Епоха Майданів ще не фінішувала

21 рік тому на Майдані Незалежності в Києві почалася Помаранчева революція, а 12 років тому – Революція гідності. Вони й донині змінюють світ

Ми звикли дивитися на вікопомні протести 2004-го і 2013-го років через романтичну призму громадянського героїзму і народної мудрості, патріотизму та любові. А давайте-но подивимось на них трохи по-іншому – поставимо запитання: про що обидва українські Майдани просигналізували нам і світові?

Нині, у 2025-му, можна сказати, що «майданна» епоха не завершилася досі, а Євромайдан, Революція гідності, яка вибухнула рівно через дев’ять років, була наступною ланкою в одному процесі. А демократії – європейські і американські – раптом опинилися на бездоріжжі, загрожені тоталітарними монстрами, яких самі ж і поставили на ноги та озброїли технологіями. Отак і вийшло, що державне свято України – День Гідності та Свободи – яке відзначається з листопада 2014 року, уже можна вважати, якщо ще не святом усього демократичного світу, то назавжди пам’ятною датою, точкою повороту наша дата уже для них стала. І це ніяке не перебільшення.  

Демократія, як спосіб управління, переживає нині чи не найтяжчий період з часів свого виникнення дві з половиною тисячі років тому. Тоталітарна «альтернатива» поступова знайшла слабкі місця в конструкції демократичних режимів і уперто розхитує їх, досягаючи подекуди своїх цілей. Тож демократії, як кажуть лікарі, по життєвих показаннях була необхідна свіжа кров нових ідей, вдосконалених принципів та доєднаних націй. От саме їх, як виявилося, і дав не звіданий досі у світі український Майдан.

Демократія – що добре відомо прагматикам – це передусім процедура, вільні й конкурентні вибори, а потім – неухильне дотримання принципу розподілення трьох влад представницької, виконавчої і судової. Втім, численні поразки демократичних режимів у ХХ-ХХІ століттях, коли цими принципами нехтували ті, хто волів би «рулити» без обмежень, поставили питання руба: у цій формулі чогось не вистачає, чи не так? От українці й відповіли чого саме не вистачає: волі дозрілого або ж дозріваючого в демократичному середовищі громадянського суспільства, явленій у прямий спосіб і без посередників, коли того вимагають обставини.

І є аксіома – Майдан неможливо «замовити», «сконструювати». Бо протести такого масштабу в принципі неможливо організувати за гроші, завдяки тиску чи пропаганді. Це неодноразово доводили спроби «нахімічити» штучний Майдан в Україні, власне, першою з них був провал влади з так званим Антимайданом. Згадаємо, як були організовані обидва українські Майдани, який рівень свідомості, самоорганізації і самопожертви показали прості люди. Ви досі сумніваєтеся в тому, що то було на піку щирості, коли чуєте про «печеньки Госдєпа», «вашингтонский обком» і «протестантов на зарплате»? Тоді мені вас шкода, бо ви самі позбавляєте себе віри в український народ, з якою набагато легше жити, надто сьогодні у дні Великої війни. Втім, всі ці брудні й бездарні плітки, які запускають вороги України, – всі вони однаково провалюються.

Українці не мають права забувати про «сусіда» і за що уже майже чотири роки точиться кривава війна. І тому існує одна незаперечна вимога: Майдан не може підставляти під удар незалежність України, і люди, які виходять на протести, навчилися безпомилково таку загрозу вбачати, коли вона реально є. І це ми теж бачили неодноразово.

Але ж ми самі кажемо, що епоха Майданів ще не закінчилася, з усіх боків чути сумніви щодо того, як саме вона закінчиться.

Друге – не менш важливе, хоч і не таке яскраве. «Ялтинський» світоустрій, який існував з 1945 року, остаточно зруйновано. ООН – дітище Ялти – перетворилася на посміховисько, де резолюції, яких ніхто й не думає виконувати, приймаються для статистики, а постійний член Радбезу – Російська Федерація – порушує всі мислимі норми і статуту ООН, і моралі, користується правом вето, перетворивши Раду безпеки з гаранта цієї самої безпеки на свій антипод – гаранта беззаконня на найвищому рівні. І це Україна, маючи досвід  двох переможних Майданів, кинула виклик цій кричущій несправедливості. Це Україна довела, що нова архітектура всесвітньої безпеки має без всяких «вето воєнних злочинців» базуватися скоріше на Гельсінському акті 1975 року, яким гарантовані кордони і права великих, маленьких, середніх – всіх держав. І якщо «великі» з цим не згодні – «маленькі» цілком здатні примусити їх погодитись.

Так, Росія і ОБСЄ – дітище Гельсинкі-1975 – перетворила на декорацію. Але це не відміняє ідеї, якій треба, нарешті, віднайти дієві форми організації. Мабуть, вони мають бути базовані на воєнні силі держав-учасниць. Ні, не НАТО з його надскладною процедурою ухвалення рушень і прийняття нових членів. Ні, не «блакитні шоломи» ООН, які повністю залежать від Радбезу, заблокованого «правом вето для «великих». Цю нову формулу шукають зараз Україна і її союзники та партнери в Європі та в Північній Америці.

Чи можна буде вважати, що з її відкриттям епоха Майдану фінішує? Тут треба чесно відповідати: доживемо – побачимо.

Сергій Тихий, Київ