Як допомогти військовим у кризових станах: поради психологів
Військові психологи закликають цивільних керуватись у спілкуванні з захисниками повагою, вдячністю і турботою
У тилових містах людину з фронту легко ідентифікувати за одностроєм, а деколи – просто за поглядом. З одного боку, це такі ж люди, як усі, а з іншого – мають відмінний від нашого досвід, бо бачили війну, втрачали побратимів, їм болять їхні видимі і невидимі рани.
До військовослужбовців та ветеранів треба ставитися передовсім із повагою і вдячністю, і важливо знати, як їм можна допомогти, якщо вони опиняються у складних емоційних станах, викликаних пережитим.
Підтримати військового, коли йому важко, допоможуть правила першої психологічної допомоги. Водночас є випадки, коли людині, яка пройшла війну, потрібен фаховий супровід.
Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з волонтеркою та військовими психологами про реальний випадок, який трапився у Житомирі з військовослужбовцем у складному стані, та розпитала, як діяти, коли людині у формі важко.
«ПРО ЩО ТИ ХОЧЕШ ГОВОРИТИ, ЯКЩО НЕ ЗНАЄШ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА?»
Нещодавно житомирська волонтерка та керівниця громадської спілки «Дім ветерана» Юлія Толмачова, яка з 2014 року допомагає ЗСУ та живе між фронтом і тилом, написала у соцмережах історію про людяність, котру її аудиторія жваво коментувала та поширювала. У дописі йшлося про військового та місію з його порятунку.
- Одного вечора мені зателефонували незнайомі дівчата з благодійного фонду і розповіли, що на бордюрі сидить нетверезий та агресивний військовий, – пригадує Юлія. – Попросила, аби дали йому слухавку. Він почав кричати, використовуючи ненормативну лексику. Намагалася його заспокоїти. Коли почув від мене: «Друже, давай поговоримо», – то натомість викрикнув: «Про що ти хочеш поговорити, якщо не знаєш, що таке війна?» Але я знаю, бо неодноразово потрапляла під обстріли, евакуювала людей, отримала поранення. Відпустила свою образу і подумала про те, що, може, той військовий учора витягував свого побратима, хотів урятувати, але не зміг. Можливо, це піхотинець, котрий провів на позиції 50-70 днів під час жорстоких боїв. Те, що він пройшов важкі битви, відчувалося в голосі.
За її словами, під час чергової спроби налагодити розмову з військовим вона зрозуміла, що йому потрібен психолог. Звернулася до кількох людей за допомогою, й на її прохання відгукнувся офіцер запасу Сергій Твардовський.
- Так історія закінчилася для того військового, але не для мене. Нам треба бути готовими, що таких випадків буде багато. Якщо виникатимуть подібні ситуації, ми маємо знати, куди звертатися. Думаю, що треба створити кризову або екстрену службу із психотерапевтами, поліцією та ветеранами, яка реагуватиме на такі випадки. Ми неодноразово обговорювали це в міській раді, – додає волонтерка.
Із ситуаціями, коли військовим у тилу потрібна допомога, Юлія стикається часто. Ділиться, що якось увечері побачила у Житомирі воїна, який лежав на лавці з рюкзаком під головою. Коли запитала в нього, чому він там, відповів, що йому немає куди йти. Вона одразу звернулася в управління у справах ветеранів війни міськради, й військовому знайшли місце для ночівлі.
Згадує також історію, яку їй розповіла подруга. Військовий лежав біля лавки, а трохи далі – його рюкзак. Люди проходили повз нього, не реагуючи, бо думали, що він нетверезий. Коли її приятелька підійшла до чоловіка разом із медсестрою, виявилося, що в нього інсульт.
- Ми не можемо бути байдужими до таких ситуацій, бо байдужість убиває. Нам у першу чергу треба навчитися поважати тих, хто нас захищає. Ми вже другий навчальний рік долучаємося до військово-патріотичного виховання у школах. Після зустрічей я постійно закликаю дітей дякувати військовим. Якщо незручно підійти на вулиці і висловити свою повагу, достатньо прикласти руку до серця на знак вдячності, – додає Толмачова.
ПЕРШІ ХВИЛИНИ РОЗМОВИ – НАЧЕ РЕНТГЕН
Офіцер запасу, голова громадської організації «Центр реабілітації та соціалізації ветеранів “Ті, що пройшли крізь вогонь”» Сергій Твардовський 15 місяців прослужив на посаді офіцера-психолога в Першій окремій бригаді ім. Івана Богуна та виконував завдання в Лимані, Сіверську, Вовчанську.
