Світ містичний і чарівний, який ми втратили

Зимові свята і взагалі життя були наповнені безліччю прикмет і вірувань… Але ми змінилися – і разом із нами змінилося наше уявлення про диво

У давнину час людини був поділений на буденний і сакральний. На противагу звичайним, буденним дням, свято було «святим, сакральним» часом. Рідше вживали також слово «празник» – тобто «порожній, пустий, вільний від праці». Свято завжди наставало напередодні – ввечері після заходу сонця. Впродовж року було чимало свят, зокрема 12 головних – дванадесятих, визначених Церквою: Великдень, Різдво, Успіння Богородиці, Богоявлення тощо. В народі найбільш шанованими були Різдво, Великдень і Трійця. Прикметно, що християнські традиції міцно переплелися з давніми народними віруваннями. Наприклад, обрядовість Різдва хоча й зберігає головну ідею християнського свята – народження Спасителя, але включає елементи, пов’язані з культом предків, розгулом нечистої сили і уявленням про небезпеку всього періоду різдвяних свят (святок).

ЩО ЗАБОРОНЯЛОСЯ І ДОЗВОЛЯЛОСЯ НА СВЯТО

Поведінка під час свят була суворо регламентована. Так, згідно з народними віруваннями, на противагу будням, на свята суворо заборонялося працювати. Існувало повір’я, що порушення заборони загрожує різноманітними нещастями, передусім важкими пологами і хворобами (як рідних, так і худоби). Також у цей день не бажано було щось комусь позичати. Напередодні великих свят заборонялися також і статеві стосунки. Натомість потрібно було ходити до церкви, одягати не просто чистий, але святковий одяг, готувати спеціальні, обрядові страви, зустрічатися з рідними та близькими, співати і танцювати, вчиняти якісь добрі справи.

СВЯТО – НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЕНЬ?

Попри те, що свято було тим днем, коли можна було перепочити від праці та розважитись, його сприймали як вельми небезпечний день, своєрідний розрив між «потойбічним» і «цим» світом. Наприклад, у багатьох слов’янських народів існувало повір’я, що діти, народжені на Різдво «будуть нещасливі». Коли ж дитина народжувалася на Великдень – «її батьки невдовзі помруть». На Житомирщині колись давно існував звичай на всі великі свята «обсівати» хату і обійстя освяченим маком і окреслювати їх крейдою – достоту, як це робив Хома Брут у гоголівському «Вії», а все задля того, щоб уберегтися від нечистої сили.

Святам приписувалися магічні властивості, до них зверталися, як до святих чи як до Бога і Богородиці: «Празники річні, великі, малі, приступіть, поможіть…» День тижня, на який припадало велике свято, набував особливої магічної сили. У подальшому його обирали для тієї чи іншої важливої справи, сподіваючись на удачу. На Чернігівщині було таке вірування: «Якщо на когось нападе блуд (хтось заблукає), нехай згадає, в який день було Різдво, візьме з-під ніг трохи землі і посипле собі на голову». Звісно, заблукати можна завжди, а GPS-навігаторів тоді ще не було.

ЧИМ БУВ У ДАВНИНУ НОВИЙ РІК

Новий рік, з одного боку, був світським святом, а з іншого – і релігійним, адже цього дня – 1 січня – святкували Василя. Обов’язковою стравою була «щедра» кутя, щоб «цілий рік щедрилося», а також м’ясні страви – святий Василій вважався покровителем худоби. У багатьох слов’янських народів на Новий рік пекли випічку: калачі, короваї, здобні булочки, що мало символізувати достаток. У Болгарії та Македонії був такий звичай: у коровай клали монету і гілочки кизилу (або дрібні предмети), які щось означали. А потім, по тому, що кому випало, гадали, якою буде доля у того чи іншого члена сім’ї в новому році.

Гадали також по жаринках, вийнятих із печі, або по волоських горіхах: якщо, розбивши шкаралупу, ядро випаде біле – рік буде вдалий, а якщо чорне – поганий.  

Перший день нового року мав магічну силу. По цьому дню передбачали: «Який день на Новий рік, такий і весь рік». У переддень нового року годилося подякувати Богові за рік минулий, яким би він не був, і попросити благословення на рік прийдешній. У перший день нового року бажано було «встати раненько», щоб не лінуватися впродовж року і «умитися свіжою студеною водою, щоб болячки не чіплялися». Примічали: якщо сваритимешся, сердитимешся у цей день, то і впродовж року так само поводитимешся. Тож варто було бути привітним і веселим. У гуцулів був звичай вставши з постілі, одразу ж ступити босими ногами на щось металеве – «щоб упродовж року ноги не боліли». Поганою прикметою було розбити в цей день посуд, впасти, а також мати в селі покійника – це віщувало, що рік буде важкий. У Словаччині траплялися випадки, коли домашні приховували факт смерті когось із рідних, щоб не засмучувати односельців. Перед новим роком обов’язково потрібно було віддати борги, щоб не мати їх у наступному році – цей звичай існує й нині. Гарною прикметою вважався прихід новорічного ранку у гості вродливого дужого молодого чоловіка або юнака, хлопчика, чиї батьки були ще живі. Його називали «полазником». Щодо дівчат мали упередження, вважаючи, що тоді рік буде невдалим, «дірявим». У перший день нового року годилося також символічно обмести кутки оселі новим віником. Старий спалювали, а разом із ним і «старі гріхи та негаразди». У деяких регіонах цього дня спалювали дідуха. Від нового року частково знімалася різдвяна заборона на працю. Остаточно ж різдвяно-новорічний цикл закінчувався на Богоявлення – 6 січня.  

