Мама Міла з Кайманових островів

Українка, яка живе за кордоном чверть віку, передала ЗСУ допомоги на майже 70 тисяч доларів

Міла Марцун із Житомирщини вже 26 років живе за кордоном, але не втрачає зв’язку зі своєю Батьківщиною. Жінка спочатку мешкала у США, а нині – на Кайманових островах. Вона називає себе патріотом українського народу, тому популяризує Україну всюди, де може, та допомагає ЗСУ.

Разом із однодумцями жінка зібрала майже 70 тисяч доларів на потреби армії і не планує зупинятися. Військові з роти, якою вона опікується, дали їй позивний «мама Міла».

Кореспондентці Укрінформу вдалося поспілкуватися з Мілою Марцун під час її перебування в рідному селі Юрівка Любарської громади.

АМЕРИКАНСЬКА МРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТАНЦІВНИЦІ

Міла Марцун приїхала в Україну через сумний привід – смерть її мами Валентини Марцун, яка багато років була начальницею районного відділу культури в Любарі. Саме від мами їй передалася любов до Батьківщини та небайдужість і активність.

- У школі я багато читала та завжди захоплювалася українською культурою, – говорить Міла. – У мене є тітка у Львові, яка розповідала справжню історію ОУН та УПА. Я знала багато фактів про Голодомор. До речі, не пішла в піонери, бо сказала, що Павлик Морозов мені ніякий не приклад, за що мене зганьбили на урочистій лінійці. Це було за рік до розпаду СРСР, систему якого я ненавиділа. Кажу це до того, що просто так асимілюватися за кордоном я не могла.

Із дитинства вона захоплювалася танцями та писала вірші. Після школи дівчина навчалася на хореографії у Житомирському фаховому коледжі культури та мистецтв ім. І. Огієнка, який не закінчила, бо отримала студентську візу до США і поїхала вчитися у Школі сучасного танцю Марти Грем (Martha Graham School of Contemporary Dance) у Нью-Йорку.

Спочатку працювала за фахом, але констатує, що всі її викладачі танців не могли прожити на одну зарплату і постійно підробляли, тож молода дівчина з часом розчарувалася в танцях. Зараз Міла з усмішкою згадує, що приїхала у США втілювати свою американську мрію, тож шукала шляхи, як це зробити. Шлях до мрії був нелегким, бо в чужій країні вона сама мусила про себе подбати.

Дівчина вирішила йти навчатися в бізнес-школу, паралельно працюючи. Там тричі змінювала напрям і в підсумку здобула освіту за фахом «Державний аудит» та працевлаштувалася в компанії «KPMG» (міжнародна мережа незалежних фірм, що надають аудиторські, податкові та консультаційні послуги). Нині Міла доросла до рівня директора.

- Тепер я вже достатньо заробляю на свої потреби і для того, щоб допомагати ЗСУ, – ділиться жінка.

«НА ВІЙНІ В УКРАЇНІ ВБИВАЮТЬ І МЕНЕ»

Міла прожила 15 років у США і вже 10 років мешкає на Кайманових островах.

- Я ідентифікую себе як американку українського походження, бо народилася в Україні й уже маю американський паспорт, – додає. – Часто пояснюю людям, що я патріот українського народу. Оскільки багато років не голосую в Україні, тому не втручаюся в український політичний стрій і не висловлюю свої думки про внутрішню політику країни, бо вважаю, що це справа українців, які живуть тут.

Жінка розповідає, що її п’ятирічний син Ніколас на половину козак, а на половину – колумбієць. Свого чоловіка, який родом із Колумбії, вона вже українізувала, тож він любить нашу країну та вболіває за неї. В їхньому сімейному фотоархіві є спільні світлини у вишиванках.

Міла згадує, що у повномасштабну війну в Україні їй не хотілося вірити, але коли дивилася на скупчення російських військ біля наших кордонів, розуміла, що це відбувається не просто так, адже ті заходи потребували чималих грошей. Про початок вторгнення вона дізналася з випуску новини CNN. Побачила на екрані перші вибухи в Києві й одразу зателефонувала братові.

Наступного дня її компанія повідомила, що виходить із РФ та Білорусі, а в кінці листа про таке рішення керівництво написало англійськими літерами: «Слава Україні!». У ті дні українці було дуже важко працювати, бо від хвилювання мало не збожеволіла.

- Після 2014 року я допомагала ЗСУ через свого брата, однокласник якого брав участь в АТО/ООС, – говорить Міла. – Це були кошти на шини, ремонт автомобілів та інші потреби. Після анексії Криму та війни на Донбасі я відмовилася купувати російські товари і не дивилася нічого російського, окрім їхніх новин, бо за психдиспансером, який поруч із тобою, треба спостерігати. Коли знайомі запрошували мене в Росію, я сказала, що жодного мого долара не буде в туристичній економіці РФ, бо якщо туди приїду, інвестуватиму в державу-агресорку і терористку. Із 2022 року я активно допомагаю українському війську. Мої рідний та двоюрідний брати служать у ЗСУ. Попри те, що я за кордоном, вважаю, що на цій війні вбивають і мене.