Про себе розповідає, що після школи присвятив військовій службі 11 років життя, був зв’язківцем. Потім звільнився і почав займатися бізнесом. Вирішив більше в армію не повертатися – і з посмішкою говорить, що став пацифістом.
Утім, уранці 24 лютого 2022 року змінив свої переконання й пішов у ТЦК. Тиждень ходив, аби потрапити у ЗСУ, поки не домігся свого.
- Спочатку я був заступником командира батальйону з морально-психологічного забезпечення, а потім перейшов на посаду офіцера-психолога батальйону, – ділиться Сергій. – У мене було 650 військовослужбовців, і це стало новим досвідом. Але він мені близький, бо я дуже люблю людей та комунікацію. Траплялися різноманітні ситуації, часто доводилося спілкуватися і з рідними військових. Досі підтримую зв’язок із побратимами, які служать. Насправді, психологічна допомога – це тільки початок, бо далі випливають і юридичні, і медичні проблеми, котрі теж треба вирішувати.
Він за звичкою звертає увагу на людей у формі та пропонує свою допомогу, якщо помічає, що вона потрібна. Тож і того вечора, коли звернулася Толмачова, помчав без вагань.
- Коли я прийшов, побачив, що на парапеті сидить чоловік у військовій формі, а біля нього стоять дві дівчини, – згадує Твардовський. – Візуально було помітно, що він нетверезий. Я присів поруч, аби ми були на одному рівні. Сказав, що колишній військовий і досі спілкуюся зі своїми побратимами. Він спочатку не хотів іти на контакт. Його стан можна описати словами: «Мені погано, але мені ніхто не потрібен». Через 5-6 хвилин ми вже з ним встали і пішли. Я запропонував провести його додому, бо теж живу в тому напрямку. Допомагав військовому йти, адже через голод він мав мало сил. Ми говорили, і відчувалося, як його довіра до мене зростає.
Нового знайомого Сергій запросив до себе додому. Запропонував йому кави і нагодував. Напругу та агресію одразу прибігли знімати кіт і двоє собак, які живуть в квартирі Твардовських. Психолог каже, що помітив, як того вечора чоловіку потрібно було виговоритися. Згодом з’ясувалося, що він приїхав на лікування і скоро повернеться в ЗСУ.
Військовий досі періодично телефонує Сергієві, який разом із дружиною подарували йому смартфон.
Офіцер наголошує: перші хвилини розмови з військовими у кризових станах можна порівняти з рентгеном, який показує, що в людині зламане і де вона не має опори.
Сергій вважає, що наразі ефективного рецепта, як діяти в аналогічних ситуаціях, немає. На його переконання, вирішити проблему може створення ветеранського патруля чи кризової групи, в складі якої будуть військовий психолог та ветерани.
ЖИТТЯ ЗА «ПРАВИЛАМИ ВІЙНИ»
- Мене як чинну військовослужбовицю інколи дратує, що ми починаємо маргіналізувати військових і виводити їх у якусь окрему касту, – говорить військова психологиня Олена Сек. – Це такі ж люди, як і всі інші, й до них треба ставитися з увагою, повагою та з розумінням тих біологічних процесів, які відбуваються у певних критичних станах.
За її словами, коли військовослужбовець тривалий час бере участь у бойових діях, він адаптується до обставин і в нього формуються дуже чіткі «правила війни». Зокрема, він визначає коло людей, яким може довіряти, ідентифікує звуки і картинки як безпечні чи небезпечні, контролює ситуацію.
Коли ж він повертається в тил, наприклад, приїздить у відпустку, йому потрібен час, аби психіка поступово налаштувалася: що можуть бути якісь звуки без прильотів, багато незнайомих людей, які не нестимуть небезпеки... Військовий поступово вивчає середовище і визначає його як умовно безпечне. Проте розслабитися повністю не може, бо враження, які людина отримує на війні, значно сильніші. Заважає й розуміння того, що, швидше за все, треба повертатися на фронт.
Психологиня наголошує, що певні звуки, запахи, смаки можуть «відкидати» військових до досвіду бойових дій. І наводить реальний приклад: військовослужбовець пішов зі своєю дружиною в театр. Під час вистави світло спрямували в залу, воно змінювало колір із білого на червоний.
- Його тіло сприйняло цю ситуацію як загрозу життю та здоров’ю й спрацювало так, як мало б вчинити в умовах бою, – розповідає Олена. – Він упав на підлогу, тобто зробив як добре підготовлений боєць. Іншим глядачам у театрі його поведінка була дивною. Якщо складається така ситуація, не треба на неї бурхливо реагувати і зачіпати військового. Якщо поруч немає його знайомих, варто чітко, спокійно, бажано українською запитати, чи йому потрібна допомога. Швидше за все, він скаже, що все гаразд. Але важливо, що голос іншої людини буде ніби якорем, який витягне його з того стану.