ЩО БАЖАЛИ УКРАЇНЦІ ОДНЕ ОДНОМУ У ДАВНИНУ

У святкових колядках і щедрівках було чимало мотивів-побажань на наступний рік. Всі вони були покликані програмувати родину, рід, громаду на добро і процвітання на наступний рік. Одним із найпопулярніших було побажання щастя і здоров’я. Зазвичай апелювали до Бога: «Дай Боже вам…», а далі вже перераховувалося, чого саме. Бог знаходився у центрі мислення середньовічної людини: «Все від Бога і через Нього», «Усе Божеє, тільки гріхи наші» тощо. Молодим бажали діток: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори».

Щоправда, не варто забувати, що українці були мастаками у лайці та прокльонах. Лише варіацій зі словосполученням «Бодай би ти…» і «Щоб тебе/тобі» існує понад сотня. Від жартівливих, до серйозних, але, все ж таки, «поетичних» прокльонів: «А щоб тебе кури загребли!», «Щоб тебе побило, потемнило на путі, на дорозі и куди повернесся лицем своїм! Щоб тебе било, як горох при дорозі, та як птиця по дереву б’єцця!», «Щоб ти не діждав ні Петра, ні Павла, ні дрібних святків!», «Щоб ти на Страшний суд не встиг!» Однак лаятися на свято теж вважалося великим гріхом.

ОДУХОТВОРЕНІ РЕЧІ, ЯКІ СТАЛИ ЗВИЧАЙНИМИ

У давнину фактично все, що оточувало людину, – і не лише природа, стихії, але й предмети вжитку – мало магічний смисл. Вікно, поріг, дах, веретено, гребінь, скриня, стіл, ніж, здавалося б прості звичайні речі, але колись вони мали сакральне значення. З часом ці сенси загубилися. Ось, наприклад, стіл. За нього родина сідала снідати, обідати, вечеряти. На нього ставили хліб і сіль. Хліб, до речі, теж давно втратив свою сакральність: і не тільки за радянських часів, коли коштував копійки і коли ним годували худобу, а й нині, коли його викидають біля смітників. На стіл клали новонароджене немовля, так само, як і покійника. Великим гріхом вважалося сідати на стіл – для цього існували стільці, крісла, лави. Ще в середині минулого століття про це знали старі люди. Відомий український театральний режисер і актор Амвросій Бучма, побачивши, якось, що один зі студентів присів на стіл, гнівно звернувся до нього: «Ану, злізь зі столу, на нього хліб святий кладуть!» Нині ж подібне зауваження викликало б здивування. Натомість те, що під час фото- чи відеозйомок моделі сідають і лягають на стіл сприймається вже як норма. Або дірки на одязі. Раніше, навіть найбідніші верстви українців намагалися зашити, залатати дірки – і справа не лише в іншій естетиці – існувало повір’я, що через дірки в одязі проникають злидні та хвороби. Чи дотримання семантичної опозиції праве-ліве, що співвідносилося з уявленнями про життя-смерть, удачу-невдачу, щастя-нещастя, багатство-бідність, зрештою чоловіче-жіноче. Ліве – це була жіноча сторона, тоді як праве – чоловіча. До речі, відголосок цього зберігся в одязі: і по сьогодні чоловічий застібається справа, а жіночий – зліва.

ЧОМУ ПАДАЄ СНІГ І ВІРА В ДИВО

Тож людство за якихось кілька сотень років, а то й менше, зазнало тектонічних змін у світовідчутті. Геніальний математик, астроном і оптик Йоганн Кеплер – людина кінця ХVI – початку ХVIІ століття – вірив у Бога, заробляв на життя складанням гороскопів для своїх вельможних покровителів і намагався зрозуміти, що таке Ніщо. У 1611-му, вітаючи свого давнього товариша з Новим роком, він надіслав йому в подарунок невеличкий трактат про шестикутні сніжинки, в якому пояснював, чому сніг падає, утворюючи маленькі сніжинки. У їхній бездоганній вишуканій геометрії він вбачав божественну упорядкованість і з точки зору людського розуму намагався пояснити, чому це так. Що є сніг? Красива абстракція. Розтанувши, вона стає нічим. Знання лише збільшують відчуття таємниці, а істинна таємниця та, перед якою людський розум не здається, радо віддавшись на поталу забобонам, а «докладає максимум зусиль задля того, щоб розшифрувати колись можливо знане, а тепер забуте»…

Нинішній світ перестав бути чарівним не тоді, коли людина навчилася рахувати й пояснювати. Він перестав бути чарівним тоді, коли сакральне остаточно змінило адресу. Коли віра мігрувала в бренди, ідеології й обіцянки «світлого майбутнього». Коли страх почали використовувати точніше, ніж будь-яке закляття, а надію – продавати. І все ж, попри все, в ніч на Новий рік ми знову поводимося, як наші пращури. Бо в добу катастроф – а ми живемо саме в таку – раціонального знання завжди виявляється замало. Тоді людина знову шукає таємних знаків і натяків. І, можливо, саме в цій упертій, майже дитячій вірі, що наступний рік може бути іншим, кращим за попередній, і зберігається той останній уламок чарівного світу, який ми втратили – але так і не змогли повністю забути.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Фото:gallery 101.com. Віктор Зарецький, «Коляда», 1987.