Православні&Католики: 9 століть розколу і 60 років пошуку єдності

Нова декларація Папи Римського та Вселенського Патріарха відкриває черговий етап екуменічного діалогу. Але дещо стримано…

Цьогоріч виповнюються дві надважливі річниці в житті християнської Церкви. 1700-річчя першого Вселенського Нікейського собору і 60 років проголошення Спільної католицько-православної декларації 1965 року про примирення. У цих двох датах і подіях, що стоять за ними, криється парадоксальність ситуації, що склалася: від єдності світового християнства, що є релігією любові та всепрощення, до розбрату і розколу, а потім – до спроб знову віднайти втрачену цілісність. Цим вікопомним подіям і було присвячено підписання 29 листопада в Стамбулі Папою Римським Левом ХІV та Вселенським Патріархом Варфоломієм І спільної декларації.

Тож згадаймо історію і спробуймо розібратися в щойно підписаному документі: про що в ньому йдеться і що це означає для вірян? У цьому нам допоможе Віктор Єленський, відомий релігієзнавець, доктор філософії, голова Державної служби з етнполітики та свободи совісті.   

ВІД НІКЕЙСЬКОГО СОБОРУ ДО РОЗКОЛУ

Обидва духовні лідери назвали Собор, що відбувся у Нікеї 325 року, «провіденційною подією єдності», зазначивши, що християн об’єднує віра, сповідана в Нікейському Символі Віри.

Нікейський Собор 325 року був унікальним явищем. На нього з’їхалися представники всіх тогочасних християнських церков, до того ж, навіть з-поза меж Імперії. В Нікеї лунали різні мови: грецька, арабська, латина, готська тощо. Церква Христова, яка ще донедавна була жорстоко гнаною, катакомбною, явила себе у світлі публічності через строкате різноманіття – мовне, етнічне – і що головне – у єдності. Собор став потужним колегіальним зібранням, де палко дискутували й попри все доходили до якогось спільного рішення. Головними підсумками Собору були: засудження аріанської єресі, прийняття Нікейського Символу віри – альфи й омеги християнського вчення, і визначення єдиної дати святкування Великодня.

СПІЛЬНА ДАТА ВЕЛИКОДНЯ: ЧИ МОЖЛИВО ЦЕ?

Висловлюючи вдячність за те, що цього року всі християни святкували Великдень в один день, Папа Лев XIV та Патріарх Варфоломій I описали це як дар справжнього божественного провидіння. Вони підтвердили свою готовність продовжити діалог над тим, «щоб щороку разом святкувати Свято свят». Суперечки стосовно того, якою є «правильна» дата Великодня, існували ще на зорі християнства. Одні схилялися до того, щоб відзначати його разом із єврейською Пасхою (Песахом), інші – наступної неділі після неї. І саме на Нікейському соборі 325 року дійшли згоди: свято Воскресіння Христового має бути в першу неділю після першої весняної повні. Тож до ХVІ століття – реформи календаря, впровадженої папою Григорієм ХІІІ, всі християни святкували Великдень одночасно.

ШІСТДЕСЯТ РОКІВ ПОВІЛЬНОГО ЗЦІЛЕННЯ

Особливу увагу духовні очільники головних християнських конфесій приділили 60-ій річниці Спільної декларації Папи Павла VI та Вселенського Патріарха Афінагора 1965 року, яка скасувала обмін відлученнями католиків і православних 1054 року. Папа та Патріарх подякували за цей рішучий жест, який відкрив шлях до діалогу, заснованого на «довірі, повазі та взаємній любові».

Відомо, що в 1054 році Папа Римський піддав анафемі Константинопольського Патріарха, а за декілька днів той зробив те саме стосовно Папи. Так почалася Велика схизма, тобто розкол християнства на католицизм і православ’я.

І лише 5 січня 1964 року Патріарх Афінагор I і Папа Павло VI, зустрівшись в Єрусалимі, підписали Спільну католицько-православну декларацію про примирення, яка стала першим офіційним актом двох Церков з часів розколу 1054 року та уніатського Флорентійського собору 1439 року (тоді була здійснена спроба примирення). Спільна декларація була одночасно зачитана 7 грудня 1965 року на Другому Ватиканському Вселенському Соборі в Римі та на спеціальній церемонії в Константинополі. Ця подія, якщо і не змогла покласти кінець історичному Великому розколу між двома Церквами, безумовно, продемонструвала щире і серйозне прагнення до миру і взаєморозуміння між Сходом і Заходом.

ДЕКЛАРАЦІЯ 2025 РОКУ В СТАМБУЛІ

Зустрічі між папою Римським і Вселенським Патріархом не є чимось унікальним. Можна сказати, що вони від часу перших єрусалимських обіймів Павла VІ з Афінагором І в 1964, стали вже традиційними. До прикладу, Вселенський Патріарх Варфоломій І за свого патріаршества зустрічався і з Папою Іваном-Павлом ІІ, і з Бенедиктом ХVІ, і з Франциском і ось тепер вже з Папою Левом ХІV. Найбільше зустрічей відбулося з Іваном-Павлом ІІ – п’ять. Варфоломій І відвідав церемонію інавгурації Франциска І – вперше з часів Великої схизми 1054 року, коли духовний очільник східних православних християн був присутній на подібній події. Вони разом вшанували 50-річчя підписання спільної католицько-православної декларації, відвідавши в 2014 році Єрусалим.

