість повернути громадам людей.
6. Ви вже згадували про Стамбульську конвенцію, яка була ратифікована під час повномасштабної фази війни. 2025 рік мав стати роком звітування перед GREVIO. Які перепони у впровадженні Стамбульської конвенції виявилися найскладнішими, особливо на тлі зростання рівня насильства через стрес та ПТСР у суспільстві?
Катерина Левченко: Насправді, чергові важливі зміни почалися наприкінці 2024 року, коли набув чинності закон, за який ми дуже довго боролися. Ним вперше введена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання.
Політики довго сумнівалися, як їх ідентифікувати, щоб не було зловживань, але закон запрацював. Також насильство за ознакою статі було відокремлене від домашнього насильства в окрему статтю (173–6). Хоча самі види цього насильства нам ще належить класифікувати далі.
Щодо GREVIO: у травні 2025 року група експертів Ради Європи вперше відвідала Україну. Ми дали відповіді на всі запитання. Зазвичай від візиту до фінального звіту проходить рік, але для України вони хочуть застосувати прискорену процедуру. Вже у січні 2026-го почнеться черговий етап спілкування з усіма зацікавленими сторонами.
Паралельно ми працюємо над освітою. Народна депутатка Марія Мезенцева зареєструвала законопроєкт щодо реалізації положень Стамбульської конвенції в освітній сфері. Це наше велике завдання на 2026 рік. Без освіти ми не сформуємо ту саму нетоксичну маскулінність, про яку говорили, і не навчимо дівчат лідерству. Стереотипи коріняться саме в школі.
7. Україна вперше працювала з Індексом гендерної рівності і отримала 61,4 бала за методологією ЄС. Ми обійшли вісім країн Євросоюзу. Який показник став для вас особисто найбільшим розчаруванням, а який – приводом для гордості?
Катерина Левченко: Сам факт розрахунку цього Індексу, це доказ того, що ми живі й спроможні. Ми посіли 20-те місце серед 28 країн та ЄС. Середній показник ЄС – 70,2 бала, у нас – 61,4. Ми випередили вісім країн, переважно зі Східної та Південної Європи.
Де ми «просідаємо»? Найнижчий показник – це «Влада» (політичне лідерство): у нас 38,7 бала проти 59,1 в ЄС. Хоча і в самій Європі це один із найскладніших доменів. А от де ми близькі до ЄС, так це «Здоров’я»: 82,8 бала в Україні проти 88,5 в Євросоюзі. Я спочатку здивувалася, але Індекс оцінює не якість послуг, а рівність доступу до них. Тобто в Україні доступ жінок і чоловіків до медицини є майже рівним.
Окремо хочу виділити домен «Час». У ЄС показник 78,1, у нас – 68,5. Це про час, який люди витрачають на волонтерство та громадські справи. У нас залученість у волонтерство величезна! Але з іншого боку, у цьому ж домені – неоплачувана домашня праця, яка майже повністю лежить на жінках. Я б хотіла, щоб ми вивчали цей розрив глибше. Через війну Державна служба статистики має труднощі із збором даних, тому ми, ймовірно, будемо поки розраховувати Індекс раз на два – три роки.
8. Про фемінітиви та слово «Академікиня»: Як мова відображає соціальний розвиток? У 2025 році ви презентували Глосарій гендерно-чутливого відновлення. Хотіла запитати у вас особисто: якими фемінітивами ви особисто поповнили свій лексикон цього року?
Катерина Левченко: Я давно використовую фемінітиви автоматично. Проте є два моменти, у яких я остаточно переконалася саме цього року. По-перше, неправильно казати «жінки-військовослужбовиці» або «жінки-поліціянтки». Ми ж не кажемо «Чоловіки-поліцейські». Якщо ми кажемо «військовослужбовиця» – це вже про жінку, і цього достатньо.
