Тетяна Ломакіна, радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності

Чотири роки тому, ініціювавши Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору до 2030 року, перша леді України Олена Зеленська підняла в порядок денний держави питання усунення бар’єрів у всіх сферах життя – від працевлаштування та освіти до пересування містом і доступу до інформації та культурних послуг. У фокусі Стратегії – люди з інвалідністю, старші громадяни, батьки з дітьми та молодь. Попри воєнні та економічні виклики, Стратегія поступово втілюється, і вже сьогодні можна побачити перші позитивні результати. Але ще багато чого необхідно зробити, адже безбар’єрність – це не лише про пандуси чи спеціальні ліфти, а про зміну мислення та звичок усього суспільства. Це про міста і села, в яких кожен може вільно пересуватися та реалізовувати свій потенціал, про освіту і робочі місця, які доступні всім, та культурний простір, що відкритий для кожного і кожної.

Про реалізацію Стратегії Укрінформ поспілкувався з радницею-уповноваженою Президента України з питань безбар’єрності Тетяною Ломакіною.

- Давайте почнемо з Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору до 2030 року. Її ухвалили чотири роки тому. Які проєкти реалізуються зараз і що є найбільшим викликом у їх виконанні?

- Щороку формується операційний план і визначаються пріоритетні проєкти кожним міністерством. Наприклад, Міністерство економіки реалізує проєкт «Робота без бар’єрів», у рамках якого допомагають людям, які  шукають роботу, працевлаштуватися, донавчитися або розпочати власну справу, у тому числі через гранти.

Загалом 16 міністерств визначили свої ключові завдання у межах Стратегії. Зокрема, серед флагманських проєктів Міністерства соціальної політики – забезпечення українців протезами та допоміжними засобами реабілітації, раннє втручання для сімей, де народилися діти з порушеннями розвитку, підтримане проживання для одиноких людей з інвалідністю і людей старшого віку, коли вони вже не можуть самі про себе подбати або потребують проживання з підтримкою фахівців у невеликих оселях у громадах за європейськими стандартами. В планах – розвиток напряму активного довголіття.

Міністерство охорони здоров’я розвиває сучасну систему реабілітаційної допомоги, прибираючі бар’єри на шляху до її отримання.

Найскладніше – це забезпечити  для позитивних змін усі три чинники: фахівців, знання і ресурси – в час, коли ворог продовжує руйнування інфраструктури і життя людей.

- Чи існують індикатори, за якими можна оцінити, що Стратегія реально працює?

- У Стратегії безбар’єрності вони прописані за кожним напрямом: від доступності транспорту й будівель до рівня задоволеності послугами в суспільстві. Ми вимірюємо їх щороку.

Оскільки це перший приклад стратегічного планування такого рівня в Україні, ми орієнтуємося на міжнародний досвід та використовуємо крім процесних, кількісні і якісні показники.

Мінрозвитку разом із проєктом RFA розробили методику збору цих показників. Частину – процесні та кількісні – ми відображаємо у звітах. Іншу – якісну, живу, соціологи збирають у діалогах з людьми. І це найбільш промовисто: не лише цифри, а й думки людей.

Наприкінці року будуть перші дані. І всі вони у відкритому доступі – бо прозорість тут така ж важлива, як і безбар’єрність. Це можливість побачити: наскільки ми змінюємо простори, послуги, інформацію і як це допомагає людям.

- Наскільки активно люди з інвалідністю долучаються до розробки політик чи проєктів у сфері безбар’єрності?

- Люди з інвалідністю сьогодні не спостерігачі, а співавтори політик і рішень. Їхня участь має два виміри.

Перший – на етапі розробки планів, дій чи проєктів. У фокус-групах, інтерв’ю, соціологічних опитуваннях вони не просто відповідають на запитання – вони відкривають двері у свій досвід, кажуть: «Ось тут болить, ось тут бракує, ось тут треба змінити». Це допомагає Міністерствам налаштовувати свої дії.

Другий формат – їх участь, як фахівців із життєвим досвідом. Коли людина поєднує професійну освіту з власним життям і стає експертом, який не тільки знає «як правильно», а й розуміє «як відчувається».

Так працює Віталій Пчолкін – громадський діяч, ерготерапевт, що радить, як облаштовувати робочі місця чи переобладнувати авто, спираючись і на професійні компетенції, і на власний шлях.

Або Дмитро Попов, консультант з питань цифрової доступності, який має досвід життя без зору. Він спеціалізується на доступності сайтів та цифрових сервісів і консультує Міністерство цифрової трансформації, як правильно налаштовувати цифрові сервіси для всіх користувачів.

Сьогодні ми бачимо, що у проєктах, зокрема пов’язаних із реабілітацією захисників чи підтримкою різних суспільних груп, все більше з’являється фахівців, які мають і освіту, і професійні компетенції, і цінний життєвий досвід.

- Чи залучаєте ви іноземних фахівців до створення безбар’єрного середовища в Україні?