Ще одним із наслідків переживання бойового або хронічного стресу може бути плач. Військова психологиня радить одразу оцінити стан людини. Якщо вона нетвереза – її дії непрогнозовані, тому про неї краще повідомити поліцію.
Натомість, коли людина твереза і плаче, її однозначно не треба жаліти. Варто підійти і запитати, чи можна присісти поруч, сформувавши можливість для контакту. Слід побути поруч, поки людина поверне собі контроль над емоціями. У якийсь момент вона може почати говорити, і треба бути готовим до того, що історія виявиться важка, але її не слід вбирати в себе.
- Якщо людина почала говорити, майте мужність добути з нею до кінця і вислухати. Це вимагає часу. Якщо ви не готові брати участі в цьому психоемоційному розвантаженні, запропонуйте відвезти її в безпечне місце – волонтерські центри, ЦНАП, соціальні служби, – додає Олена.
У разі агресивної поведінки психологиня радить людям, які не мають досвіду врегулювання таких ситуацій, передовсім пам’ятати про свою безпеку і мінімізувати можливі ризики для себе та інших. Варто повідомити про інцидент поліцію або сконтактувати з ветеранськими спільнотами.
- Вважаю, що зараз є сенс ветеранським спільнотам налагоджувати комунікацію з поліцією, аби брати участь у реагуванні на екстремальні ситуації за участі військовослужбовців та ветеранів. Тим більше, так буде спрацьовувати формат «рівний – рівному», коли виникає взаєморозуміння і достатній рівень довіри, – каже Сек.
Вона додає, що зараз поранення і контузії мають не лише військові, а й цивільні, але їхній досвід не можна ставити на один рівень.
- У будь-якому випадку я дуже прошу не толерувати ні алкоголь, ні наркотики. Це однозначно девіантна поведінка. Алкогольна залежність – це про нездатність, неможливість, невміння людини в силу певних обставин знайти вихід із ситуації, в якій вона перебуває. Ти не заснеш від того, що вип’єш, а просто вимкнеш свій мозок, вчиниш насилля над своєю нервовою системою, проблема ж нікуди не дінеться, – підкреслює Олена.
УСІМ ТРЕБА ЗНАТИ АЛГОРИТМ ПЕРШОЇ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ
Олена акцентує, що зараз цивільним, а також працівникам магазинів, кав’ярень, ресторанів, органів влади та соціальних служб треба опанувати надання першої психологічної допомоги, яка має чіткі правила.
1. Підійти. Ідентифікувати себе, запитати ім’я в людини, якій хочемо допомогти, зберігаючи при цьому чіткість та спокій.
2. Підтримати. Запропонувати свою допомогу. Якщо людина починає говорити, її треба вислухати і не перебивати, створивши безпечний простір для висловлювання.
3. Пояснити. Треба просто і чітко зорієнтувати, де людина знаходиться, та дати опис реальної ситуації.
4. Потурбуватися. Запропонувати води, льодяника або дати блокнот, де людина запише свої контактні дані, якщо маєте намір у подальшому її підтримувати.
5. Передати. Завезти людину в безпечне місце, де вона зможе отримати воду, їжу, тепло, безпеку.
Олена додає, що після виконання останнього пункту не треба забувати подбати й про себе. Слід випити води, пройтися, опанувати свій стан і передати комусь себе для психоемоційного розвантаження – психологу або друзям.
- Наше завдання – всі події, які відбуваються, переводити в досвід, – додає вона.
Водночас психологиня дає поради, чого не варто робити. Зокрема, примушувати людину говорити про свій досвід і допитуватися, що з нею сталося. Не треба давати обіцянок на кшталт «Все буде добре», як і просити заспокоїтися. Не можна применшувати почуття та емоції людини і давати оцінки. Заборонено також торкатися людини, бо це експлуатація її емоційного стану.
- Ми маємо навчитися підтримувати одне одного з повагою і гідністю навіть в умовах, коли нам самим складно. Ми живемо в цій реальності і не втечемо від неї. Якщо будемо більше озброєні знаннями, навичками, турнікетами, водою, льодяниками, то це однозначно зробить нас сильнішими. Ми біосоціальні істоти і не зможемо вижити, якщо кожен буде сам. Завжди треба мати тих, хто попіклується про нас, і тих, про кого попіклуємося ми.
Ірина Чириця, Житомир
Перше фото: armyinform
Фото Андрія Дідківського та надані Юлією Толмачовою і Сергієм Твардовським