По-друге, ми досі шукаємо правильні форми для високих звань. Моя старша донька – докторка філософії в галузі філології, вона професійно займається темою фемінітивів. І ми з нею розбирали, як бути зі словом «Академік» щодо жінки. Зійшлись на «Академікиня» Складно? Так. Але це важливо. Як ось приклад адвокати зупинилися на формі «адвокатка», яку юридично затвердили (були ще варіанти адвокатеса, адвокатиня), так і ми маємо відпрацювати систему для називання жінок у всіх сферах життя, воєнного мистецтва, політики, вищого управління.
Мова відображає соціальні реалії. Коли кажуть: «Такого ніколи не було», я відповідаю: так, багато чого ніколи не було. Ми ж розвиваємося весь час. І мова відображає ці нові соціальні реалії. Тому це дуже добре, що мова розвивається. І це дуже справедливо щодо жінок. Я дуже за розвиток і мови теж. Це ніяк не руйнує її. Фемінітиви були в словниках Грінченка, у Харківському правописі 1926 року. Їх потім викреслювала радянська влада, щоб уніфікувати нас і показати, що української мови як окремої не існує. Тому розвиток фемінітивів сьогодні – це акт справедливості та повернення до нашої ідентичності.
9. Про несподіваний виклик: «Я зрозуміла, що розслаблятися не можна ні на мить». Який виклик у 2025 році став для вас найбільш неочікуваним? Що змусило вас змінити підхід до роботи?
Катерина Левченко: Несподіваним викликом стала раптова зупинка в імплементації Закону про правовий і соціальний статус постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією РФ проти України, та надання їм невідкладних проміжних репарацій навесні 2025-го. Він був ухвалений ще у листопаді 2024-го, у січні створили робочу групу, ми розробляли документи... і раптом у квітні-травні все зупинилося.
Чому? Мені важко пояснити позицію попереднього керівництва Мінсоцполітики. Було дуже багато адвокації, навіть критики, щоб вони почали працювати. Лише восени, з приходом нового міністра, вдалося відновити робочу групу, тривають зустрічі з експертами, з постраждалими, з їхніми організаціями (яких вже вісім!), і процес пішов. Цей закон визнаний міжнародними структурами як прогресивний, він згаданий у доповіді Генсека ООН.
Ця ситуація стала для мене уроком: фраза про те, що демократичні зміни незворотні – дуже небезпечна. Наша робота потребує постійної уваги. Зараз я бачу відповідальну позицію Мінсоцполітики і сподіваюся, що 2026 рік стане роком реального впровадження Закону.
10. Про «битву» 2026 року: Жінки як «клей», що тримає країну. Якщо ми уявимо грудень 2026 року: яка одна системна зміна має відбутися, щоб ви могли сказати, що 2026-й був прожитий не дарма? Що є вашою головною «битвою» на наступний рік?
Катерина Левченко: У мене багато напрямів роботи, але два з них я вважаю головними для себе. Перший – включення Російської Федерації до «списку ганьби» за систематичне скоєння сексуального насильства проти українських цивільних та військовополонених. Такий список є додатком до доповіді Генсека ООН щодо сексуального насильства в конфліктах. У 2024-му РФ отримала попередження, але ми маємо довести, що ці злочини є систематичними. Це битва за справедливість на міжнародному рівні.
Друга тема – це участь жінок у підтримці єдності країни. Я не дуже люблю термін «миробудування», який широко застосовується в міжнародних документах. Але я дуже переживаю за нашу внутрішню єдність. Поки є спільний ворог – ми монолітні. Ми прагнемо не лише сталого, але й справедливого миру, досягти якого дуже важко. І саме це може спричинити тріщини в суспільстві, розломи в громадах і колективах.
Моя головна мета – щоб жінки були активно включені в процеси миротворення та збереження згуртованості. Гендерна рівність – це той клей, який з'єднує різні політики та саме суспільство, не даючи йому розвалитися зсередини. Саме це ми маємо захистити у 2026-му.
Ярина Скуратівська, Київ
Фото: Міноборони.