- Так, ми залучаємо іноземних фахівців – і це не про формальні консультації, а про те, що Україна стає частиною широкого європейського простору.

Коли ми розробляли методичні рекомендації зі стандартів простої мови та легкого читання для органів влади, з нами співпрацювали експерти European Disability Forum – організації, яка об’єднує організації Європи навкола прав людей з інвалідністю. Вони допомогли зробити документ не просто офіційним, а таким, що говорить мовою європейських цінностей і стандартів.

І це лише один приклад. Ми свідомо відкриваємо двері міжнародним партнерам: переймаємо їхній досвід, звіряємо з ним наш шлях. Тому що багато країн його вже успішно пройшли і готові ділитися з нами здобутками, а також застерігати від помилок.

- Які громади сьогодні демонструють найбільш прогресивний підхід до впровадження безбар’єрності?

- Ми прагнемо, щоб громади розгортали безбар’єрність не фрагментами, а як цілісну систему – від вулиці й транспорту до шкіл і лікарень. Найкраще це виходить там, де громади вже ухвалили власні стратегії і рухаються за ними. Ми маємо державний план, а вони вплітають його у життя громади.

Протягом місяця ми були у Дніпрі, Полтаві, Одесі. Це міста, які кілька років поспіль крок за кроком змінюють свій простір і послуги. Ми дивилися розвиток реабілітації, протезування, програм відкриття власної справи, облаштування об’єктів культури. А найбільш упевнено почувається Вінниця – там безбар’єрність давно стала частиною міських програм, і тому вони вже створили більше.

Сьогодні така діяльність шириться по країні: п’ятнадцять громад увійшли до флагманського проєкту «Рух без бар’єрів» Міністерства розвитку громад і територій. Вони створюють перші пішохідні та транспортні маршрути, які мають дати людині головне – можливість просто вийти з дому й дістатися до школи, роботи чи кав’ярні. Бо, наприклад, інклюзивна освіта починається для учня не в шкільному класі, а ще з дороги до нього.

- А якщо говорити про столицю України, то як ви оцінюєте рівень безбар’єрності саме тут?

- Щодо Києва – від столиці очікування великі, але поки що ми бачимо радше спроби, аніж системність. Парадоксально, але Вінниця рухається швидше, хоча в Києві ресурсів і експертизи більше. Можливо, великі зміни ще попереду.

- Як можна стимулювати громади впроваджувати підходи з безбар’єрності?

- Відповідь проста: запит від мешканців міста та якісний діалог між людьми і міською владою. Там, де він є, з’являється спільне бачення і взаємне підштовхування.

- З яких закордонних міст українські громади можуть брати приклад у створенні безбар’єрного середовища?

- Ми вивчали досвід інших країн. Париж – яскравий приклад. Рік тому, за ініціативи першої леді України, делегація українських мерів відвідала Париж.

Наші мери побачили, як місто готується до Паралімпіади: як за два роки можна змінити навіть історичні квартали, якщо є політична воля і партнерство. Міська голова Анн Ідальго говорила про це дуже особисто. І ця розмова стала поштовхом: Мінрозвитку разом із містами започаткувало проєкт «Рух без бар’єрів» як запуск цього підходу в Україні. Ми щиро вдячні пані Ідальго за її позитивний приклад та підтримку.

- Яку роль відіграють комунікаційні кампанії у зміні суспільного ставлення до безбар’єрності? Чи бачите результати проведених кампаній і які ще плануються?

- Комунікаційні кампанії зараз надзвичайно важливі. Вони допомагають людям краще зрозуміти безбар’єрність і перетворити своє усвідомлення на дії. Наприклад, якщо люди бачать порушення доступності в громадських просторах чи освіті, вони можуть писати скарги до відповідних органів, або брати участь у громадському бюджетуванні, або шукати ресурси бізнесів чи міжнародних партнерів через конкурси і таким чином впливати на зміни.

Інформаційні кампанії показують конкретно, що безбар’єрність означає: можливість пересуватися простором, читати інформацію, спілкуватися вільно. Відсутність цих можливостей – проблема, на яку потрібно реагувати.

Ми бачимо запит суспільства, 87% українців вважають безбар’єрність новою цінністю.

За ініціативи першої леді України Олени Зеленської стартувала кампанія соціальних змін «Безбар’єрність – це коли можеш». Її мета – пояснити простими словами, що означає це «можеш». Постери на вулицях, меседжі в медіа, робота міністерств, областей і громад – це перша хвиля, яка вже триває. Підтримку кампанії надає UNICEF в Україні.

Друга хвиля почнеться восени й розповість не лише «що таке безбар’єрність», а й «як долучитися»: куди писати, які інструменти є в громаді, як спільними діями можна змінити простір, послуги, інформацію. Бо знати – замало. Безбар’єрність починається там, де знання стають рухом.

Вікторія Шевченко

Фото Кирила Чуботіна