МАМА МІЛА УКРАЇНСЬКОЇ РОТИ

Американка українського походження одразу після повномасштабного вторгнення взялася допомагати своїй Батьківщині. Спочатку це були донати українським благодійним фондам та підтримка бригади її брата.

Міла згадує перший великий збір на Кайманових островах, до якого долучилася. Вона з українським прапором збирала у скриньку гроші біля одного з місцевих супермаркетів. Усім, хто донатив, дарували маленькі сувеніри з українською символікою. Тоді велику частину коштів надали друзі Міли й загалом вдалося зібрати близько 20 тис. доларів, за які придбали обладнання для розмінування Миколаївщини, 50 аптечок військовим і кілька десятків пар взуття для розвідників. Про результати акції жінка звітувала на місцевому радіо.

За деякий час після цього збору Міла вирішила зосередитися на допомозі конкретному підрозділу, тому взяла під своє шефство одну з рот тоді ще 110 окремої бригади Сил територіальної оборони «Хортиця» (нині це 260 окрема бригада ТРО «Хортиця», – ред.), закриваючи її нагальні потреби.

Завдяки підтримці друзів жінка почала купувати для військових прилади нічного бачення – старлінки, генератори, дрони та запчастини до них, бронежилети, зимовий одяг і допомагала з ремонтом автівок.

Особлива її гордість – евакуаційний автомобіль, збір на який вона оголосила у свій день народження 18 лютого цього року. Він був непростим, та попри це вдалося купити мікроавтобус для військових, який обшили бронею. Із коштами дуже допомогла приятелька волонтерки Джоан Коллінз.

Автівка тепер працює на Покровському напрямку. Вона близько під’їжджає до лінії фронту та вже змогла вивезти майже 90 поранених бійців. Ще більше, броньований бусик вводить в оману росіян, бо одного разу виїздить із номерами, на яких написане ім’я Міли, а іншого – Джоан, тож вони думають, що то два різні транспортні засоби.

Українські військові називають свою опікунку з далеких Кайманових островів мамою Мілою і надсилають їй відео- та фотозвіти з подякою за допомогу.

Нині вона вже зібрала для Збройних сил допомоги на близько 70 тисяч доларів.

Окрім того, у 2024 році перед різдвяно-новорічними святами Міла передала продуктові набори для 106 сімей загиблих військовослужбовців зі своєї рідної Любарської громади.

- Я українка і буду далі боротися за життя та існування української нації. Коли мені кажуть, що від цієї війни можна здуріти, то відповідаю: якщо не здаються ці хлопці, то і я не маю права здатися. Поки вони воюють, я не дозволю собі втомлюватися, – ділиться волонтерка.

ДУМКАМИ ПОСТІЙНО В УКРАЇНІ

Паралельно з матеріальною допомогою Міла Марцун популяризує українські звичаї та традиції серед своїх друзів-іноземців, відвідує концерти українських виконавців за кордоном і виступає адвокаткою України в соцмережах.

- Соцмережа Х – це моя психотерапія та боротьба з дезінформацію, – каже жінка.

Вона стежить за міжнародною політикою та подіями в Україні й констатує, що розчарована багатьма країнами та міжнародними організаціями, які під час російсько-української війни продемонстрували бездіяльність і байдужість.

- Постійно наголошую, що українці, як і кожна нація, дуже різні, – говорить Міла. – Серед них є добрі, сміливі, героїчні люди, а і є зрадники, колаборанти, злодії, корупціонери. Утім жодна нація світу не заслуговує на геноцид і ту війну, яку Росія розгорнула в центрі Європи, воюючи проти цивільних терористичними методами. Я дуже розчарована реакцією світу на війну в Україні, а особливо Америки, бо всі дивляться на неї. Мені не хочеться повертатися у США через нинішню владу та її політику.

На початку війни Україна була головною темою в американських ЗМІ, а нині про це пишуть вибірково. За спостереженнями Міли, наша країна з’являється в новинах залежно від кількості жертв. Якщо гине 5–6 людей, такий факт навіть не озвучують, а якщо більше ніж 30 за одну ніч – про це вже кажуть.

- Яке це демократичне бачення світу? – риторично запитує волонтерка. – Це вибіркова стурбованість і вибірковість у реакціях, коли допомогти, а коли відвернутися. Я часто згадую теракт 11 вересня у США. Тоді якраз була в Нью-Йорку і місто місяць було паралізованим, а всі розгублені. Кажу американцям, що Україна живе в такому режимі постійно. Теракт стається вранці, а в обід уже працюють усі магазини. Своїми думками я постійно в Україні.

Після прощання з мамою Міла повертається на Кайманові острови. До того вона була на Батьківщині у 2016 році й ділиться, що зміни в Україні відчутні.

- Країна дуже змінилася. Я побачила відродження української культури, зростання інтересу до нашої справжньої історії й так багато молоді, яка у великих містах розмовляє українською.

Ірина Чириця, Житомир – Юрівка
Фото надала Міла Марцун