У декларації, підписаній у Стамбулі, висловлюється відданість шляху «повного сопричастя» між Католицькою та Православною церквами, а також рішуче відкидається «будь-яке використання релігії для виправдання насильства». «Ми відкидаємо будь-яке використання релігії та імені Бога для виправдання насильства», – пишуть Папа та Патріарх, разом піднімаючи свої голоси у заклику до миру серед триваючих конфліктів.

Коментар Укрінформу дав Віктор Єленський – знаний український релігієзнавець, який упродовж багатьох років досліджував тему католицько-православних відносин:

«Проголошена 7 грудня 1965 року декларація, яка зняла анафеми – то була надзвичайно важлива подія, яка заклала величезний імпульс для подальшого розвитку християнської єдності. Навіть попри скепсис деяких православних церков, зокрема й Російської православної церкви. Звісно, РПЦ виконувала вказівки керівництва СРСР, якому було конче важливо, щоб голос РПЦ лунав, до того ж, лунав якомога голосніше, ретранслюючи настанови про «міролюбівую» політику Радянського Союзу. Єдине, тоді позиція РПЦ була м’якішою і в жодне порівняння не йде з нинішньою, вкрай войовничою. Саме тоді був започаткований Діалог любові, який згодом трансформувався на Діалог істини. Якщо Діалог любові був спрямований на створення атмосфери довіри, яка є необхідною передумовою для змістовного богословського діалогу – це і обмін візитами між ієрархами, і повернення святих мощей, і спільні молитви за єдність, то Діалог істини – це вже офіційний богословський діалог, спрямований на обговорення й узгодження догматичних і доктринальних відмінностей, які розділяють Церкви. Для цього в 1979 році була створена Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-католицькою та Православною церквами. Вона розглядала й розглядає складні питання, що стали причиною роз’єднання, зокрема, такі, як Філіокве (лат. Filioque – від Сина): додаток до Нікейського Символу віри про сходження Святого Духа і від Сина – у православних лише від Отця; про першість Римського єпископа (Папи) – про його роль і повноваження в об’єднаній Церкві. Адже православ’я не визнає примату, тобто вищості Папи, православний Патріарх – це перший серед рівних… Потім ще питання уніатства – Унії – історичні конфлікти, пов’язані зі створенням Східних Католицьких Церков. Все це дуже серйозні й складні питання, але без їх розв’язання неможливо досягти спільного розуміння віри, а, отже й відновлення повного євхаристичного спілкування (спільного причастя), що власне і є головною метою цих зустрічей і про що зазначається і в цій декларації».

• Чи є нова декларація новим словом в міжконфесійному церковному діалозі?

Віктор Єленський: «Вона… дещо несмілива. Нічого гострого, актуального, того, що відбувається у світі, відбувається з нами – не відобразилося в ній. Ну, питання спільного святкування Пасхи, тобто Великодня. Але це насправді дуже вузьке питання. Воно розглядалося вже давно; ба більше, сторони фактично майже дійшли згоди, вважаючи, що до 1700-річчя спільного Нікейського собору, тобто до нинішнього 2025 року святкуватимемо разом, але, як бачимо, цього не сталося – не в останню чергу через те, що втрутилися різні чинники – зокрема й деструктивний вплив РПЦ в 2016 році під час Гаванської зустрічі папи Франциска і Патріарха Кіріла… й ми знову опинилися відкинутими в цьому питанні. Так, декларація закликає до миру й засуджує використання релігії для виправдання насильства. Але це виглядає радше як засудження абстрактного насилля, але аж ніяк не конкретного, тоді як відомо, що воно має цілком конкретні імена. Але, звісно, вона продовжує започатковану колись політику наближення і спільного діалогу, адже факт роз’єднаності християнства – це аномальність. Як говорив колись Іван Павло ІІ – сам факт розколу, того що сталося в 1054 році – можна назвати одним словом: «скандал». І, до речі, саме Іван Павло ІІ зробив надзвичайно багато для того, щоб започаткований діалог не тільки тривав, але й був конструктивним. Можна згадати відому енцикліку Папи Івана Павла ІІ, видану в травні 1995 році Ut Unum Sint – «Щоб усі були одно» і в якій він закликає християнські спільноти до діалогу і співпраці, наголошуючи, що поділ християн суперечить волі Христа. Для багатьох християн – нинішніх християн – роз’єднаність Церков є великою трагедією і раною.

Тож ця декларація, насправді як дзеркало, відбиває всі ті проблеми, які є на сьогодні і в християнстві, і в православно-католицьких відносинах.    

НАДІЯ, ЩО ПЕРЕДУЄ ЛЮБОВІ

Магістральним словом цієї декларації, як і багатьох попередніх, є слово «надія». Надія, що слідує за вірою й передує любові. Дев’ять століть роз’єднання та непорозумінь не знімаються одним чи навіть декількома документами, але кожна зустріч і кожне спільне слово зменшує відстань розбрату. Саме цього, здається, прагнуть обидві традиції, які Іван Павло ІІ назвав колись «двома легенями» християнства. «Бог не покине людство… Через Святого Духа ми знаємо та відчуваємо, що Бог з нами», – йдеться в декларації 2025 року, підписаній у Стамбулі. Це радше обережне підтвердження руху назустріч, ніж обіцянка швидкого возз’єднання.

Світлана Шевцова, Київ